«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

   Так що всі генії просто сидять в калюжі і навіть не намагаються зі мною потягатись. Я — метеоролог за освітою, а за вдачею — дуже творчий тип. Для людини такої “закваски” якостей, здібностей та уподобань кращого заняття не знайдеш: витай в хмарах, керуй циклонами, зіштовхуй їх лобами над головами нічого не підозрюючих співвітчизників, диригуй потужними струменями вітрів, регулюй об’єми води,  регламентуй силу та частоту ударів грому, а що в результаті з усього цього вийде — не так і важливо. Подумаєш, обіцяв дощ, а світить сонце. І головне — ніякої  відповідальності.

     З погодою, тобто з природою, у нас особливі стосунки. Я — метеоролог від Бога, але божий дар, як правило, рідко уживається із земною суєтою, а з фундаментальною метеорологією так і взагалі перебуває у перманентному конфлікті.

   Друзів у мене небагато, і я намагаюсь їм не набридати. Оскільки  дружба — гидкий пережиток епохи Печоріна. В наш час — це моветон, який вас тут же скомпрометує.

   Вже три години й сорок шість хвилин, як почав свій відлік третій день вересня.

    Не спиться. Час від часу перевертаюсь з боку на бік і міркую, як же це трапилось, що ми — колишні солдати Радянської армії — перетворились на бридку суспензію. Мужньо витримали весь тягар та прикрощі сімсот тридцяти днів (два роки) військової служби, а на цивільному фронті піддались тотальному процесу розпаду.

   Цифру «730» нам писали сірником діди на тридцятиграмовій пайці масла під час мого першого армійського сніданку. Такий був порядок. А порядок в радянських військах був, що б там не говорили. Ось чому мені не спиться. Звичайно, краще про це не думати, а порахувати слоників, зайнятись гімнастикою глибокого дихання.

    Я от зараз подумав, що багато друзів ні в кого і ніколи не було, як не буває в одному яйці  трьох жовтків. Друзями звуться ті, з ким було колись добре, а коли зле — друзі кудись зникають. На їх місці раптом з’являються випадкові, але співчутливі люди і за вуха тягнуть тебе із лайна.

   Так трапилось, що з тих, кого можна назвати друзями, на сьогоднішній день в мене лишились тільки однополчани. Свого часу ми разом відслужили два роки і ось уже шістнадцять служимо однин одному. Здавалося б, що з часом, коли розчиняються, як ранкові тумани, обставини, які колись об’єднували людей в дружній гурт, то й відмирає потреба в спілкуванні. Але в нашому випадку — все навпаки. Цивільне життя добре відшліфувало сформований в армії сплав чоловічої дружби.

   До служби в армії всі п’ятеро навчались в одному й тому ж універі, але на різних факультетах: я — на географічному, Руслан і Юрко — на іншомовному, Флізов — на економічному. Далекоглядний Журук добросовісно студіював історію КПРС. Тепер він майор СБУ, Льоша Флізов — банкір, а Юрко поповнив товариство акул пера, віртуозів фарсу  і шакалів ротаційних машин, тобто знайшов себе в журналістиці. Нині Руслан перебивається приватними уроками французької та англійської, а також перекладами на замовлення. А Юрко  — модний журналіст самої тиражної газети в місті. Майстер, що не говори. Йому замовляють статті, доповіді, виступи іміджмейкери з референтами знатних людей Слобожанщини, а також глянцеві журнали Києва і Москви. Словом, при ділі на всі 150, і серед нас — найбагатший.  Має простору квартиру в центрі Харкова, будиночок в мальовничому передмісті, новенький «БМВ». Слово, як виявляється, годує.