«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

   Стрільби, враховуючи силу силенну патронів, вдались на славу. Замість мішені спочатку були консервні банки, фотографії невірних подруг, речові мішки, набиті снігом. Хтось приніс украдену в піхотинців каску: дуже ж було цікаво, з якої відстані пуля АКМу зробить у ній дірку. Потім влаштували стрілянину по летючих мішенях — танкових шоломах та шапках, які добровільно-примусово пожертвували хлопці молодшого призову. Взагалі, нічого нового — все це було й до нас. Спробували  начебто все, а патронів, як води в морі. Влаштували змагання для черпаків. Умови такі: стоячи, від живота випустити чергою повний ріжок патронів по мішені. Той, хто гірше за усіх вцілить у мішень, мав підійти до ротного, коли рота вишикується для вечірньої перевірки,  й голосно  сказати: «Чуєш, пацан, хочеш любові, то приходь сьогодні  вночі на сіновал».

   Хто знає, чим би закінчились дідівські розваги, як би Флізов зумів добре відстрілятись. Та він безнадійно пас задніх. Найгірший результат. Слабак: автомат повело вверх і майже половина ріжка патронів поцілила просто в небо.

— Кандидатура таки дійсно сама вдала, — смакував Сергій Томін на прізвисько Артист: в армію його призвали з київського естрадно-циркового училища.  — Мені як людині, не зовсім далекій від мистецтва, ця дія бачиться так. Завіса. Напівтемрява. Голосом Левітана звучить рядок з поезії Пастернака: «О Авва Отче, ти сію чашу мимо пронеси!» Відкривається завіса. Різке, потужне освітлення...

    Юрко не став чекати часу ікс і тут же, не порадившись з іншими (що, власне, й спричинило ефект бомби), рішуче відсторонив Флізова від участі в цьому спектаклі. Як відомо, дідівське заступництво молодшого призову спричиняло серед нас, дідів,  бійку. Могли просто «зачморити», тобто опустити до статусу «духу». Це дарувало насолоду хлопцям молодшого призову, бо тепер вони мали можливість вдосталь відігратись на тому, хто ще вчора їх шикував в умивальнику чи туалеті й гупав кулаком в дихало. Наприклад, самий зачуханий боєць міг розбудити опівночі опущеного діда й змусити його підшити до черпаківської хебешки комірець чи попросити постояти до ранку  замість нього на тумбочці днювального по роті. Хлопці не давали Юркові і слова мовити:

— Ви що, з ним спите в одному ліжку, чи що?!

— «Вони знайшли одне одного завдячуючи важким будням та випробовуванням в армії». «Перша голуба сім’я звільняється з лав Радянської армії». Ви тільки уявіть, які заголовки замелькають на шпальтах закордонної преси. Американці на дембіль за вами пришлють «Боїнг». Що тут їм летіти до Камчатки?

— Голубий солдат — знахідка для шпіона…

   Потім Юрко комусь дав ногою. Їх тут же обступили колом, щоб, часом, ніхто з офіцерів не побачив, але після пари зуботичин — розтягнули. Вирішили, що якось не зовсім розумно, щоб дід діда вбивав.

   А наступного дня, коли повернулись з полігону в полк, всі разом пили лосьйон «Цитрусовий» і, хмеліючи, голосно обговорювали стратегію подальших стосунків з молодняком, згадуючи ті часи, коли кожен з нас був духом.

— Розпорядження замполіта: більше двох в руки не давати! — перекрикувала ґвалт в тісняві полкового магазинчику продавець Інга Робертівна (дружина замполіта), коли після тривалої перерви нарешті завозили в наш магазин одеколон «Шипр» чи лосьйон «Цитрусовий».

   А нам більше і не потрібно: два флакончики по двісті грамів, розведені водою, — це вже майже пляшка горілки. Гидка випивка. І щоб не виригати, перед тим як проковтнути, слід затамувати подих.

   Дістати благороднішого напою на Камчатці солдату було практично неможливо. Заходи антиалкогольної кампанії 1985 року, яку ми ще застали на материку, все ж таки дозволяли простолюдину придбати дві пляшки горілки, в той час коли на Камчатці сухий закон був абсолютним.

   Мешканці півострова, відлітаючи на материк, везли туди десятки кілограмів червоної ікри, а на зворотному шляху ховали у валізах десятки пляшок горілки, яка йшла «на ура» за 25—30 радянських карбованців за одиницю, а придбана за вісім.

    «Огуречный», «Саша», «Для мужчин», «Русский лес»… частіше — «Русский лес». Останній серед дідів вважався за перший клас і прирівнювався до коньяку. Пили, ригали й знову пили, переслідуючи одну ціль — напитись й забутись. Щоб переслати посилкою щось міцніше за домашній компот — годі було й мріяти, оскільки всі посилки відкривались прямо на пошті у присутності старшини чи командира взводу. Та все ж таки пару разів за півтора роки нам пощастило згадати смак справжньої горілки. У когось з хлопців знайомий працював на консервно-молочному заводі, де й законсервував  горілку в декілька баночок для згущеного молока...