«П’ять життiв, прозоскайп», роман

Усе, що було, десь є. Гарно було б зберігати  й те, що змигує безпотребно. Таким, як змигує.
Данило глянув уверх.  Ще минулого тижня він наштрикнувся на  заздрісно худого добродія з приклеєною до губ чорною чашкою. Напевне –  кави. Чому той пив її не десь там на кухні, а стоячи перед охлялими веретами надбалконних хмар – невідомо. Але пив. І саме глядючи на нього, Данило зрозумів… От що саме – забув. Таке ж осяжне, як cьогоднішня голубінь.
Мовчання – та сама балачка. Невже той аристократ… 
А чому аристократ? 
А чому б ні? 
Данило смачно потягнувся. Весна дуріє. На лавках свіже сміття. На траві свіже лайно. Урни аж стогнуть від хімії. А деревам хоч би що – вилискують здоров’ям, як лошаки. 
Правильно: пісяльне поливання сушить. А дощова джерельність живе з корінням душа в душу… Поїть. Як клієнтура мене. Буду кидати. Що першим – подумаю. Останньою – Лізу.
Ага! Змайнуло  – інфернал! Змайнуло тоді … 
Той тип з балкону дегустував не лише каву, а й трасовий смог. Позиркуючи і вниз, і уверх. Небо вміє дурити. При місиві сонячних рефракцій. Ближче до заходу вони стають пастельними, напиваються крові. Так напівшепче перед північчю і за північ жінка-мавп, що могла б скласти аристократові гідну пару. Треба цим зайнятися. 
Електриком у сосисочному  цьому кооперативі Данило з літа позаминулого року. До того їздив по Київщині з рок-бандою шмаркачів, що замахнулася на Європу. Якщо не завадить німфетин. Сам Данило в політесі теж брав до рук гітару-бас. Але більше возився з апаратурою. І згадав про це заради підробітків, на які вийшов через нічний клуб. Тверезі похитування набридли, підійшов до сцени, слово за слово, і нате вам соло. Не якесь там складне, але бітлове. Жити ніде не жив, підночовував. А коли знайшов куток – пока-пока.
Київ не завойовують, Київ дотискають. Бажано – без моральних втрат.
Чому саме моральних?  У себе на Хмельниччині його б вже давно женили. А тут всього лиш експлуатують. Не за так, але й за так. Мусить слідкувати за балансом. Сексуальної принуки і свободи. Це поки що все. Викликів жодного, того й розбалакався.
- Слава Україні.
- Мінтам слава. – Данило звільнив кінець лавки поруч із входом до господарського підвалу. Мужик, що впав поруч, був із сусіднього бетонного штурпака. Донедавна набридав як дільничий, а зараз – жертва люстрації. І похмілля.
- Дивишся за порядком?
- А ти за тими, що пригощають?
- Кінчай. Ще раз почую, дам по морді.
- Не раджу. Знайшов доньку?
- Сама знайдеться. Чого ти її покинув?
- Я? Добре – покинув. Мене кидають – ніхто не бачить. Чи ти співчуваєш?
- Я батько. Може маєш шо випити?
- Не маю. Хіба баш на баш. Сьогодні я, завтра – ти. 
- Звідки?
- Тоді вперед! Став пролетарієм, лізь в пляшку. Тебе це не злить?
На сходах униз засапаний дільничий зупинився і крізь кашель видихнув:
- Ти молоток.
- Ілюзія. Я кувалда. Не розслабляйся. Вчора я повіддавав всі телевізори. Можна  пити і пити. За Януковича, за Путіна, за Дзержинського.
- Не знущайся. Всі ми з одного тіста. Тілько випікають з нас різне… У тебе прохолодно. Чого  роздобрився?
- Не скажу.
Сказала горілка.
- Щовесни я в собі прибираю. До батьків дороги нема. Хіба стану мільйонером. Тоді куплю старому трактора, а мамі кролячу ферму. Вона від них дуріє. Від кролів. Живих – не сіпайся.
- Я тоже.
- Що тоже?
- Люблю.
- Тоді наливай. А я… А хто такий я? Може, підкажеш.
- Того не знає ніхто. Ми садимо за докази. Назбирається їх ціла торба – і справа переходить в суд. Справа. А той, кого не судять, то ж не справа. От посади мене…
- А є за що?
- Не питай… чого в мене заплакані очі… Кажеш – прибираєш. Забагато маєш в собі барахла.
Над стелею підвала скреготнули і з довгим-довгим  рипом повернулися в залізні одвірки залізні двері. Хтось дослухався, живий хазяїн, чи ні.
- Заходь…те… Поглянь – вона в загулах, а ми, винні! Сідай і звітуй: де була, з ким була і якого чорта з ним не зосталася. Батьку – вердикт… Ні – набір запитань вичерпний, чи не вичерпний?
- Сідай, дочко. – Міліціянт преобразився і аж ніби схуд. – Ти щось їла?
Заморочно губасте тонкостанне дівча відвело очі, когось над собою і в собі вислухало і, простеливши на колінах не так вже й багато плаття, обережно сіло.
П’янка втратила сенс: Данило зрадів, його гість теж набрав в очі світла, а дівча геть забуло, чого саме найбільше боялося. І потягнулося  до останньої на столі редьки.
- Не спіши. Для дам у нас є ліверна і навіть вино. Не так, щоб багато, але й дама у нас – особстаття. Ти перейшла в десятий клас, чи не перейшла?
- Тебе не спиталася.
- Он як. Тоді починаємо спочатку.
- Не треба. 
Батько витер сльозу, дочекавася на сльозу другу, третю. Поки донька хрумтіла пригощенням. Потім звівся і прощенно сказав:
- Айда, доню. Мати сплакалася. Кричить: «Шукай!» А де тебе в такому місті знайдеш.
- Якому такому? – Данило, відчувалося, був розчарований.
- Страшному. Ви нічого про нього не знаєте. Поховалися, як щури.
- Яка влада, таке й місто. Може не так?
Чоловіки стрілися потверезілими очима і прогнали подумане назад у себе. Яке саме – тут же забули: до мозку пропихалися уривки нових просторікувань. В обіймах зі старими.
Життя скрізь життя. І завжди життя. А не  шкільна грамота.

  ІІ

Хоч бери і йди назад на лавку. Дні перепочинку від заробітчанства не слід плутати з днями святковими. Як і життя приватне – з  уседержавним кишлом, де крику більше, ніж праці. Як у тої сойки… 
Повна голова сміття. Ліза знову гульнула.  Коли це почалося – темний ліс. Точно  –  не зі статевого дозрівання. Але й не без нього. Але чому саме вона, а не вся школа мститься природі природним? Не вдовольняється, а чинить те, що чинити не слід. Я ж бачу, якою вона стає зі мною. Непритомніє, але від ненависті. До того, що робить. Назву подібній поведінці, напевне, придумали. Я її не знаю. Не знаю і того себе, що на Лізі казиться. Бо є й інший. Який про Лізу не згадує, коли його виполоскують, витирають, напахчують, цілують. Коли без жодного вульгарного руху чи слова переходять зі стану у стан, щоб на самому вершечку насолоди всього лиш здригнути і впасти лицем на подушку. Аби мене не бачити…
У Києві на нього ніхто не чекав. Саме на мене… Я ні на що не сподіваюся, нічого не вимагаю. Просто мощуся. Зараз –  у цьому підвалі. Через пару років кожен, хто до мене звернеться, буде мати спокій з усіма електронними прибамбасами. Я в цій справі бог. Мене вже передоплачують, переманюють. Потерплю. І рано чи пізно проблему сім’ї й житла вирішу. Для чого – не знаю…
- Можна до вас?
- Залежно, кому.  – Данило зняв зі стола і поставив біля ніг недопиту пляшку і там саме примостив порожні і чистий бокали – склянок він не визнавав. – То де ви там?
- Я тут.
Чоловік, що стояв перед ним, змусив здригнути і забути про зв’язки очей зі слухом.  Коли гість спустився по сходах, відчинив і зачинив нижні двері і перетяв відстань до столу,  сенсорика не зауважила. Але перетяв. Той самий хлоп, що пив каву. Подумалося – піднебесну. І ще щось ворухнулося, щоб стати думкою, але рештки глузду зачистив голос прибульця:
- Заздрю вашій множинності. Ви тут і ви там?..
- Де там?
- Я щойно вітався… Хіба не з вами? Біля входу… Гаразд, спишемо на галюцинації. Таке трапляється. Бачиш, що хочеш бачити. Я зауважив, що на лавці ви засиджуєтеся лише при повному місяці. І повному сп’янінні. З вашого дозволу я присяду.
Усмішка, в якій Данило себе вловив і, що найдивніше, визнав,  не була образливою.
- Щось скажіть. Щоб я не йшов наверх і не приводив вашого двійника для ідентифікації. Вас зовуть Данило. Чи його?
- Мене.
- Вже легше.
Прибулець незнамо як склався, торкнувся тілом табуретки і запромінився добротою.
- У вас витончений смак. Я про цей єгипетський раритет. Вага трохи менша, але 
форма та сама.
- А звідки ви знаєте про вагу?
- Цікаве запитання. Так, здається, себе мітять ваші інтелектуали.
- А ваші?
Чоловік збрижжив чоло, обмацав скроні, ніби клеєну бороду і розпружився. На його спресоване обличчя повернулася лагідність:
- У вас щось термінове? Що хочете знати одразу все.
- Я вже знаю. Турнули на пенсію і шукаєте нових розваг. Раніше я вас не бачив.  Були десь за кордоном?
- Галактики. 
Глум в очах Данила чоловіка знову насторожив, і він поспішив вирівняти паритети:
- Жарт для вас, напевне, заскладний. Кожна людина – галактика. А такий будинок, як наш… Мій, я про вас усе знаю… Правда, галактик тут не густо. Ви заважаєте мені думати.
- Чим?
- Не наздоганяєте, а йдете попереду. Звідки це?
- Звідки й ви  – з Космосу.
- Угу… Жарт на жарт… Тоді до справи. Але вже без жартів.   Мій туалет заговорив. Я ним практично не користуюся. Роки, се те… Перестаньте сміятися!
- А то що? Я, до речі, не сантехнік. Як і ви – не людинознавець. А хто – вам видніше. Мислите блоками. Мій комп’ютер розумніший.
- Це не страшно. Помилився програмами… – Гість зичливо всміхнувся. –  Ми з вами зараз дожартуємося. Прилетять умільці. Перемонтують. А я вже відчув симпатію. Навіть любов.
- Но-но! До речі, я про вас нині згадував. Що ви на балконі п’єте? Зрозуміло – каву, але яку? Ви кавоман, сибарит, естет? Можете не відповідати, але я про це думав. Не думаючи.
- Не вбивайте мене. Таким навалом змістів. Я відповім, але спершу поясню…
- Ви про контексти? Не треба. Це само собою… Якщо, звісно, ви не станете мене переконувати, що спиваєте надвечір’я. А чашка – бутафорія.
- Повторіть.
- Те саме, що табуретка. Замінник першоподоби. Тиражований спам.
- Пробачте, я піду. Ви не Данило.
- А хто ж? Ще й який Данило. Але йдіть. Почитайте, повипитуйте. В Інтернета і в самого себе. Стільки прожити і не мати в собі нічого свого – це нонсенс.
На останньому слові гість не те що підскочив, а злетів над табуреткою. Не розпрямленим, наляканим. І помолоділим.
- Ну-у-у… З вас ще будуть люди.
Виструнчений літун і Данило  витримали чималу паузу. На диво бездумну. Так, наче їх обох  хтось шмонав. На предмет апробації інтелекту. Чий він, який, чому такий, а не інакший?  Після сигналу: «Порядок» (його ніхто з чоловіків не чув, а тільки вловив)  – електрик обмяк, лише зараз зрозумівши, що випив забагато.
- Кажіть, що мали сказати, і я трохи посплю… Згадав – туалет. Клекоче. Нагніться над ним і крикніть: «Пішов на хер». Якщо запитає ще раз, дайте адресу. І вже від завтра буде гуркотіти десь. Наш Мефістофель.
- Пробач, але ж то Гете.
- То й що?
- А ти Данило.  
 

- Дядьку, не теренди терендрене. Я – Данило. А ти – (Данило прислухався до схвальних в собі голосів) – Бурмило. Якого можуть пустити на мило. Не я. Я б такого ніколи не сказав, якби  на мене не тисли. Йдіть… Як вас, до речі звати?
- Бурмило. Бурмило Сексотович. 
- Хтось з нас перебрав. Може – Богумил? Якщо ви чех. Секстинович… Згадуйте, чорт побери! Боже, який галас…
Десь перед світанком Данило розкрив очі. Не на стелю, а в себе. Втишеного і ніби святково прибраного. Без ані думки. Ні, щось шелеснуло. Пацюк. Старий приятель. Клято розумний. Не знає жодної мови…
- А ти знаєш?
- Я знаю. Гаразд – тямлю. Не скажеш, що тут було? І хто був? І нащо те все?
- Що саме?
- Перегляд програм, банків даних, інформаційних заборів, програм виходу…
- Куди?
- За. – Данило махнув рукою і знову знерухомів…
А його учорашній гість у себе в квартирі знеможено впав лобом на скляний стіл з картою родимої Галактики. В глибині карти пульсував вогник, який став довгим наказовим реченням: «Жодних корекцій. Замежність не безмежна. Вивчай!»  

        ІІІ
Голова кооперативу на те й голова, щоб вирішувати.  Якщо є з ким і є бодай начерк рішення. Як завше проміжного: бо є ще Рада, є Збори жильців, є Райдержадміністрація. Електрик запив. І воднораз нестерпно знахабнів. На запитання, чому не йде на виклик у триста дев’яносто шосту квартиру, відповів: “Бо не йду. Хай підготується». – «Що ти маєш на увазі?»  – «Інтелект. Я з гібридною копією гомо сапієнса не хочу мати справи». І це про професора… Стривай, той  говорив про якісь зміни в прізвищі. Ага… Не в прізвищі… Богумил. А було як? Так і було – Богумил Вацек. Морочать голову. Що малий, що старий… Данило – знахідка. А професор – божий дарунок. Богу…мил. Квартиру купували без нього. Попереджали – дивак. Спершу привезли рояль…
- Таки йдеш?
- Таки йду. Нащо ви давали йому номер моєї мобілки?
- Він є в кожному під’їзді.
- Я говорю про мій, а не службовий. Міжгалактичний.
- Викобелюйся, але знай міру. Не забувай – я теж доцент. Етнолог, але то нічого не міняє. На лекціях чорно від роззявлених ротів. Було чорно – зараз їм можна читати, що хто хоче.
- Я чув, вас просто турнули.
- Хто таке говорив?
- Ваша дружина. Все зводили до лібідо. Україна звихнулася на незалежності, а ви – на залежності. Хочу від «дай, полоскочу». Цього мало. І для науки, і для життя. 
- Замовкни! Маєш замість голови комп’ютер – май. Спробуй переконати професора.
- В чому?
- В будь чому. Розум – штука універсальна…
- Не розумію, до чого це, але й розумію. А сказати не можу. Хіба таке. Не крутіться, послухайте. – Данило вже помітив, що їх пасуть. Паспортистка, прибиральниця і бухгалтер. Дібрані за принципом… За остаточним  принципом… овечої підлеглості. Щорік важче досягненної. Ганьба! Такі животи, як стартові площини…
- Я чекаю.
- На що?   
До вух бозна-звідки дісталося: «Де я?» Разом зі здатністю бачити на це запитання відповідь у вигляді… Не дурних – це перебільшення: дотямних жіночих тотемів і сракатого боввана з обличчям… Начерком обличчя. На бохонці з пшеничного тіста… 
Данило осліп і…схитнувся. Одразу ж вписавшись у миттєво прорахований рух орбітою, у півтора рази коротшу земної.  «Не валяй дурня!»
- Не буду.
- Чого не будеш?
- Це я не вам. А вам… Зараз згадаю. Розум їздить возом. Але вам і цього не дано. Я пішов.
Ображатися на почуте ніхто не став. Не було на що. А от розмова з паном Богумилом була схожа саме на образу. Чоловічу на чоловіка, але у виконанні сублімованої паном Богумилом жінки:
- Нарешті… Непричесаний… Пробачте, я зразу на ти. Вчора  не встиг сказати – ми з вами колеги. Електроніка – це прекрасно. І життя прекрасне. Це я до того, що вже не свариться.
- Хто?
- Унітаз. Але не спішіть. Я задумав концептуальний ремонт. Земля, як відомо, кругла.
- Кому відомо?
- Нам. Ми ж… – Господар помешкання з червоним паркетом, червоним столом, червоними кріслами, червоним шкіряним диваном, чорним роялем, матово ображеними на завіконне сонце стінами од чогось сахнувся і  скрадливо продовжив:  – Ми науковці. Розумію вашу самоіронію… Мати таку голову
. Якби вона одна – живи і радуйся. 
- Ви про голову, чи про щось інше? ЕВМ, колайдер. По ньому гонять інформацію, а він ані з місця.

 

Не дочекавшись запрошення, Данило посхитував з ніг роздопкані босоніжки і увіпхав себе  в лискуче ковзке крісло. Яке млосно стислося, але далі цього не пішло. А, відчувається, могло б, бо сидіння ледь вловно й мілко-мілко затремтіло. Як… Забудь! Ти в пастці. Розбирайся, якій. Якщо цей стручок гомік – ще пів-біди. Але може бути і зчитувачем. Не сам – для цього він задурний. Однорівневий. Має іще якісь рівні, але без природних… без органічних переходів. З життя у життя.
Зоріюча в телеекрані іскорка раптом тривожно запульсувала і Богумил… Є ще богомол! Довгий головатий коник, якого після  спарювання партнерша зїдає. Нічого собі аналог… Щось хоче сказати, але боїться. Валяй, я вже дещо зрозумів.
- У вас, Даниле, одна освіта?
- Електрик – не освіта, а робота. Те саме телевізійний майстер. Комп’ютери, ноутбуки, айфони – тоже лускаю. Чого ви кривитеся? Не знаєте мови? І професоруєте. Де?
- Не тут. Знаєте, чим ви нас зацікавили?
- Знаю, але скажіть спершу – кого? 
- Ви їх вчора бачили. Коли брали горілку.
- Горілку? Брав… А вони шмурдяк? Оті алкаші? Хвилинку. Очі відводять, ховають руки…
- Не руки, а гроші.
- Які проявляються. Я не надав цьому значення… А все решта – норма. Прибульці. Звідки? З Циганії?
- Що ви чули про соціалізацію? Нічого. Про депортацію? Цивілізаційну, космічну, науково-творчу... Теж нічого. Про принципи паралельності. Живого і неживого… Про фізику Духу…
- Чого зупинилися? Туфта безкінечна. Якщо її різати, вибачте, ножем знань. Бо знають і користуються знаннями навіть амеби. До мене інколи достукувалося щось інше. Безаналогове.    Піднімаються… Не шлюзи, а увесь рівень мислення… Гомо сапієнс перестає бути істотою тварною. А шкода. Це так, по ходу… Чого ви дивитеся? Я не придурок. Колись же повинна ця фігня кінчитися. З Природою, що нами користується і нас зжирає. Це надто примітивно. Космос доріс до індивідуації. Без гри у безсмертя. І без термітників. Ось тут, – Данило приставив руку до половини лоба, – є якась гребля. Краще – стеля. Тільки почнеш розпрямлюватися – гарах!!! З очей – іскри, з голови – голова. Не та, що є, а інша. Вимкніть ту слухачку, чого вона мигає? Погасла. Виходить, наїлася.
- Мені вже можна?
- Якщо дуже закортіло – валяйте. Тільки – на додаток. А почнете вчити – піду. Клозет в порядку, чого іще треба. З часів римлян головний цивілізаційний продукт.
- Якщо дозволите, я теж сяду. Хоч ми левітовані. Але стільки інформації…
Господар без навіть натяку на скритність перенісся на диван, на ньому приліг  і щез. Не надовго. Данило при цьому сам до себе пожартував: «Вішає лапшу. Був би тверезим – увагу фіг перемкнули б». Хто – не уточнювалось. Позичені в життя спроможності. Не адаптовані, але корисні. Тимчасово корисні. Поки не скопитишся…
- А чим вас не влаштовує безсмертя?
Господар вже  був не в штанях з сорочкою, а в мантії. Рожево-блідій й незрушно палахкотючій…
- Тим саме, що й ви. Я вже тямлю, куди попав? Не перепитуйте – в нікуди. Ми різнолобі.  А я ще й багатолобий. Примітивно, але що є, то є. То як?
- Не зрозумів?
- Я пішов. – Данило звівся і пошукав очима босоніжки. Він не чекав на пригощення і навіть про нього не думав, проте марнувати час на просто балачку не збирався. Просто так йдуть на той світ, а в цьому навіть гниють з приправами. Треба знайти Лізу і дати дитині якусь копійку. Природа природою, а морозиво чи кава повертають глузд. Бодай на час сидіння в кафешці. В інших канікули, а вона що, гірша? Хай хоч захоче чогось не хотячого.
- Не треба! – Господарем здуло з дивану і кількома згойдами повернуло назад. – Пробачте! – Він спантеличено  відфокусувався на стелі, потім на надміру худих руках. – Ніякої автоматики. Ще й ви мислите втечами. Куди заманеться.
- Хочете сказати, що читаєте мої думки? – Протопохмільне роздратування змінив цілком свідомий своїх витоків гнів. Його мають за бевзя. – З ходу ніхто нічого не говорить. Я так не звик. Ви заспокойтеся, я пробую хоч що-небудь осягнути. У нас все давно осягнуто…  –  З професорських очей хлюпнуло літеплом благального розпачу. – Уявляєте, як мене щойно назвали? Ідіотом. Це щось дуже погане? Чи можна простити?
- Залежно хто назвав. Науковець цим словом лестить. Правда, тільки собі. Але й окреслює кордони. Формалізованого безглуздя і глузду. Скажіть, чого ви хочете?
- Мені наказано – попереднього знайомства. А ви рветеся до фіналу. Я можу, –  в професорському голосі знову змайнула вередлива жінка,  –  почати з нього.
- Це ви кому кажете? Хто і звідки вами керує?
- А вами ніхто?
- Хіба вчора випите. Це не натяк.  – Данило звівся і перевірив наявність чи й не всіх занехаяних м’язів. –  Але  правда не вся.
- Натяк? Ідіот!!! Все-все, я зрозумів. Більше, ніж ви уявляєте. Ходімо до вітальні.
- А ми зараз де?
- В апаратній. Міжцивілізаційний контакт. Ви це хотіли почути? То це він і є.
- А може, міжпланетний? Міжгалактичний? Між, – як би це точніше сказати,  – стадіальний? Космологічно стадіальний. Не може ж такого бути, щоб хтось десь вважав, що життя зупинилося. А він – його чолопок.

 

- Ще й як може. Але що таке, по-вашому, життя?
Про це було запитано в біло-малахітовому просторі, де вмістився стіл, надміру ожіночені тонкостанні крісла і пляшка за пляшкою напої місцевого попиту.
- У вас теж цю гидоту п’ють?
- У нас не п’ють. І не їдять.
Данило усміхнувся.
- Ви запитали, що таке життя? А чим ви мою відповідь зрозумієте?
- Це не моя функція. Я розумію вже зрозуміле. З інтервалом… –  Господар сів у крісло, яке теж зацікавлено сулухало.  – Практично без інтервалу.
- Панове! – Данило порозвертався вусібіч і втупився в мертвотно жовтий паркет, що означало крайню ступінь або знавісніння, або замислення. – Я прийшов у цей світ не задля,  – він підняв погляд на рівень господаревих очей,  – уточнень, хто я… в контексті ваших потреб. Але й  знаючи ці потреби, я найпереше подумав би про  вашу здатність їх задовольняти.  Мій світ – це мій світ. Ваш – ваш. Хай їх порівнюють порівняльники. Я ж істота жива. Мені багато чого відкрилося. Думаю, внаслідок необізнаності з тим, що світ давно знає.  І саме тому я йому щокрок кажу: «Згинь! Або не заважай!» Розуміючи, що іншого  мене вже не буде. І стати іншим я теж не стану. Хоч би вам чи комусь іншому цього дуже й дуже хотілося. Задля мого блага. Дозвольте опікуватися цим благом мені самому.
Довколишня малахітовість враз вкрилася кривавими прожилками. Данило інстинктивно позадкував до дверей, втямивши, що навіть тямлячи, нічого не тямить.
- Але ж ми іще не побесідували.
- Знову «ми». Чи виключно я з вами? Встигнеться. 
Гість і господар похитали розуміюче головами, цим самим давши згоду в усьому розібратися. Якщо буде в чому. Правда, саме так подумав один Данило; професор вже обстрілювався десятками запитань і на кожне з них  він формулював бліц-відповіді. А на перепитування – з насолодою повторював:  –  «Проконсультуйтеся в ідіотів. Я з їхнього числа вибув». 
ІV

Ліза на лавці майже заснула: нічого не бачила, нічого не чула, ні про що не думала. І її теж не помічав ніхто. Крім голуба, який напівобходив її ногу й усе частіше тій нозі кланявся. Суміш струмуючого з дівчини тепла і млосної нетерплячки буквально корчила пташине воло, підбивала до  спроб скокнути на Лізине коліно і одержати те, що належало, – копняка не куди-небудь, а в саме підхвістя. Скільки разів це повторювалося, ніхто не рахував. Ліза урешті-решт взяла голуба на руки і погасила тремт його тільця поцілунком. Губи в губи. Чи дзьобик в дзьобик: смарагди пташинних очей зблискували б іще й іще, якби не Данило, що обминув закоханих, відімкнув вхідну залізяку і надінтеліґентно сказав: «Прошу». Ліза його відштовхнула, збігла вниз, за секунду роздяглася і запитала висушеними очима й горлом: «Де?» Хоч би й ніде. Тобто –  на Данилових руках, з яких дівча урешті-решт зісковзнуло, щоб долучити до любощів ще й коси, щоки, губи, а насамкінець видихнути: «Де ти шлявся?» –«Я? Може, почнемо з тебе». –  «Вже ж почав».
 «І кінця тому не видно», – прошепотіла цементна підлога, якою пара знеможено прочалапала до закутку, де стояв присталінський диван, конторський стіл, старе крісло,  і височіли столики з високоточною апаратурою електронного контролю. Після Різдва з її комплектуванням було покінчено. «Приносьте чи привозьте ракету», –  пожартував Данило після зауваження, що це вже не підвал електрика, а незмонтований стенд космополігону. І додав: «Тепер Путіну каюк. Я, принаймні,  на цю сволоту виведу хоч би що. Навіть асенізаційну бульку».    
Ліза впала на диван боком, гадаючи, що те саме зробить спокушений її юністю моцак, якому довірятися можуть хіба повні дурепи. Але вона довірилась. Після того, як побачила тридцятку його віджимів в колі місцевої шпани. Всі насолодилися тим, що й вона, але ніхто, крім неї, не зауважив рідкісного прогину між талією і накачаною сідницею. Або від народження гористою. Вона теж ні на які фітнеси не ходить. А попу має будь спок… 
Нести йому на ремонт не було що. Хіба мамин мобільник, що був чи й не  її однолітком. Данило глипнув на нього, глипнув на дівчину і хрипкувато запитав: «В якому класі?»  –  «Восьмому». – «Так не можна». – «Чому?» – «Не знаю». Вона вже, що поробиш, знала. Дуже й дуже невдало. Але без цього ніхто не обходиться. Довелося чекати весни. Щоб з’явитися в підвалі без колготок, куртки… Той самий мобільник він з її рук забрав і повернув дівча до себе спиною. Щоб у вухо запитати: «Потерпиш ще з рік?»  – «Нащо?» Це запитання його обезволило. І він її поцілував. Теж не знаючи, нащо: вона ледве не задихнулася. Все треба вміти. Вчитися, любитися. На те й життя. «Лізо, не на те. Але й не без того». Цю фразу Данило повторював доти, доки вона її не зрозуміла. І як людина, і як жінка.  Звісно, з нюансами, в яких ще розбиратися й розбиратися.
- Де ти пропадала?
- А ти ревнуєш?

 

Заготовлене з позавчора запитання прозвучало фальшиво, хоч переспала вона у знуджених без батьків близнят, яких в дитсадку немилосердно била. Дівчата мало що в житті тямили. Проте залюбки Лізу слухали, бо хто їм ще розповість про оборону під час притискань, при борюканнях на природі, коли тебе  цілують все нижче й нижче. «Як то нижче?»  –  «Побачите». – «Не жопся, кажи!»  Але не допомогло й вино: Ліза малоліток не розбещує. Всьому свій час.
- Дитино, запам’ятай: ревнують нещасні. Я до них не належу. Нічого не маю і мати не хочу. З того, що один в одного видирають. До того ж любов не крадуть.
- А ти мене любиш?
- Якби любив, не привчав би, до чого привчаю. Це гріх. Перед тобою і тим, хто буде після мене.
- А кажеш – не ревнуєш…
Буквально знищена почутим, Ліза вкотре Данила роздерла б. Разом з тим, хто ще буде. А поки що посунулася до стіни, дала Данилові місце для лежання очі в очі і перетворилася на лід, почувши:
- Ще один раз щезнеш, і мене тут тільки й бачили.
- Я…
- Не ти. Тебе в тобі нема. Є курва.
- Ні!!! Я…
- То буде. Дозвіл за дозволом, дозвіл за дозволом…
- Який дозвіл!  – Сльозовилив перевершив все досі знане Данилом про плач, а Лізою – про наявні біля очей відра. З болем всієї середини. Від ніг до голови. І з пожариськом в грудях, які є зовсім не тим, що  мнуть,  гладять, шарпають. А чим саме – не розкажеш. Вже нема кому.
Данило теж плакав. Без ані краплі вологи. За минулі дні він став пустелею. Не земною, бо голубуватість (перед тим він прочитав, що зворотний бік Марса не коричневий, а саме голубий)
 простору, яким йому належало пройти, аби вирятуватися, не була ні океанічною, ні  твердодотиковою. У триста дев’яносто шостій квартирі, здається, змайнуло: кольори матеріалізуються. Коли й ти – лише колір. Або отой вогонь без вогню. У вигляді шовковистої мантії.
Схлип не згорьованої людини, а самого горя повернув Данила до тями. Кого я мучу? За що? За яким правом? За які гріхи? Мої і тільки мої. Понапридумували Венер, Діан, купальниць. Якими їх бачить плоть. Окультурена всього лиш культурою. А не життям, де постогнує звіринність. Не вона одна – це правда. Але Ліза – правда куди більша. Жива…
- Ходи до мене. Тобто – притулися. Чуєш серце?
- Чиє?
- Наше. Воно сходить з небес, як і душа. І ніколи не вмирає.
Данило враз скинувся, відчувши, що продовження зболеного цього здогаду в нього крадуть. Не вперше. Але після відвідин безтілесого стручка – вперше. Контакт… Я дам вам контакт… Такий, що поглохнете.
  У повернутому до стелі вусі пісочним осипом прожебоніло: «Роби що робиш. Люби. Все решта – наш клопіт».
Чий ваш?
Ти що – не повірив?
Кому?
- Маленька, пробач. Мене мають за дурня.
- Неправда!!! – Рідкісно біле й цілком доросле  тіло Лізи знову забилося в плачі.
- То ви спільники?
- Хто?
- Я й питаю – хто?  А – біс з ним. Марш під душ! Ні – я першим.
Викручуючись під крадійським обполоскувачем, Данило з надзвуковою швидкістю пробігав всі знані й незнані, але вгрунтовані знаним, уявлення про  суто фізичні можливості порозумінь з малозрозумілим. Потім  зазирнув у нематеріальні закамарки земних осягнень як земного, так і позаземного життєдосвіду. І вловив суто неофітську схвильованість незнаним собою. 
Он воно що. Апаратна працює. Лізі ані слова. Такий плач. Ще один океан. Я про жіноцтво.
- Мала, йди сюди!
- Я там не люблю.
А ти кажеш – душа.  Данило вискочив з душової, здолав у два скоки відстань до дивану і впав на дівча, у якого під ним завше знаходилися сили розвести ноги без сичань і натужних відпихувань. Хіба з вередливим: «Тілько не спіши…» 

 

 

V
Темрява тисла на тишу, а тиша – на згромаджений в роялі аналог планети-карлика.
Найменована Богумилом субстанція уже звикла  до Землі як середовища, де її дослідницька місія вважалася виключно ознайомчою. Хоч це так і не так. Якийсь з тутешніх космоапаратів забрів у їхню Галактику. Забрів – то забрів: скільки в Космосі літало й літає різного: спрацьованого, неспрацьованого, але базово малопотрібного. З апарату, що вже забув первісне своє призначення, враз збулькнуло набором ніколи не чутих звуків. Згармонійованих (Богумилові роботодавці до цього додумалися саме тепер) духовним посилом настільки ж могутнім, як і творчо новим. Карликовій планеті ї її цивілізаційному модусові стало ясно:  вони узагальнювали, перекомбіновували і спивали енергії й сили заснулі. Або інертні. А тут удар невідь по чому, після якого стало боляче без болі, щасно  без потреби у щасті.
Апарат був і щез. А потрясіння почутим і відчутим залишилося. Сканування Космосу не одразу, але відносно швидко дозволило вловити наявність  продуцента ладово довершених шумів, серед яких кілька разів зблимнула і погасла «Мелодія» Скорика. Це тепер ясно, що саме «Мелодія», і саме Скорика. Виконувана в оцьому ось будинку з частотністю, досі не проскрибованою. Але виконувана. Жінкою, закоханою в Данила. Для вникнення у побутово-термінологічний цей праліс знадобилося два роки. Менше часу пішло на підселення до, як вони себе тут йменують, людей… Не розгаданих. Стосується це і країни-України, спізнати яку тільки через неї – справа безнадійна. Або, за Данилом, гибла. 
Є ще – здохла… Ні – гибла.  
Богумілом здмухнуло до вікна. Після доторку до мармурового його низу він став Місяцем, що здригнув і відлетів далеко-далеко. Потім повернувся  і застиг на відстані живолюдського, а не математизованого розуму… 
Просторовість згідно з усім тут спостереженим і всотаним є функцією одухотвореною. Не  явно, а іманентно…
Заковтнуті словники усе ще конозяться. Але дяка їм за те, що вони існують. У Данила в одному реченні їх може бути кілька. Як і в Богумилових помічників, телепортованих задля полегшення соціалізації. Їхньої і його. Отілеснили помічників, здається, занадто. Живуть в якійсь хрущовці. За наводкою голови кооперативу, відсканованого першим. Коли з’ясувалося, що печалить Всесвіт вікно саме його сусідки.
Бач, вже й печалить. Що не день, нова змістова барва. Навіть гранично логізована лінійність тут неможлива. «Хлопці, пора». Так вони говорили спершу. «Мужики, рушили». Так було сказано вчора. Ніби одне й те ж. Ні – не одне. Я цілий вечір… 
Прекрасно – я! Звик? Чи став? Саме я… Той, що поруч.  Добре-добре –  поруч в мені. Але в мені! Не галактичному. 
Вони тут бавляться можливостями обчислень. Скільки можна на певній площині зібрати інших площин… А скільки значень  бере участь в оперуванні всього лиш кількома значеннями? І скільки виникає й зникає при цьому змістів? Лінійних, перехресних, побічних, асоціативних, контекстуальних, протиставних? «Мужики, рушили», –  то вражаюча неохопність. Для мене, що тільки ходить. Сюди, туди, назад, знову туди. А хлопці у цьому світі живуть. Що це таке  – вже більш-менш ясно: живляться. Тобто дихають, п’ють, гріються. Мокнуть. Учора вийшов на балкон. Радше виплив. Уявою і тими грамами тілесності, що потрібна для означень ніг, рук, шиї. І саме ті грами відчули прохолоду сонця… 
Не так. Сонце у хмари впало і вибило з них багато-багато  повітря. Не смердючого, як у вбиральні. Болотистого. Наші аніматори зір і нюх скопіювали найперше. Роїлося їх, як мух. Коли в квартирі не стало нікого – пішов дощ. Ознайомчий. Я скрикнув: «А слух!..»
Звідки я знав про слух? З під’єднаної до мислення пам’яті. 
А пам’ять звідки?..
Так і народжувався. Майже наосліп. Задля формування фонотеки  співзвуч, які здатні потрясти наш гранично структурований Розум.
Сама по собі людина ніяке не чудо. Чудеса понад нею, поза нею. Приміром, я, що не потребую житла, вбиральні, щоранкових омовінь. Не потребував… Моя команда теж: легалізувалася як Остап, Олесь і Охрім. Усі на «о». Для зручності звукопосилу. Зі мною було складніше. Богодар, потім Богумил… Як щось чи хтось вищий. А Сексотович тому, що не роботяга, а  вчений. Слово, яке найчастіше у розмовах про вчених  стрічалося, чомусь було – сексот. Ми й перенесли його у папери. І якби не Данило… Я й раніше помічав  в очах паспортистки глум. Але ніхто, крім неї, моїх документів до рук не брав. Крім того я вже не Сексотович, а Самійлович. Забулося… Наче й не було…
Забувається у світі мислячої органіки чи й не все перебуте. Інша річ – пережите; з ним розпрощатися майже неможливо. Я почав був про дощ. Вдихнутий уперше і – учорашній. Мене ще бездосвідного просто вразила пінява, вихльости й тарабарщина загнаної в сточні труби води. Що чув, тому й дивувався. А відчув тільки вчора. Наближення завислого над містом моря вологи, що дихала. Й сіпалася від нурту  енергій, достатніх для посилу Першого концерту для фортеп’яно з оркестром Чайковського аж у мережу нашої з хлопцями планети. Це не дуже далеко, але далеко. Зрозуміло, посилу без темної над балконом темряви, розхитуваної утробними гуркотами, під час  яких раз по раз відкривалася чистонебна латка з маленькою на ній зірочкою. Ніби вже заслуханою в тутешнє життя.
Музика всесильна.

 

 У безтілесої  (обличчя і череп з волосяною накладкою – всього лиш маска) білявіконної тіні за час чергової порції звикання до земного свого аналогу дали про себе знати плечі, груди, без яких все, досі думане, не мало б як продуцента, так і прихистку. Чистим розумом не хвилюються, не переймаються, не розуміють. Програма олюднення за сумарними матрицями самосвідомого життя вже діяла і діяла практично без збоїв, оскільки землян їхні космологи вивчили доволі детально і тямковито. Хлопців склеїли і запустили нашвидкоруч, а в ньому життя фізичне і життя внутрішнє стикуються без поспіху, з перевірками  роялем, серед можливостей якого існують програми зчитки дисків, радіохвиль. В цьому непогано розібрався Данило, назвавши майстрів пульсатора-меломана чуваками на сто. А для Богумила – на двісті; рояль читав ноти, реагував на виконавську манеру і заряджався, що називається, з повітря. Не сонячним вітром, не грозовою могуттю, а магнітами атмосфери і земного ядра. Проте й це не переконало Данила в позаземності проекту, в словесну інтерпретацію якого він вслухався як тим, що  знав, так і передбачною логікою знаного. Нічого принципового нового. Але молодці.    
Залишилося приступити до виконання задуманого. Богумил, ще не усвідомлюючи, що хвилюється, трепетно підплив до чорного, як Данило сказав, монстра, приклав до кришки долоню,  глибоко зітхнув і взяв перший акорд «Мелодії». Інструмент ані звуку. Проте не тут, а в Космосі вродилися завихрення, з яких потекла туга за Красою. Уже – знайома. І куди більше рідна для Космосу, аніж для Землі. Вочевидь, внаслідок своєї сирітськості, бо Ноосфера нічому не здивувалася. Хіба зраділа.  Довгоочікуваній потрібності не лише собі…
VІ
Не спати звикаєш. Не звикнути б – заснути. Ще за життя. 
Ліжко, де про це думалося, не було розстеленим. Знадвору кімната просвічувался посмугованим тополями неостиглим небом, де вже займалося на новий день. Байдужий до чийого б то не було зору міжхмарний над тополями ставок синяви враз осяявся і хлюпонув в груди щемом. Євгенія цьому не здивувалася: над ранок її багато разів будила, як вона називає, туга за тугою. Її безпричинність – то тема окрема; все гарно – мілієш, все сито – дурієш. А порожньо – нема душі спасу. Навіть в чоловічих руках билася б, як риба. Безсловесна для мучителів і німа для паперу. Невмита й непроспана, вона усе ж сідала до столу, вмикала комп’ютер і просто в нього дивилася. Аж поки той не гас. Тоді тисла на ґудзик вмикання знову. Іноді багато разів. Доки не в ній, а в комп’ютері не здригував живчик світла. Може, й не існуючий. І вона починала згадувати. 
Усі її книжки – то пригадування. Колись не поміченого, не оціненого, не вилюбленого… життя. Не обов’язково її. Письменник… Хоч би як противилася цьому слову, іншого нема. Нейтрально іншого. Письменник – сміттяр. Якщо визбируєш сміття. Звісно, чуже; свого на роман не настарчиш. Письменник – квіткар.  Якщо опиняєшся чи бродиш пустошами з сотнями стебел-дичок, стебел-вогників, стебел-скриків, пелюсткових шептань, жалінь, прохань, проклять, подяк. Найбідніша щоденність квітне… Письменник – кат. Серед катів справжніх Якщо ні – жертва. Добровільна. Це найстрашніше. Коли ж всього лиш жінка – кричи пробі; жінці не допоможеш нічим. І довкола, і в собі. Були б діти – ростила б. Був би чоловік – любила б. Або зраджувала б. А так крім себе нікого. Це добре. Це навіть ідеально. І боляче. Коли книжка написана.
О Господи, що ж там таке? Уперше після цілоденної вичитки останнього свого тексту вона – це правда! – ворухнулася. Вікно скрикувало. До неї. І тільки вгледівши її без висмикнутої з-під голови подушки, втишилося. Сяйливо, серіберно, темно-синьо… 
Був би день, подарувала б собі «Мелодію». Зараз не можна… Чому?.. Тому. Люди потомлені… Так і ти втомлена… Не так. Не тим. Хіба розбудити Данила? Те дівча його вже досмоктує… Кохає…

 

     
Хлопчина люксовий. Ніколи не прийде сам. Хай любляться.
Те, що вона вичитала, виправила і приготувала до спродажу, теж вже не її. Комусь сподобається, комусь не сподобається. Існує й той, кому роман адресований. Як доказ, що вона не згарок, який валяється, поки його не долучать до сміття. Або й не долучать. Була згарком…
Проте. з іншого боку…
Іншого боку не існує. Євгенія засмикнула будуарну свою бійницю, дослуховуючи «Мелодію» так само бездумно, як бездумно відсуватимуть з-перед очей нею написане. З наказовим фінальним: любити! Любов – більше нема що.
Письменник не має права на себе як живу людину. Сказала б – звичайну, проте не скажу. Я – автор. Творець. Не Бог, але принципи  світотворення у нас спільні. Інакше – спілка з Дияволом. Мене колись покинули. Перед тим кидала я. Це норма. Не маючи щодо себе жодних ілюзій, я все ж зважилася на самосуд. Нічого втішного. Вину не ділять, вину муміюють. Що й зроблено. Все-таки покличу Данила. Хай потішиться.
Вона  нашвидкуруч   роздягнулася,  роздягнула  ліжко і набрала номер, який висвітлився разом зі словом «Друг».
- Тільки не злися.
-Добре. Далі?
- Як завжди.
Уже у ванній вона Данила запрагла. По звірячому. Та й він повівся не краще. По-чоловічому…
- Чого не дзвонила ввечері?
- Плакала. Згадувала й про тебе.
Голими вони мало чим різнилися. Стрункі, броваті, волохаті. Ніякого шарму. І все ж шарм був: обоє вміли мовчати. Аж до другого поклику плоті. Данило чув, що вона викладає, пише, тусується серед балакунів і балакунок. А з ним тільки злягається. Не підозрюючи, що він пару її речей читав. До ляку розумна кобіта. Шкода – стара. Її шкода, не себе. Могли б товаришувати. З Лізи теж дружини не вийде. Якщо вийде. А тут все вже позаду. Крім  самотності, яку життя переставляє. З десятиліття в десятиліття… Одну й ту саму… Не весело.
- Я б зараз заграла. При тобі вперше.
- Це якась честь? Чи ритуал?
- Це Скорик.
- Чув. І про нього, і його штуку. Рояль… Ти бачила справжній рояль?
Данило вперся спиною в стіну, чим нагадав, що він все ще велика дитина.
- Не гупай. Там сплять. Справжній – це як? Не наш?
- Десь так. На всю оцю спальню. У твого сусіда. Він вчора мені награв. Одним пальчиком. Казав  –  Скорик. А я слухав і думав про тебе. В його квартирі.
- Сватаєш?
- Ні, просто підходиш. Все – мовчимо.
- Я пас. Мовчати.
Євгенія далася повернути себе обличчям до вікна, і поки до неї в ній догукувалися, попрощалася іще з трьома роками життя. З одним-єдиним чудом – книжкою. Під патронатом Скорика.
Тіло з тілом тішаться. А душа?.. Моя – самітниця. Навіть зараз. Пишеш – ніби щаслива. А написала – чекай. Чергового «ніби». Без нікого. Чому так – ніхто не каже. Пишуть… 
 

          VІІ
Голова над головами (кооператив колись належав Академії наук) вистежував Данила з раннього ранку. Знав, де він заспався, і нічого проти цього не мав. Діло молоде. Та й помічне. Надто для тиску. Згадаєш, і хочеться жити. Проте скільки можна?
Скільки може… З’явився, паршивець!
- По очах бачу – заздрите.
- Не мороч голову. Ти хоч дивишся на лічильник? Звідки ці кіловати?
- Які? – Данило примружився, щоб краще бачити учорашні придивляння до більма на стенді, де спостеріг щось схоже до пострілів цифрами. Скорше черг. Раз сипонуло, другий. Розбиратися не було коли – він спішив. І на ранок про все забув.
- Хтось нас здоює. Я сидів в туалеті. Читав. Не щирся – звичка. І мною ніби згойднуло. Разом з втратою напруги. І знов – сяє.  
- Коли то було?
- Коло п’ятої. Насяяло знаєш скільки? Місячну норму. За ніч.
- Розберуся… Вже розібрався. – Данило згадав відчуття стисненості й розпруги  під час дзьобання професором роялю. Невже ту махіну під’єднали? Заради чого? Стручок щось перед грою перемикав.
– Поки що мовчок. Крали, крадуть і будуть красти. Слова мого батька. Про районну владу. А тут місто. Столиця. Гребли, гребуть і будуть гребти. Без варіантів… Але ж – професор… Що ви знаєте про триста дев’яносто шостого?
- Нічого. Перед ним жили фізики. Він і вона. Переїхали в село. Зараз там дихають.
- А вам заборонено? Дихайте теж. Повітрям незалежності. Як вам ця дама зараз?
- Можна терпіти. Йде твій свекор. Тверезий.
Двір теж це зауважив. Синюшну виголеність, напрасованість і помітну підсохлість бракованого міліціянта, що вдома, очевидно, знудився, але й  втікати від нудьги не мав куди. Данило тільки зараз прозирнув у цю людину як у самого себе. Залежного від шаленств Лізи, без яких ні довкола, ні в собі ніц. Їх нема – про них думаєш, вони вихряться – голова аж поскрипує. Без права на крик. 
Як це зрозуміти? І чим виправдати? Муку без зорієнтованості саме на муку. Вона ж красуня. Витончена. І батько красень. З освітою. Трохи нарваний, але це колись пройде. Його не докоряє. Якби вони знали. Батько і донька. А є іще мама. Ліза каже – хазяйновита. І бідна, як… церковна миша. Ліза не миша. Але ще бідніша.
- Дозвольте пристати.
- До чого? – Голова поступився прийді місцем і мовчки здивувався: «Нащо?»
- До трудящих. Хто не виступає, той не їсть.
- Хто не голодний, той жере… Зараз пригадаю іще: «Хто не сидів, той не жив».
- Столиця підтягує. Скоро можна буде випускати за трибуну. Які проблеми?
Голова повернувся із себе  і пригадав:
- Є проблема. Електроенергію крадуть. Або лічильник здурів.
- Розберемося. Спершу з вами. Чому не прибираєте після сміттєвоза? Не перший вже раз.
- А з ким маю честь?
- Старший інспектор Берест.
- Відколи?
- Завтра приступаю.
- Починається.
- Закінчується. Фабрикація компроматів. Відволікли увагу від таких, як ви, предсідателів.  
На сходах двопід’їздного задрипанця з’явилася Ліза. З литками, що схитували чоловічими очима знизу-уверх… знизу-уверх.. І знову донизу… Ще ж. здається, вчора розкарячувалася над класами. 
- Вже йде? – Батько озиратися полінувався. Тільки наставив назад руку, і коли та сховала у собі доччині пальчики, похвалився:  –  Йдемо братися за розум.
- А хіба перед вами не розум? – Голова зиркнув співчутливо на Данила.
- Перед нами минуле. Правда, доню?
- Неправда! Замучив мене тим кастингом. 
 

Ліза спробувала перейти до Данила, але її не пустили:
- Йдемо пробуватися на роль майданівки. Стрічка документальна, але з елементами правди. Першою гине на барикадах краса. Так пишуть, а наша справа вірити. І мати з тої віри зиск. Чого скис?
Врятований від безробіття домайданний дільничий прощенно всміхнувся електрикові. Мовляв, не побивайся. Ми обоє рябоє.  Ліза не для нас. Данило погодився: не для вас, а для мене! Після школи її серед цього смороду не знайдете зі свічкою. Здамся державі. Або якомусь олігархові. А її де тримати?  Господи, врятуй!
- Тату, відчепіться! – Ліза вирвала з міліцейського захвата руку, але сказати, що мала сказати, – не встигла: її намір перебив лише раз чутий вступ до «Мелодії». З вікна на шостому. Вона дострибувала тоді… і збилася. Асфальт втік. Будинок багатіїв теж. Лишився тільки досі не бачений  міжхмарний простір над подвір’ям і хлопець, що звіряв  із записником номер котрогось під’їзду. Мабуть – Голови. Плакати вона не вміла. Кричати не було на кого. Хіба втекти. Від обпіку здогадом – це і є життя. Більше ні про що не подумалося. Туманом замість мозку… 
- Стій! Я можу й передумати. Якщо поїдеш до баби.
- Степане, не шарпайся. Потім поговоримо. Вертайся додому.
Ліза і її батько ані схитнулися. Але небезпека невідь якої біди минула. Данило це просто відчув. Як відчувають перепади вітру. А решта товариства для самої себе позникала. Поки невідь з якої височини не стала опускатися назад на  асфальт з ошметками целофану, хлібних шкуринок, листків капусти. Письменниця (її тут більше знали як викладачку Школи мистецтв) догравала свого і тільки свого Скорика не для себе, а для всіх. Як у Шевченка – і живих, і мертвих, і ненароджених… 
Спасу від життя не існує. Хіба в печалі. Не за ним, а після нього, куди потрапляєш живим. Клято живим. І – всепрощенно, але то наука складна і довга. Довша за цей ранок, на який вийшов глянути і Богумил Самійлович.
Зауваживши його на незашкленому балконі, Голова поспитав очима електрика: «Будемо брати, чи підготуємося?»
Підготуємося. Данило винувато ступив до Лізи і взяв її за дальшу від батька руку. Проте вона на його шарп не зреагувала.
- Що таке?
- Тату, тобі повернуть пістолета? – Ліза заморозила погляд на Данилові. – Я бачила, звідки ти виходив.
- То й бач. Я втомився.
Електрик витер безнадійно правицю і пішов до себе.
Голуби неподалік зреагували на це геть не схвально. Матріархат матріархатом, а  порядок порядком. Гульнув хлоп – то його право. Хто на це підбиває? Знамо хто… Носяться зі своїми вимогами, а самі…
Ліза здригнула і Данила  наздогнала. Не з каяттям, але й не зло. Головне, щоб за ними ніхто не пішов. А вона розбереться, що було, а чого не було. 
Дивлячись на неї з віддалі, батько з Головою змушені були визнати: як не крути, а вийде, як треба. Зрозуміло, кому треба. Біді.

     

 VІІІ
Не звиклий до ста незвиклостей андроїд в принципі розумів, що саме з ним відбувається. Його команда запустила в дію довго добирані стволові клітини  живого тіла з  іменем Богумил.
 
Звідки домінуючий на їхній планеті клон знав все, що знав, інші клони довідатися не могли, оскільки були хай надскладними, але всього лиш функціями неорганічного модусу міжгалактичного життя. Порівнювати цей модус не було з чим. Хіба ним повнитися. Інколи із захопом енергетичних форм, не властивих конкретно андроїдам, але властивих Космосу. І цього було досить, аби левова частка підвидів інтелекту карликової планети так болісно відреагувала на музику. Потребуючи її все більше й більше. 
Далі розповідати нічого: зондування Землі  стало роботою, яка телепортувала себе у формі роялю у точку найчастіших посилів існування-x. З іменем Євгенія. 
Женя. Богумил почув це ім’я нещодавно. І опісля Данилове: «Досить, в мене повно роботи». Раніше говорила тільки музика. Що ж, це навіть зручніше, бо Данило теж увіходив до числа тих, хто багато чим дивував. Все, що брав до рук, що вивчав, демонтував, ремонтував, існувало в його свідомості без технологічних прив’язок до індустрії. Індустрія –  пережиток. Електроніка почасти теж, але всього лиш почасти. Попереду – повернення до витоків. Двигунами без енергозатратного двигунства. Телевізійним приймачем без приймача, вже наявного в сигнальних імпульсах відеопосилу… 
Сам Данило говорив про це лаконічно: «Мені по херу комп’ютер. Він вже є і буде. Як і світ без нього. Пишуть, що можливі виробництва без виробництва. Не чогось з нічого, а всього з усього. Комп’ютер – з листка, ракета –  з думки. Оце те, що треба».
Як можна, будучи рабом органіки, стати над нею і її законами? І як можна  чисту енергію перетворити на грубе «щось»?
Богумил запитав про це у рояля, і той відповів: «Якщо дуже кортить, можна». Неприємним у цьому відмахуванні від пояснень було  глузливе ставлення до звичного світопорядку. Властиве, до речі, й помічникам; ці олюднені схеми програм, де рівень свободи  скорше імітаційний, аніж самосвідомий, теж дозволяють собі жарти, для розумного розуму немислимі. «Що в нас сьогодні?»  – «Яїчники. Для перпетум-мобілє».  –  «Його ж не існує».  – «Для тебе. Як невіруючого». Жартували Олесь з Остапом, навіть не відаючи, що глумляться над засадничим принципом рефлексії: сподіванням на неможливе. Наразі – на невтомність дітородної здатності. Що в цьому смішного?
Поживемо – побачимо… 
Кожне нове зусилля, відчуття, нова забаганка щось у тілі додає, щось підкореговує. Немислимо складний організм при цьому стає ще складнішим, залишаючись цілком приступним для кодових програм Розуму і через Розум – для Космосу Але скільки живого залишається в живому!  Непіддатному розбиранню й збиранню з точністю до нуля.
З Данилом ми вже чи й не друзі. Так тут йменують тих, хто марнує час на балачки, випивки і ще на багато чого. Для мене поки що непіддатне тямленню. Дзеркало, перед яким я простоюю годинами, підказує: скоро почнеш. – «Що почну?»  –  «Тямити». Що ж, почну то почну. 
Поки немає потреби виходити з квартири надовго, продумаю програму подальшого тут перебування. 
Богумил зачекав левітованого переміщення на диван, проте тіло ані ворухнулося. Голова… справжня… стала виключно людською. Жодна з автоматизованих команд не  спрацьовує. Поки що йдеться про команди м’язам, які переходять у відання нейронів, але й це ще не кінець. Найстрашніше попереду – їжа, спорожнення. І хіба тільки це? Інформаційна закачка у живий мозок відрізняється від під’єднання до інтелектуальних мереж Космосу тим, що багато із спізнаного бачиш. Поглинання словників перейшло в стадію екранізації тисяч і тисяч слів. Правда, на дисплей мозку попадає не все, але попадає. А що всього лиш осягається, потребує контекстуальних підтримок небачених масштабів. Саме небачених; я чимало чого хай уявно, але вже люблю і перекидаю це почуття на багато чого з точки здорового глузду зайвого. Приміром, дивлюся на кілька рідко поливаних квіток під балконом і починаю наспівувати. Тільки для себе. І думаю… про що попало. Але таке саме гарне. Пересортиця не двору, а цілого світу відбувається постійно. За критерієм домінантного настрою…
Усього не назовеш. З того, що відбувається після насичення організму все новими й новими нервовами розгалуженнями, кров’ю, після ширшання взаємодій подуманого, відчутого і, головне, пережитого. Колишні ранкові збурення, надто реакції на світанковий дощ, вечорову заграву, на іще одне диво – запахи з мелодійних стають симфонічними. Мене накачують цілими морями досвіду, звісно ж, не меломана, але з гармонійною основою саме творчою. Данило про це каже трохи інакше: «Вас дурять. Композиторів чи художників я нікого не знаю. Письменників теж – знаю про них те саме, що й про себе. Але вони з іншого тіста. Нащо вам те? Придумане. Чи навіяне. Малим я книжкам вірив. Був навіть переконаний, що десь живуть щохвилини саме так – світло. Або в темряві, але з очима на світло. Брехня. Живуть по-різному. А вас програмують на одне».  –  «Ніхто мене не програмує. Я сам…»  – «Сам ви до того всього не дійшли б. Навіть якби погостили в нас  хто зна скільки років. Послухайте, що я вам пораджу, – драпайте звідси. Я цього не роблю, бо не можу. Але й не тільки. Я вже давно не я, а ціле людство. Але стаю собою. А ви починаєте з кінця. Не свого. Вам кажуть: «Так», – і ви повторюєте: «Так». Ще про Бога не нагадували? Теж їхнього, а не справжнього». – «У нас Богом не переймаються». – «У вас всім хтось керує? Керує. Він і мислить себе Богом. Добре, якщо не оцерковленим, не одержавленим, не долетворчим. Ви перший професор, з яким я спілкуюся просто так. Без практичного інтересу. Тому й раджу, як самому собі, – не ставайте суперроботом». 
Я б дещо на це заперечив, але спішити не буду. Поки не розберуся з тим,  хто, крім нас, почув і далі чує музику як кодувальницю інтелекту? Тут про це ніхто нічого. Забув – інтелекту всекосмічного.

 

 Ну й ще – що таке щастя? Частотність вживання цього слова зашкалює. 
Богумил звівся з крісла і з жалем глянув на поблискуючий завіконною ілюмінацією диван. Прийняти його він, звісно, прийме, але, здається, не всього: тіло теперішнє і вдаване істотно різняться. І довжиною, і габаритністю. Ростемо. Що не кажи –  з наслідками. Хочеться вийти не лише на балкон, а й у двір. Життя  розпружується. Здається, учора він порівняв себе з ніколи не баченим курчам. Він взагалі мало що бачив. Крім двору і житла Данила. За тутешніми мірками, майже місяць воловодиться з темпами схрещення свідомості з цими ось руками, ногами, автономно працюючим мозком. Не зовсім автономно, але й не бездумно. Знання абсолютні і знання відносні різняться доволі істотно. Я не знаю Києва так, як знаю Усесвіт, але з Києвом буду знати набагато більше. Підозрюю, що такі інтелектуальні відстійники, як карликова наша планета, існують лише для заспокоєння. Мовляв, ось які ми мудрі. Хто ми – невідомо. Статика не мертва, але й не розвиткова. Що потрібно більше, що менше – хай думають. 
- Штовхай двері, я про них забув. Серед ночі закортіло до зір. Але стримався.
Данило слухав, що йому кажуть, і чи не вперше повірив в усі оці казочки про телепортацію, безтілесність. Кожен з нас заганяє себе, куди захоче. Уявою, системою вправ. Але щоб отак от преобразитися. Дядечко, що зробив його чи й не остовпленим, залишався, безсумнівно, пофесором. Проте яким? Майже його рівнею. Очі блищать, зуби (глядячи на них в дзеркалі, Богумил подумав: «Це вже, хлопці, перебор») теж сяють на кіловат шістдесят, ані сліда животика. Хоч живіт є. Гахни по ньому – задзвенть…
- Проходь, сідай. Чи зразу на кухню?
- Навіть не знаю. Скільки вам років?
- За паспортом п’ятдесят три. А пив би, як ти, мав би всі сто.
- Хіба я п’ю. То ваші хопці дудлять. Вчора сиділи в мене. Нащо ви їм дозволяєте?
- Пити? Я ж їм. Чи буду їсти. А в них тільки пальне. Кінчай сумніватися. Ходімо до столу. Тобі  каву, чи й ще щось?
- Смоли.
- Десь щось читав… Про пекло… Кажеш – смоли?
Гість з господарем стали по обидва боки скляного прямокутника з розсипом під верхньою його частиною малих і великих тарілок з фруктами, підносами із срібним і золотавим столовим роздрібом. Виймаючи з холодильника тарелі з нарізкою, Богумил продовжив:
- Я оце не міг зрозуміти, чому саме смоли… Нарешті дійшло. Все життя ваш брат сам себе муміював. Дружини противилися, а козаки… Що за козаки – не підкажеш?
- Те саме, що я.
- Ти певен?
- Абсолютно.
- Гаразд, повірю. А чорти хто такі?
- Браковане кодло. То кажете… Мені сподобалося. Муміювання. Виявляється, ви не безнадійний.
- Дурень, чи козак?
- А ви бачите між ними різницю? Я – ні. Козацька держава… А де та держава?
Богумил промовчав, налив Данилові гранчак віскі, собі – червоного вина, сів, оглянув кухню і чи й не схвильовано мовив:
- З новосіллям! Моїм і твоїм.
- Трохи забагато. Не питва – змісту. Я до вас вже звик. З новосіллям!
Років через сто в аналах Космосу потрактування цього сніданку устаткується як Перша угода про наміри. Життя й Розуму. 
Які саме, поки що не оприлюднено.
 

 

ІХ
Літо не потребує трат. Якщо сама їх не шукаєш. Ліза це визнавала, але Ліза минулорічна. Цього року що не день – удар по кишені. Як завжди, порожній, з цим нічого не поробиш, але злити злить. Навіть на пляжі треба якщо не бути, то виглядати готовою до забаганок. Яких – байдуже, але кожен, хто на тебе гляне, повинен знати: «Не лізь! В неї все є!» І це при тому, що немає нічого. Крім тіла, яке вже не сховаєш. 
Данило пляжем гордує. Про людське око. А насправді дратується. Мною. Не так лежу, не так перевертаюся. Мене б сюди нагаєм не загнали.  Потвора на потворі. Але в мами якась мігрень. Не переносить ні мене, ні тата. Після школи піду працювати. Маю тілько двоє трусів. Джінси малі, купальник потріскує.
- Біля вас можна?
- Якщо дуже треба.
- Дуже.
Дядечко в бейсболці і джинсах до колін кинув на пісок шкараднющу шкіряну торбу, впав біля неї і… заснув. З хропом. 
Клас! А смердить!!! Зараз розберуся, чим… Я такого й не пила.  Здається, ромом. Батько колись розлив. Вже взявся за розум. А я за що?
Ліза забула про пляж, про рідних і задивилася в  небо. Її ноги при цьому пошукали в піску опертя і не зовсім гарно розчахнулися.
- Ти хто?
Дівчина злякано стулила коліна і наштовхнулася на дядька. Поглядом, хоч здалося – всією головою.
- Ніхто. А вам що до того?
Дядечко оглянув зачумлено пляж, сусідку, знайшов очима сумку і впав назад на пісок.  І по якомусь часі поспитав:
- Де я?
- На Оболоні.
- Якого чорта?!! Лежи…
Око, що дивилося на Лізу зі  сторчкуватої золотої оправи, посовгалося і кудись втекло. Потім вернулося і підсвітилося імплантами.
- Я сам підійшов?
- Ні – чорти принесли.
- Щось коло того.  Згадав – наглянув тебе з набережної. Таке добро без нікого.  Будемо друзями. Мене звати Борисом. Борис Васильович. Втік від друзів. До тебе. Маєш якийсь радар.
Наглянувши, куди дядько подивився, Ліза сіла. А дядько підсунув до голови сумку, заліз в неї і протягнув дівчині шоколадку.
- На. Не злися. Кажемо стільки дурниць, а на правду не маємо часу. Хіба коли напиваємося. Коли хтось запитає, з ким розмовляла, кажи  – зі злочинцем. Тобі ж вісімнадцяти нема?
- Нема.
- Виходить, справді злочинець… Для розумної ти занадто гарна. Але чого не буває. Вже з атестатом?
- Ще ні.
- Навіть так. То часом не до тебе?
Вони обоє задивилися на Данила, що йшов до них навпростець, йшов рішуче і… щокроку повільніше.
- Сідай і остигни. –  Дядечко вдарив рукою поруч з собою. – Я Борис. А ти?
- Данило.
   

- Гарну маєш замороку. Навіть я витверезів.  Потерпіть мене трохи… Виходить, Оболонь?.. Хлопці вивантажили і взялися за пиво. Уявляю, що я їм наговорив. Маю дурну звичку сваритися.  
- Я теж.
- Не заводься. Ти ніхто. Не тому, що ніхто, а тому, що я хтось. Якщо в сумці є штани… Є. І в штанах  гроші. Тоже є. Хвилинку – телефон? Поклали.  Моя хата он, –  дядечко показав убік Московського моста,  –  там. Значить, догуляємо тут.
- Малій треба бути вдома. Батько –  мент.
- То його клопіт. – Підпилий загульщик струсив з себе чи то сон, чи миттєву задуму і  протягнув Данилові сумку. – Забери її в мене. Зранку не можу спекатися. Не хочу на дачу. 
- А додому?
- Так само не хочу.
- А жити? 
- Як коли. Часом не вчитель?
- А чому ви питаєте?
- Всі перші любові – до  вчителя. Не таїтеся – значить ні.
Не шукаючи сходів, вони видерлися наверх і почули:
- Борисе! – Розштовхуючи дефілянтів, до них визміївся білоголовий красень. – Де ти ходиш?
- Не всім же літати. Чи таким, як ви, без цього не можна?
- Яким таким? – Підстаркуватий франт глипнув на Лізу, на Данила, потім знову на Лізу. – Прощайся і гайда. Чи це твоя онука?
- Правнучка. Ми сідаємо отут.
Стіл, на який було тицьнуто, мав раз, два, три… вісім місць. Данило аж зіщулився, уявивши, зі скількома людьми доведеться про щось балакати. Замість…
- Там же все замовлено.
- Згодуйте голубам. Це мій племінник. А це – його дама. Навіть наречена. Нарѐчена, забув…
- Лізою.
- Он як. Ловиш на ходу… Дмитре, пішов, звідки прийшов. Дайте мені спокій!
Сказано це було може з випадковим, а може й ні – надривом. Білочубий спорожнювач чужих кишень слухняно зник. Зате виник офіціант, якому було наказано:
- Я не був тут сто років. І не буду ще сто. Мені ром, авокадо, п’ять устриць, лимон, два соки, їм – цитьте! – Кавказ… Перше на вибір… По два шашлики. Два! Кожен окремо. Зелень. Цій красуні… Подивися на неї. Де ти таку бачив? Я ніде… шампанське. Її володареві… Ще молодий і вже обачний: не послав старого в старість… Віскі.  Пляшку. Що не доп’є – забере. Працюй.
- Для чого це все?
- Або я знаю. Здалося – свої люди. З усім і без всього. Я про себе вже казав – Борис. А ти?  
- Так скоро забули? Данило.
- Давно не чув… Мав би такого сина – сіли б на човна. Сам – ні випити, ні заснути. Вибрав за сторожа твою красуню. Коли звалило. Скільки я спав?
- Хвилин двадцять.
- Так мало. Не чого-небудь – щастя. Поруч з бідою. Тобі не зрозуміти. Ти його любиш?
Ліза саме дораховувала приблизну вартість замовленого. Як Данило часом каже – на призір. Їй хватило б на цілий рік. Ну не на рік…
- Лізо! Подивися на мене. Рахуй не гроші, а людей. Раз, два, три… шість… На ціле життя це вже досить. Може бути й більше. Але не набагато більше.

 

 

- По-моєму щось розумне. Мала, ти почула?
За сусідній столик почали мостится хлопці. Теж з піску. В порваних джинсах, бутікових майках, нерозходжених сандалях. Ліза їх знала як облуплених. Нікого близько, але всіх вичерпно. Пригощальник теж в чомусь розібрався, щось передбачливо домислив і звівся з наміром…
- Вам щось треба?
Офіціант вже був той і не той. Прилизаний, насторожений.
- Ти знаєш, що. Або здогадайся.
Коли хлопці слухняно пересіли аж у кінець тенту, молодь почула:
- Ви сидіть, а я скупаюся. Помовчіть. Я, на жаль, не вмію. 
Залишені удвох, Ліза й Данило справді помовкли. Дива трапляються. Чому з ними, а не з кимось? Дядечко – не дивак. Ліза, правду кажучи, давно б його відшила. Або втікла  до близнят. А Данило нікуди не втікав би. І не втече. Він нарешті згадав, ким був їхній пригощувач. Радник чи прес-секретар Президента. Чи помічник. Не того, що є, а того, що здимів. Як здиміє все. То чому б не роздивитися. Як дотліває напозір нетлінне. Не в житті, а при ньому. 
Киш! Ліза нагнала голуба з огорожі, по той бік якої купчилося їх кілька. Біля клаптика батона.
Будьбито сама не така. 
Сама – так. А з ним,  – вона глянула на замисленого Данила,  – ще подивимося. Є час.

 

 

Х
Вітерець, що схитував краї  надтерасного тенту, не втрачав на силі і над столами з гамірним пляжним людом. Може, саме цей  невичахний гамір надавав  скрикам чайок застережного якогось відтінку. Чи й тону. 
Борис Васильович  цілувавася з вітром, а коли розплющував очі – дякував дневі і чайкам за те, що вони є. З цим раняче незграбним дівчам, яке, втім, вичистило свої і одну Данилову тарілки першою. А шампанське з обідом не поєднало. Спарують з любощами. Дивовижної краси дитина. Народжена серед нестатків. Нащо?
Нащо народжена чи є? То різні запитання. До різних нас. Данило її любить як любить. Вона відповідає тим самим. А оті її абияк укоськані груди, балетна талія і небалетна сідничка вартують поклоніння. Як храм живого Бога. На ймення Біль. Так. Саме Біль. Он і чайка це потверджує. І хвильна прохолода. Поки був при владі… привладній славі…  неміряно великих  дурних грошах, жив на широку ногу. Без цього всього – на широку душу. Не живу, а мучуся. В отакі от хвилини… 
Пити кидаю. У когось з росіян є оповідка «Випрямила». Картина – людину. Мене випрямляй, не випрямляй, – буду коцюрбитися. Нічого особливо злочинного не робив, а життя проциндрив. На дурне.
Мав би зараз бути просто викладачем.  На факультеті… Зупинимося на журналістиці. Бо якби ліпився до літератури, забагато брехав би. Як людина малоталановита. Але розумна. Ніхто не чує, тому й не стану прибіднюватися. І от що виявилося… Чи виявляється –  зла не існує. Ми його придумали для зручності. Або для в’ючності. Щоб перекладати на нього вантажі, які перти треба самим…
 Важко сказати, хто саме і коли саме щепив життю геном любленої всіма системності. Система мала – муляє, система велика – нищить. Усе живе. Земля – то не села, не міста, не держави, а розчавленості. Та ще  й як підло – твої кишки намотані на комусь, хтось порваний і пожмаканий – бовтається на тобі. Спробуєш вирватися – корчиться інший. А ти – замість когось. Кругова порука – то всього лиш відмазка. Але вона справді існує. Як закон. Один, другий, сотий. 
Соціальний гуртожиток – ще одна удавка. Можна і навіть треба її вважати корисною. Після того, як тебе розчленували і все життя зрощують. Чортизна з чим і ким.  
Якою є правда і справедливість у бойні? Тільки корисливою.  Двері у двері з цвинтаром. А в процесі – краще не називати. Організація життя як м’ясорубки, як людожерства усуває з порядку денного саме життя. Як бодай ілюзію щоосібного перепочинку.
- Даниле, ти куди?
- Пробачте, але отой он пан… Богумиле Самійловичу!!! Мала, я помиляюся чи не помиляюся. Це хіба не наш професор? Олесь!
Чоловічий гурт непевної вирядженості  і  ще більш непевної ходи вкляк і на диво злагоджено оглянув довколишній простір. Ковзнувши поглядом по терасних столиках як зайвині.
- Я тут! Пробачте, це нам нічим не загрожує. Тобто вони не їдять.
-  А якби їли?
- Я б не гукав. Богумиле Самійловичу!
Перше міжгалактичне впізнавання на людях, а з тим і прийняття  прибульців у юрмисько землян хідник збаламутило. Данило кинувся ситуацію виправляти, відбиваючись від думки, що ці четверо чоловіків справді не чоловіки. А хто?
- Богумиле Самійловичу – це я. Данило. Перед вами.
Вже не андроїд, але ще не киянин, глянув перед собою не очима, а суцільною розгубою. На денці якої став збільшуватися позадосвідний… електрик.
- Данило?  А ми прогулюємося.
- Бачу, що прогулюєтеся. Тільки не ходіть шеренгою. Якщо хочете, я через півгодини візьму вас на себе.
- Як то? Не треба, я зрозумів. А де ж ми сядемо?
- Хлопці, ви ж питущі. Замовте пляшку вина, і вас посадять. Якщо грошей нема, я дам.
 

- Все! – Богумил на очах робився дедалі впевненішим. – Даниле, звільняйтеся, і до нас. А ми – пішли. Зараз подивлюся, куди. Ось  –  дудлити пиво.
- Хто вам порадив саме дудлити?
- А вам що до того? Ви ж теж щось дудлите…
На пояснення Борисові Васильовичу, з ким він розмовляв, вистачило двох слів:
- Місцеві йоги.
Протвережений вітерцем і чайчиними зойками Борис Васильович дуже й дуже довго вивчав поламану шерегу прибульців, а коли вивчив – кинув:
- Накурені. Тебе це з ними об’єднує, чи щось інше?
- Не знаю. Отой з борідкою якийсь багач. Я казав… Чи не казав? Я електрик. В кооперативі. Тут,  –  Данило повернув рукам виделку, –  через дорогу.
Вибраний кусок нічогенького загалом шашлика був змочений  приправою, потім слиною і проковтнутий майже не прожованим.
- Та ти що!
- Що що?
- Нічого… Може замовити ще?
- Мала, як ти?  
Діти. Що той, що та.
- Я не проти. Для тебе. В мене є шоколадка.
- Викинь! Чи сховай. – Повернутий в призабуту бідність ряжений (він сам себе ранком так назвав) власник украденого в життя дня знову зосередився на перехожих… Ні – то зайве… Адресувалося це думці про квартиру з усім, що людині треба й не треба. І – без нікого. Посмакую цим сам. – Біжи вибери морозиво. Замов, якщо хочеш, торт. І всім по каві. А ми поговоримо.
На виставу з розпихуванням чоловічих очей Лізиними сідницями вони не дивилися. Побачили тільки увертюру – вивернуті шиї і голови столика по той бік входу до ресторану. Хай заздрять.
- Кажеш, електрик… Може. справді хай принесуть іще?
- Ні, дякую.  В себе в підвалі я першого не варю. А тут така мисяра.
- А чому в підвалі? Ти не киянин?
- Хмельницький.
- Звідки?
- Ямпіль.
Гарно. Сидіти без кодла. Бачити самого себе. Ще того, з Вінничини. Борис Васильович повернувся в прадавнього себе і знову звідти утік. Після зчерку по плечах Лізиного живота.
- Замовила?
- Замовила. А чого вони такі налякані?
- Ніг твоїх полякалися. Ти їх трохи ховай… Не зважай,  то я так… Даниле, я дам тобі свою візитку.  Ти ж з вищою освітою?
- Двома. Політех і економіка.
Ліза страшенно почервоніла. Але не сказала чому. Навіть собі.
- Я розрахуюся і звідси втікаю. Бери і не читай. Встигнеш… 
Ще годину тому комікуватий дядечко перетворився на вищого навіть за Данила  чоловіка з кортів. Чи з яхти. Чи з гольф-клубу. Без клюшки, але он з якою торбою. Здачу з тисячі гривнів він перерахував, трохи подумав і запхав її в портмоне, звідки вийняв ще одну п’ятисотку.
  

 

- Це тобі. – Він стояв над Лізою вже великаном. – Що ти гарна – то пусте. Принаймні, для мене. Ти вела себе гарно. І зі мною, і з ним. Купиш шорти. Обв’язково. Глянь на оту он яхту. То моя. Даниле, і ти подивися. Мати таку не обов’язково. Але я її не мав. Як не маєш багато чого й ти. Крім того, що маєш. Ви привели мене до тями. Особливо ти. 
Ліза знову  почервоніла. І зблідла, почувши:
- Не давай себе ображати. І таким, як я, і таким, як він. Коли виб’ється в люди. Ви вже люди. Вже!
- А...  –  Ліза хотіла нагадати: торт. Проте передумала. Все рівно не почує. Цікаво, що там написано. – Покажи.
- Що?
- Візитку.
- На.
Данило знайшов очима яхту. Біля приліпленого відстанню  до гольф-клубу  причалу. Чомусь здалося – самітницю. Як всі ми. Тільки не я. Він прослідкував за Лізиними губами, що раптом скривилися.
- Що там?
- Якийсь консул. Він же не англієць.
- Ніби ні.
Всі три порції торту теж дісталися Лізі. А Данилові кава. Як тут і назавжди старшому. Дві освіти. І їй ні слова…

     ХІ
Турнула чоловіка з кооперативної цієї двокімнатки вона давно. Зразу після смерті матері, яка з покійним натоді батьком збиралися дочекатися тут старості. Їхня хатина в Біличах залишилася старшій сестрі, ще одну –  батькову – мініплощу в академічній трущобці переписав на себе брат, а Євгенія з фортеп’яном і захланно назбируваною бібліотечкою зарубіжної класики мала чекати заміжжя  на Оболоні. За кількасот метрів від місця роботи. 
Її бренькання, казав опромінений в Чорнобилі батько, тримало його на землі зайвих десять років. «Чому зайвих?»  – «Хотів почути Перший концерт Чайковського. Вдома. А ти, –  він замилувано здригував зритими глибокими зморшками губами,  –  так і не вилізла з Шопена». Мама меломанкою не була. Як компенсацію за  слухацькі її муки донька приводила час од часу в аптечну їхню філію добірних жеребців і жеребчиків. Той, що прижився, ще й виглядав красенем. В очах мами, які закрилися, не відаючи, що вже після дев’ятин його у квартирі не буде й сліду. Мерзота…
 Те, про що задихано просили попередники, Данило одержав після першого ж ліжкового до нього доторку.  Діоніс. Не Аполлон, не Гермес, не будь-хто з безсмертно-смертних еротоманів читацького всесвіту, а саме цей навійливий  людинобог  злягається з нею у темряві. Ким вона ввижається йому – краще не питатися: головне – хоче, хоче і хоче. Гадаю – розмов. 

 

Читав він мало, нерозбірливо і зухвало. Не має авторитетів і серед політиків. Того й судить про все і всіх, скажемо так, свіжо. Президент – брехло, голова кооперативу – мішок злежалого клоччя. Яким те клоччя є насправді, Євгенія не бачила. А Голову бачила. На пляжі. Шия од засмаги аж чорна. А живіт як накладене скрутень на скрутень тісто. Шия теж в зморшках. Зате лице як… Господи, що це зі мною? Їхнього теоретика теж позаочі кличуть Срака. Тпху!!! Вже як скочить щось на язик, плюй не плюй…
Досить! Євгенія плюнула на пучки і перегорнула кілька сторінок нотного ґросбуха, потім ще кілька, ще… Prelude in E-moll “Largo”  Op. 28. Давненько не чули. Хто – вона тільки здогадується. Чортівня – само собою: над кожною людиною кружляють або сновигають у вигляді непроявлених або проявлених мушок  охоронці. Від вітального всілякого посліду. Ти сильна… Можна інакше – ти талановита, закипаєш не раз на місяць, а постійно, емоційно температуриш, кипиш – і їх, як над вуликом бджіл. Данило сміявся: «Над вуликом трутні. Бджоли  – в роботі». Хай так – трутні. Збив мене з думки… Чортівня…  Не чортівня, а щось майже живе. Часом навіть зітхає. Не легенями, а як ото перед дощем над Дніпром – всім піднебессям. Краще – всім Космосом… 
 Хтось перебирає словами… Слухаючи таку нікчему… Замість не злізати з нарощеного папками крісла не злізала з диригента. Вже оно народного. Потім мстилася. Шушері. А диригента наганяла. Поки не нагнала. 
Я не піаністка – це очевидно. Але ж слухають. Коли жменьку вивченого-перевивченого згадую.  Разом з консою, її духом, марнославством, спалахами чужої ґеніальності. І моїм перенавчанням. З читання нот на читання життя. Як музики.
Напевне, цим моє виконавство і приваблює: коли граю – думаю. Не партитурно. Шопен писав, помираючи. Цей прелюд теж – без ані ознак форсажу, з дослуханнями до міжнотної тиші. Хоч тиша в ньому звучить теж. 
Євгенія поволі, не зазираючи в ноти, заповзялася означувати  найлюбіше – скапування  в акордні згущення  крапелин ще не зачатої, вже зачатої і майже народженої мелодії. Жалю. За чим?.. Це запитання  увиразниться пізніше…. А ось і воно. Настійливе, не розпачне, щодалі чіткіше огранюване і… безвідповідно згасле… 
Божевілля! Мене справді хтось слухає! Коли траплялося сидіти на сцені, зала так само переповнювалася і тріскалася. З виходом на  втягувану,  як небо, безкінечність. Втягувану оплесками. І ними ж убивану. Тих хвилин над землею, без землі і без себе самої було дрібка. Більше їх дарує письмо. Зараз клавішне… 
Он воно що – фахові вона не зрадила. Бо тексти теж виконує. Чому ж раніше так не думалося? Література не безадресна – це само собою, але й з нею наодинці аж надто далеко від реальності не втечеш. Надто від реальності власного безсилля, власної нездатності написати те, що в собі відчула, почула і не обов’язково оргаїстично запліднила. Ніцшеве «Народження трагедії з духа  музики» колись давно їй пояснило: музика всеприсутня. Правда, сам Ніцше як не творець, а інтерпретатор, предмету своєї з читачем розмови приписував аж надто багато, вважаючи (вона цьому неофітськи  колись повірила і навіть залишила це волюнтаристське припущення в пам’яті) що «сама музика у повній своїй необмеженості не має потреби в образові і розумінні, а лише терпить їх поруч з собою». Чому ж – без Шопена Шопена не існувало і не існує.  Шопена, звісно, композитора, який щойно програний прелюд народив, а не вихопив з чогось поруч… Там само  вона вичитала ще одну колись  любу й кусючу нісенітницю: «Поезія лірика не може виказати нічого такого, що з безмежною всезагальністю і охопом не було б вже закладено в тій музиці, яка примусила поета до образної мови».
Ще й як може. Аж надто тривких стосунків з колегами-літераторами вона не виносить. Самопародійні нарцисоїди, п’янь і рвань, латентні імпотенти. Про філармонію згадують тільки про свято. І загалом, недаремно: віршами вони, як сухотники, викашлюють, вихаркують, або й вибльовують не кларнетовані співзвуччя, а муку. Не всі, але й поетами є не всі віршувальники. Яку муку? А хоча б і любовну. Не до Ксені чи – бр-р-р –  Сніжани, а до муки… Моя проза… Нагадаю – проза музикантші – не діонісійська. Данило-Діоніс – то гарно, вірно, але для дівчат. І для решти дівчачості в мені. Я пробую акордувати не відголоси життя, а саме життя. В образах і образами нуртуючих в ньому смислів. Компоновка тих смислів, їхня змістопросодія не поруч з моїм комп’ютером, а частка цього комп’ютера. Данило з електроніки кепкує, але в мене про це мовчить…

 

 Я стала чути через стіни. А він останнім часом не вилізає від сусіда. Треба буде, до речі, того сусіда роздивитися. Баритон. А в баритоні – не панок, а пан. Професор… Мало що заперечує, але запереченнями копає. Данило те саме: захоплюється і кричить. Отоді я й смакую: «Гармонія облудна! Ви все ще в нашій мові не обжилися? Брехлива – не те, бо бреше виключно вона. А облудна для мене. Це уточнили і йдемо далі». Незрідка це «далі» заводить в нетрі, але досить часто – з нетрів виводить. Дивовижного розуму хлопчина. Ма…Ма… Мачете. Я по телевізору бачила: мах –  і перепони нема. Треба буде йому сказати – перепона так само змістовна. Так можна повирубувати чи постинати, що треба й не треба. Все, що прижилося, живе. А йому, бач, кортить тільки кінчати. Я не про дурне… От знову. Ніби чую… Відлуння чутого. «Природа, якою ви нехтуєте… хитра. Вона ніби вже відбулася. Як чортизна-де і ви: відбулися і похропуєте. Переконаний – без землі, але з поприховуваними на всяк випадок з неї пробами. Це сік молочаю, це стиглий каштан, це сушений глід». Мені, як і тому професорові, ставало нудно. Щораз одне і теж. І раптом: «Чого, гадаєте, океан бунтує? Бо ви, науковці, його змоделювали і переконані, що спізнали. І залишили його нам, ще не навченим здоювати з живого довкілля  всілякі спеції, формули, висновки. А який у океана висновок? Світ безмірний. Щедрий. Непрактичний».
Діоніс, як бог, не знав і тисячної долі того, що знає Данило. Народжений від смертної, він переймався найперше живим життям.  Мистецтво – спадок його, а не спадок Аполлона. Більше нічого казати не буду, хоч коли пишу, чую, як він дихає. А оті, що мене отут слухають, про його в собі існування навіть не здогадуються. Проте ціпеніють. 
Щораз більше чуюся після гри випитою. Колись раділа вилюбленості, зараз  – випитості.
Євгенія  перемацала наосліп клавіші й натисла на той з них, що відкривав душевну її безодню. Початковий крок Скорикового ходу по горах мовчання, над горами мовчання, над упізнаними Карпатами –  до Карпат всевічних. Акорд у тисячний раз з’єднав квартиру з дорогою до Бога. А її виконавство – з готовністю на тій дорозі померти. Заради з нею злиття. Аби мільйони ніг потім йшли по тобі далі. 
Без Шопена цієї перлини не з’явилося б. А без неї –  Шопена; майбутнє є завше живим минулим. Інакше не було б безперервності лету. Від книжки до книжки, від теми до теми, від майстра до майстра.
Я – грішна. Як усі до мене і після мене. Я – людина. І я – сум. За людиною.  Яка була. Чи буде? І є. У цім сумові…
Дякую, Мирославе. Знаєш, як вже назвалася наступна моя книжка? «Мелодія». Назва робоча. А ми хто? Теж робочі означення неозначуваного – життя…

 

       ХІІ
Відключення рояля від електромережі не позначилося на його зв’язках з Космосом. Але придумки з радіозаписами, з перекачкою музичних дисків довелося, за словами Данила,  абортувати. Він запропонував земні аналоги пристроїв, які у квартирі можуть просто звучати. Що треба, те cамозарядний  рояль разом з голосами  Богумила і його хлопців всмокче  і куди треба перекине. 
Після сплати величеньких штрафів це виглядало ще одним компромісом позаземного розуму з розумом земним, про що Голова кооперативу навіть не здогадувався. Але пана професора попередив: ризикувати нормами енергоспоживання він більше не буде. Його вже викликали… Куди, Богумил не дослухав, а просто передав йому конверт з грішми. Суму підказав Данило. А пристрій, що ці гроші скалькував, видав пораду: «Не захоплюйтеся. Ви є і вас нема».
Виникли проблеми й з хлопцями, які, виявляється,   прибріхують, піджартовують, а то й відверто валяють дурня, де тільки трапиться нагода. Трати на їхнє утримання  прораховані до копійки, але вони до них додали плату за повітря. На карликовій планеті воно  справді розподіляється. Між  різними рівнями групової життєстагнації. Зловили їх  також на об’ємах підозріло змінної квартплати, що вони пояснювали винайманням додаткових площ для псів. «А нащо вам пси?» –  «З ними на нас не гарчать пси інші».  – «А чого вони мають гарчати?»  –  «Їх спитайте. Ми чужинці». І це при тому, що ці чужинці налагодили ремонт не чого-небудь, а найпрестижніших іномарок. В прикупленому на непропивані гроші гаражі. Скидалося на те, що технологічна їхня перепідготовка в підвалі Данила доходить кінця: учотирьох їм вже під силу заводити власну майстерню. З виконання замовлень як Землі, так і Космосу, – це Данило підсумував вердиктом: «А що? Раз плюнути». Для нього універсальним, а для хлопців поки що проблемним: виробництва слини у них, як і нормального шлунку, не передбачалося. «Думайте! Шефа виростили майже з нічого. А ви ж є».  –  «Та є»…
Богумил про все це знав від Данила, якого слухав щораз уважніше. Літо, Дніпро і те, що тут зоветься погодою,  його отілеснення перетворили на суцільну радість. Так хлопці називали стан дедалі повнішої внутрішньої розгородженості. Хоч би на що глянув – це ти. Ще не відомий, але вже  прийнятий у товариство дерев, хвиль, усміхнених між ними людських голів, до яких він долучив і свою. Безпорівняно. Звиклий до жорсткої альтернативності розуму і світу там, де розум ні в що не втручався, а лише констатував і констатоване сортував, Богумил тим самим розумом осягнув, що це протиприродно. Не лише тут, а скрізь, де щось діється. Що саме – не завше знаєш, проте незнанням втягливим. Саме таким  воно постало, коли при погляді на затоку з утопленим у ній місяцем він спробував усе відчуте накрити словом «анабіоз».  Здалося, що не лише місяць, а й погойдувана вітерцем водяна товща з відбитим у ній небом у відповідь на це реготнула. 
Зорові  розбіжності з тим, чим вони  здаються,  – то взагалі морока. Проте деякі з них обіцяють бути  подоланими. Поняттям «образ». Пояснювати, що то таке, – лінь: мислення наукове і мислення ужиткове одне з одним товаришують, але на висотах, куди лізти і лізти. Хоч дещо усе ж пробує сформулюватися: образним осягненням світу земляни подолали часові відстані, які мисляча матерія долала і долає мільйони світлових літ. У тому числі й так званим «розширенням Всесвіту». Нащо розширюватися механічно, коли можна і треба нове шукати в старому. Або наявному.

 

На це натякнула своєю грою сусідка, яка, виявляється, не лише  розмовляє пальцями, а й пише. Так тут називається процес експлуатації принципу паралельності. Можна сказати й більше – поліпаралельності, макропаралельності. Аж до сутнісної тотожності. Не одного й того самого чи схожого, а взаємопотребного. У межах, зрозуміло, осягнутого: кожна взаємодія – це реальність реальностей з основою, що безупинно ширшає і множиться… Мистецтво  цього множення одержало назву художнього мислення.
Не стану вдавати, що я з ним розібрався остаточно, оскільки до здатності єднати фрагменти й деталі цього мислення має стосунок Дух. А що то таке – судити поки що важко. Логіка підказує – щось понадрозумне, причетне до мудрості, яка знає, мало що подетально знаючи.  При тому сама мудрість Духові  малопотрібна; він самоспізнається. Як сум –  доторком до клавіш…    
Здається, дійшов. До першопочатку самого себе. Яким не став, а стаю.
Богумил прислухався: що там за стіною? Тиша. Перекачка сотень і сотень дисків для міжзоряного простору  теж припинилася. Через Данила, якому набридло сидіти і слухати те, що невідомо де розвихрюється потоками міжгалактичних вітрів. 
Музика як певним чином організована сукупність звуків для їхньої Галактики не новина.
Імпульсивність живої матерії нічого несподіваного в собі не містить. Все, що є, взаємодіє. У різних режимах і по-різному. Аксіоматична мертвість кварциту на їхній планеті  давно прочитується як паралельна дійсність. Але хто (і чим?) міг би передбачити  реакцію цієї дійсності на те, що тут поназивано сонатами, етюдами, симфоніями? Планета пробудилася. Для стаціонарних її космоквартирантів не загрозливо, але нагадливо. Мовляв – ви тут всього лиш ви.
Земля своїм жильцям говорить про це вже давно. І багатьох  з себе прогнала. Де еволюційно, де бецеремонно. Пробувала це зробити і з людством, однак те з невідомих причин прозріло. Побачило і почуло нам поки що маловідоме. І кинулося у побаченого вчитися. З повагою до Гармонії, до Краси. Про технології промовчу: вони тут  дикунські. Але ж такими самими дикунськими є й наші вписаності у космогонічні творення  всього того, що з моменту виникнення переставало бути цікавим і потрібним. Земля теж була залишена Космічним Розумом, як зужита іграшка. І проти цього повстала.
Оце все, що я вирозумів запропонованим Данилом методом: вичленовуєш кілька понять, прослідковуєш міру їх порятованості від науки, і ними оперуєш. Їх кілька: Життя, Природа, Краса, Смерть і Безсмертя. Все інше – соціальна риторика. 
Знову треба пояснювати. Гаразд, але востаннє. До того ж виключно словами Данила. Соціальним вважається зручне. Спершу просто зручне, згодом освячене і освячуване.  Взірець зручності – держава. Куди не ткнешся – скрізь вона, вона, вона. Ти – зайвина. Коли не усереднений; коли усереднений – ти високосвідомий громадянин. І раб. Внутрішній, коли загальнодержавні приписи загнані в тебе по яйця. Трохи не ясно але ясно – нижче господарюють інстинкти. Несоціалізованих  практично не існує. Хіба один – інстинкт перелюбу.
Одержавлений  формат людства не еволюціонує. Тиранія, диктатура, демократія, анархія, рівноправність передбачають одне й те саме – покору саме тому порядку речей, який став панівним. Противагою покори є бунт або революція, які покори не визнають. Рятує од тотальної покори тільки втеча у себе. Можлива за наявності тотальної покори.
Засвоєнню цього всього мені заважає надмірна серйозність. Так каже Данило. І сусідка, яка, відчуваю, ось-ось сяде за інструмент. Для розмови зі мною без мене, що Данило вважає нормою. Зачекаю. Такого самого вважання і я. 

 

   ХІІІ 
Бутіковий купальник нічого тілу не додав. Більше того – зменшив до нього інтерес. Краса – виплід уяви. Данило казав якось інакше, але слово «виплід» вживає на кожному кроці. Я теж виплід. Батькової платні. А тепер – кількох смужок  чогось слизького і жовтого. На грудях його більше. Не знаю вже, заради чого вкрала у матері новий рушник. Його постелила,  спробувала заснути і чую: «Лягаймо тут».  – «Та ти що. Ти коли останній раз дивилася на себе? Смажена кукурудза. Спершу підгоримо, щоб не зглядалися». Я ледь розплющила очі – точно: обидві бачили  Хрущова. І заснула. І знову чую. Ніби з іншого світу: «Вже ні з чим не ховаються».  –  «А з чим тут ховатися? Всьо на спродаж». 
Хіба це не правда? 
Сковтнута образа не розсмоктувалася довго. Пробуджуватися не було сенсу; Ліза лежала скуленою і уявляла себе розкинутою. Для кого? Дядечко, який дав їй п’ятсот гривень, має таких сотні. Не наговорюй – яких таких? Ще кращих. Попроголюваних,  з чорними на ногах нігтями. З пласким животом. А не як у неї, пуфіком.  На фітнес теж треба грошей і грошей. 
Для чого?
Вона сіла і зрозуміла, для чого: щоб валятися не тут. А де? І для чого валятися? Марення не брешуть – з них, як оце щойно уві сні, на неї дивився скат. Меншою вона бавилася в русалку. Річкову – поля вона ще не бачила. Скат – то те, що на неї чекає. Обхопить. і  прощай Київ. Те, що він бридкий – пусте. В його погляді не було ані крапелини доброти. Чого він привидівся? Вона знову згадала про Данила і вже звично почервоніла: останнім часом він з середини втікає. Чи вона від нього? Ті хлопці, що з підвалу не вилазять, – то не причина. Причина – в ній. А скат… Таке буває: прийдеш, щось почуєш і ніби чула усе, що було до того… Планета-водойма, в якій живуть розумні потвори.  Суша – для служб… Теж розумних, але статично…
Невідомо чому вона кралася учора в підвал, як злодійка. Хотілося якогось гріха, щоб  не допікав гріх свій.  З отими стрінгами, мріями про глянц. Не зрадливими – вона може поклястися… А чим клястися? Розуму в неї тільки для шкільних оцінок. Але і його достатньо, щоб з дзеркала на неї час од часу позиркувала… не вона. 
А ще ж недавно… Що – недавно? Зараз теж любить. Проте як ота стрінгова красуня – прицінливо. Просто так дати стягнути з себе трусики, не знаючи, які вони бідні,  –  це вже в минулому. І ще та дядькова  яхта. Вже з нею вітається…
Скат глянув на неї ще в сьомому класі. Уже в теперішній квартирі, де, коли батьки сп’яну любилися, телевізор належав тільки їй. Часом цілодобово. Знайдеш щось цікаве і на фіґ та школа. Історія, географія, біологія позаскакували в мозок самотужки. Математика навпаки – дала звідти драла. Якби не залицяльники, ніхто нічого не помітив би. А так викликають до дошки, щоб спиналася на носки і писала.  І рукою, і сідницями. А писати нема що. Почалися списування, консультації, перетягування гумок спіднього. Данило з’явився запізно: одна з гумок  не витримала. Разом з нею.
Милий… Що-що?.. Все рівно милий. З усього регочеться. Котрийсь з хлопців  пояснює: «Наш океан – галактичний розплідник. У вас тут теж повно нашого. Крокодили, скати»… Невже і в Дніпрі є скати? Тоді як розуміти Данилове: «Земля, Остапе, має біля одного трильйона видів життя. Так що пий свої цукромісткі рідини з обмеженою градусністю і не дери носа. Галактика, Всесвіт... Вивчай Київ. Як водій».
Дещо прояснюється – хлопці купують машину. А Данило в них за інструктора. Інопланетяни. З Баришівки. Дві години лежу, і хоч би хто підійшов. Те да се, як звати, що робиш ввечері? Так пишуть в книжках… Євгенія Панасівна Стоцька.  Автор чотирьох романів, двох повістей, численних виступів в пресі. Псевдо – Зарічна, Семибрат. Його коханка. А я? Ще в тій книжці надруковано: народилася в 1976 році. А я в 2001-му. Двадцять п’ять років дьору. Від старості. Мав би задуматися.
А ти задумуєшся? Ні! І не збираюся. Переболить.

 

Ліза забула, де вона, хто вона, яка вона…  Повне знетілення. Можливе на списах любові.  Ще там вразило: «Ії несли вздовж вікон рідного міста. Ще притомну, задивлену в небо, звідки мав би з’явитися Бог її марень. Якби про її існування знав. Смертні з Богами тим і різняться, що Богам знання не потрібне. А смертних воно вбиває. Але Бог прилетів. Юний, сліпуче гарний, у золоті легких лат, він був незримим для міщан і воїнства, що страчувало Жінку за те, що вона Жінка. Вже не молода, бо од першого в житті поцілунка до останнього минуло багато весен. Ще більше літ. Чимало осеней. І безмірне число зим… Кожна хвилина без любові – мука. Кожен день без любого – катівня. Кожен місяць без жаданого – буцегарня.  Кожен рік без мужа – пекло. Діоніс був у кожному, хто її домагався і брав… «Ти од мене одвертаєшся?» –  «Ні – я плачу. Ревнощі останнього твого владики мене вразили. Своєю абсурдністю. А ще більше вразила твоя відповідь на запитання: «Ти б зрадила ще раз?»  – «Так», – ти сказала».    
Треба буде про того Діоніса десь прочитати. Питатися у Данила встидно. Так ніби він гірший. І ще одне не те – не він, а я хотіла б мати його за Бога. З грішми, з машиною, з яхтою. Правда, в  пригаданому про це ані слова. Любов дорівнює любові. Навіть зраджувана. Мені таке не до снаги.
Звідки це? З майбутнього.
Зовсім здуріла.
Невже, –  Ліза сперлася на лікті, глипнула на проміжжя і тільки після цього на байдуже до нього довкілля,  –  всі оті корови любляться? Як? Невідь хто у ній на це запитання  усміхнувся і змусив дівча ледь ощерити зуби, шо про  «як» вже багато чого знали. Закортіло, аби про це знав ще хтось, крім Данила. Дорослість вимагає атестації. Взагалі, що це за життя – на пляж, з пляжу. Переведення ваги торкнутого другою і остаточною засмагою тіла на ноги знову нагадало про все ще дитячий живіт. В отих он  зміюк на його місці ями. Хлоп зирк, і бачить, що треба, без рук.
А як ти гадаєш, що там треба бачити? Данила тішить її волосся. Поки очі не скліють і вона не починає крутитися. Щоб не кусався. 
Треба остигнути. В тій украденій в Данила книжці повно розумного. Спершу читаєш з ненавистю, потім миришся. Не з Євгенією Панасівною, а з тою, що все це промовляє. Од її імені теж: «Гарно покинутим – можуть себе жаліти. Коли кидаєш сама – не до жалю. Який все ж в грудях б’ється. Як недострелений заєць. Сніг, кров і повні сивого неба очі. З них втікає життя. Без тебе. Радій! Не радіється…» Отаке… Доторк ніг до води проштрикнув тіло до самісінького чолопка. Звідки до дебелистих чорнуватих хмар втекли і між них сховалися  відчуття не відчуті. Але вже існуючі. 
Ліза здивувалася б, якби саме зараз до мозку пробилося те, що проб’ється потім: «Коли я любила вперше, то любила тільки я. Продираючись до дорослості. Стала дорослою – поюніла. Без жодного замирення з набутим досвідом. Ніби його не було. Тільки навіки перший поцілунок, перший і останній всетілесний тремт, перша віра й зневіра, перший здогад, що серце не ти, а хтось. Ти – всього лиш розпачні і смертні в нім стуки...»

 

  ХІV
Нізащо й ніколи. Ці слова стукалися у скроні й у стиснуті зуби Данила, захованого за нічого не відаючами хлопцями на терасі другого поверху ресторанчика без назви, але з більярдною, окремими кабінами. Тераса користувалася неабиякою славою серед шпани: на ній пили, що хто приніс. А платили за сервіс і за домовлювані мінетні розваги. Хлопцям вони були ні до чого. Данилові теж – він зібрав свою команду для остаточного рішення про суму затрат на купівлю машини. Спершу – якої машини, потім – в якій валюті оплачуваної, а з тим –  на кого оформлюваній? Кількість і якість перекинутих в Космос звукозаписів була високою. А буде ще вищою, якщо команда проскородить решту Європи. 
Про Землю ті, хто хлопців сюди послав, дещо знали. Але знали застаріло: остання експедиція карликової планети тут була ще в часи розквіту Римської імперії. Не другої, а першої, – Данило лютився з невігластва тих, хто має його за живу приставку до місцевих інформаційних полів. Немає таких полів. Є ци-ві-лі-за-ція. Про ноосферу чув, але з нею не спілкувався…
Стривайте: якщо ваш брат сюди прилітає… Чи чортизна-як телепортується, то де цьому підтвердження? Богумил за вчорашньою кавою хотів одразу сказати: «Ось. Я підтвердження»,  –  але спрацювали натиснуті явно не тут гальма. І замість того він промовив ним самим ще не чуте: «По-перше, вам не стільки років, скільки ви собі приписуєте. Ви – результат щеплення. Різними експедиціями в різних географічних закутках… різних людинопроектів». – «Пробачте, але це ахінея. Ну, по-вашому, брехня. Людство має одну спільну матір, практично один генофонд». –  «Пересортоване людство. З урахуванням можливих еволюційних ускладнень. Ви досі вважаєте, що матричні  всі характеристики були і залишаються незмінними. А я, –  тут Богумил спробував протестно замовкнути, але продовжив,  – гадаєш, хто? Андроїд? Ні – клонований ти. Згідно найсвіжіших антропометричних, біологічних і психо-духовних наробок».  –  «Наробок? Чиїх?»  –  «Моїх, хопців, тих, що нас відслідковують. Кожен з тобою контакт – купа роботи. Там – тут ми спілкуємося». – «Я можу перестати». – «Пізно. Експеримент практично завершено. Залишилося  зняти з нього навар. Цей термін я перейняв від хлопців. А вони, по-моєму, від тебе». 
Данило вдав, що почуте його не образило. Навар… А чому б і ні. Якщо їх сюди прислали, то їх звідси заберуть. Разом з роялем. Шикарна штука. Навіть для… невтаємничених. Але про це потім… Їх звідси заберуть… А все, що перекочувало в підвал, то моє. Ще не завадила б… Будемо думати.
З огляду на запобіжно розумну економію сум, витрачуваних на легалізацію пришельців, почнемо з машини. Хлопці у цьому питанні аси. Будуть доглядати, водити. Права – то парафія Степана. За помірну плату…

 

І от на тобі, маєш – його любов вийшла на люди. Голою. З невеликими затуляннями пальчиком. Ще не звикла… Не прощу! Без пояснень, чому. Передбачити можна було багато чого. Навіть нудизм. П’ятсот гривень, і вона вже товар. Було ж сказано – на шорти… Кому сказано? 
Бідність купується – це норма. На критерії багатства. Саме багатство   не продається… Ти так вважаєш?.. Замнемо, то не для зараз. Зараз вона оно лягла. І – це ж видно – хоче до себе уваги. Разом з усім, що та увага запропонує. Ну що ж… не чекав  таких бліців. Кадр на все життя. Данило глянув уверх. Фіксуйте! Це називається – гола правда життя. А чим різниться одягнена? Ціною шмоток.
Хлопці, що терпляче чекали його до них повернення, цмулили «Масандру». Данило вже спостерігав, як такі посиденьки контролюють: повні й не дуже повні фужери можуть – раз – і осклитися. Наче в них не було ніякої рідини, не поблискувало сонце. Це надворі. А в приміщенні  ще й летять зі столу пляшки. Найбільше з ним бачених чудес, на яке Земля і земляни ще не здатні.
- То що – вибрали?
Йшлося про марку машини і сприйнятну ціну. Він приніс для показу дев’ять пропозицій Інтернету  –  фотографії найновіших хетчбеків. І чітко заявив: якщо брати, то Chevrolet Volt Premier. Найдорожчий – то й що? Є в сто разів дорожчі. Можна пошукати і вказати. Але ця модель найкрутіша. Для нас; салон і багажник – ціла квартира. Ваш шеф буде задоволений.
З шефом  все, в принципі, домовлено. Але його утримання викликає тривогу. Можуть придумати якісь перевірки. Що тут, що там. Хай просять пролетарії.
Найбалакучішим серед них і був, і вважався Охрім. Тільки зараз Данило помітив архаїчність його обличчя, виліпленого з маски практично без лоба. І з вилицями істоти далеко не травоїдної. Очі теж належали не людині, а миші. Якась трапилася в банку вихідних даних помилка. Але вихідних звідки? Знову пригадався професор вже не лабораторної, а земної випічки. Повиголюваний, з вигнутостями довкіл губ, з начерком борідки. Темної, як смола, – тут жодних поступок новій іконографії. А ніс витончився, губи поважчали. З них на Данила й було жбурнуто: «Колего, ти або тупієш, або  маєш за дурня мене. Тобі вже було сказано: людство – конгломерат різних, як ти їх називаєш, цивілізацій. Позаземних. Це доводиться  різними типами і вагою мегалітів, різною конфігурацією зорових вирішень храмових будов, різними співвідношеннями  раціонального і духовного в тих, хто мав, як ти кажеш, одну праматір. Хромосома, чорт з тобою, – одна, але людина – конструкція набагато складніша. Я ваш Інтернет випив. Ви вже знаєте, ні чорта не знаючи: ацтеки, дагони, слов’яни, кельти, трипільці, праєгиптяни, навчителі римлян, греків, Тібету – то  різні результати контактів дітей Праєви і Космосу.  От тільки чому жоден клон прибульців тут не прижився – не розумію. Не здатен зрозуміти… Пробач, мене останнім часом заносить».
Пробачаю… Охрім, значить, не наш. А там вважається нашим. То може, такими були й ті, хто щось десь наплутав? Хтозна-коли. Стоп – повтори!

 

 

- Треба мати гарантію, що хеч з автоматом.
- Що за хеч?.. Молоток, я не подумав.
- І де і коли зібраний? Ваші заводи максимум рік нову лінію обслуговують за інструкціями. Потім – як скрізь.
- Ти вже й про «скрізь» знаєш. Не збираєшся лишатися?
- Якщо лишать, чому б ні. Після капремонта.
Остап з Олесем, не відриваючи губ від фужерів, всміхнулися. Олесь – зі спорском вином, яке досмоктав і показав пальцем Остапові, що пити більше не буде. Остап глянув запитально на Данила.
- Давай. 
Данило протягнув монголоїду чисту склянку і зірвався враз з місця.
- Далі без мене… Сорок тисяч баксів. Треба мати. А скільки дозволять – скажете потім.
Він зі свистом втягнув у себе краплі давно випитого соку, гахнув склянкою по вишневій столешні і зник у сходовій дірі вниз. На набережній  притиснувся до липи, дивуючись не тому, що бачив, а собі – ані грама люті. Лише подивованість. І ошелешеність: метрів за сто від нього до Лізи підійшла брунатно поперехрещувана на плечах і животі Женя, кинула на пісок пляжний свій козир – циновку, перевірила у перетвореному на фонтанчик волоссі наявність потрібного числа шпильок і лягла  до малої майже лоб в лоб. Знайомими вони не були, але  мала щось Жені відповіла, та в кілька прийомів вирівняла свої плечі з дівочими, і все – жінки розговорилися. Про що? Не про нього – це факт. Завірений ватагою підлітків, які, цілком можливо, слідкували за Лізою давно, але падати один за одним поруч встидалися. Тепер можна – мати  поруч, місця міняти не буде. Така класна ляля…
А тобі що до того?.. Нічого. Дивлюся.
Данило бачив більше, ніж бачив… Пляжі і просто людні й безлюдні місця з жіноцтвом… без нікого, крім себе. Не домашньої себе, не сімейної себе, не комусь потрібної чи нікому не потрібної себе, а себе нічийної. Згодної на будь-які несподіванки. Як вони будуть сприйняті, на що обернуться і чим запам’ятаються – свідомості не зачіпає. Свідомість теж нічия… Тіло, довкола якого все на цьому світі крутиться, жодної участі у цирковій цій виставі не бере. Хоч саме ним доведеться розраховуватися  за вибуття з реальності. Для нього садистської – його з неї нагнали. 
Чи він сам себе нагнав? Забувши, що все забувається… 
Цілий пляж життів, утеклих з міста, як втікає з ока сльоза. У нім народжена і в ньому зайва. Якщо хочеш тим оком бачити. Плутанина думаного не заважала ясності тямленого: між ним і ворухким приріччям виросла стіна. Зійди він вниз, і її не стане. Але сходити не можна: молода і старша, м’ягко кажучи, знайомі з його перед ними з’явою почуються тим, чим вони не є – шльондрами. Про Євгенію так думати не гоже, про малу – боляче. Тоді він шльондра. Теж неправда. Про що вони розмовляють? Знаючи одна про одну те, що знають. Шкода, якщо Ліза меле дурниці. Вона розумна. По-своєму. Дурною можна вважати Євгенію. За те, що до цього опустилася. А до чого вона опустилася? Поглянь, як тактовно малу слухає.  Щось перепитує. Він на таке не здатний. І мала, здавалося, не здатна. Не чутися, а справді бути абсолютно спокійною. То, хлопе, не цирк. І не театр. То життя. Вважаєш, що в ньому розібрався. Вважай.
Данило виступив з тіні липи і ледве не присів від зчерку по ньому погляду старшої жінки, потім шмаркачки. Ні – здалося. А якщо не здалося – все рівно йди, куди зібрався. 
Невже вони справді його помітили?  І не відреагували? Ні, ні й ні! А найскорше – так. Фантастика.

 

  ХV 

У Богумиловій студії… Або вже й не студії, а переустаткованій холостяцькій трикімнатці… Переустаткованій з дозволу башлюків. Надто вульгарно … Треба заглянути в словники – Данило нахабніє. Називає галактичну нашу домівку компом… Комп’ютером… Щось в цьому, звісно, є. Велетенська мережа плазмових гнізд, куди скапує інформація з усіх усюд. Мілліарди живих сонць. І  в кожному осібна гамма посилів назовні і  нейроабсорбаторів данності. Я теж був… Вчора почув: «Моє сонечко», –  і ледве не вимкнувся. Якась звабна… саме звабна молодичка присіла перед зарюмсаним синочком і ще раз: «Моя сльозиночка». Потім відчула, що на неї дивляться, взяла сонечко на руки і кудись швидко пішла. Куди? Скорше б дооформили машину. В цій резервації… Богумил злякано розирнувся – нікого. То й що, що нікого; в тобі сонечок повно. До пори до часу…
 Місто… так, принаймні, здається… впорядкований смітник. І засмічувач. Не Космосу – Землі. Мені наказано ні в що не втручатися. Навіть помислом. Рятує Данило. Поки пригоститься – такого наговорить, що релаксуєшся. А після сварок взагалі стаєш іншим. Всі нерви в роботі, серце дістає горла, кров гухкає в голову. А язик –  розкошує. Що не слово – смакота.  «Бовдур». – «Що за бовдур?»  – «Я не про вас, я про себе». Більше ні слова, а мені досить. Бовдур. Скажімо  – космічний. Від Землі до нас. Що в нього не кинь, поіскрить, а на виході – лише сморід.
 Земне життя напрацювало мільйони різновидів реінтеграції. Вогонь, Світло, навіть високотемпературна Жарінь тут гранично загнуздані. Каміння – це ж теж вогонь. Мінус вогонь. Травинка – промінчик  невловного тепла. Колір – обпікає. Не так, як полум’я, але майже так. Сонце живить біосонячність. А, може,  нею теж живиться? Прорив до ядерних реакторів – то не прогрес, а безглуздя. З вершин до низин. Десь ця формула вже стрічалася. В іншому змістовому орамленні, але яка ж негативно містка. Чую-чую: З вершин і низин. І те, і те. Щасливий народ. Поняття не має, якими змістами вергає. Але – вергає! Бо не загнаний в цивілізацію, як худоба – на обори.
 Мушу вдаватися до евфемізмів, щоб не набридали засторогами: «Не підставляйся. Не забувай – ти професор-політолог». Якраз і ні – ще ембріоном  прокачав професійне своє мовонаповнення. Сленг як сленг. Але коли сподобився телевізійних інсталяцій політзлободенності, сказав: «Пішли на…»  Мій шеф… Я про Данила… Моє протоеґо ще не знає мене підпільного. З цим встигнеться. Але саме він бореться зі світом виключно членом. Я з ним іще не знайомий. Маю на увазі свій член. Звичайна зливачка. Побачимо…    Так от… 
Забув, про що я? Все заступила машина. До речі, вже куплена. Стоїть оно навпроти вікна. Сяє чорнотою. Як я. Підозрюю, що за містом Земля запропонує себе… земнішою. Не простішою – то всього лиш варіант пртиставності. Цивілізаційного її накриття і накриття сутнісного. Бо всередині неї теж гогоче вогонь. Аналог пекла. Щодалі від нього… 
Хотів сказати – безпечніше, і щось зупинило. Не так, як зупиняють свої однопланетники, а природніше.  Ніяких абсолютів не існує. Мисленнєвих – тим більше. Вони тут товчуться по Біблії. Виключно інтерпретаторськи. Тобто в межах змісту визначеного-перевизначеного. Якби він був надто складний – ще зрозуміло. А то: Бог любить те, засуджує інше. Чим засуджує? Авторитетом? Страхом? Надією на порятунок. Знову ж таки – від чого? Від Життя? Але ж це блюзнірство. Дарувати Життя і ним дрочитися.
Мова про Церкву – Небо тут ні при чому. Але додам про природність: все живе просто таки зобов’язане жити. Інакше перегрів, перенапруга, вибух. Не ядерний – то наука, а антибожий. Віра – не догма, віра – виріст з набутого, засвоєного і… доданого. Це поки що перші мої виломи з  Катехізису існувальності, в яку мене заслали. І яка чимось навіть подобається… 

 

Здається, прийшов  Учитель.
Відмикаючи броньований вхід, Богумил вкотре потішився прихожою з новими шафами для одягу, для сорочок, для взуття, із псевдостаровинним між ними дзеркалом, в якому змигнув  кремезняк в шортах і охляло вільній картатій тенісці. Кажуть, бразильській.
- Радий бачити. Про «як справи» не питаю. Почнемо зі «що»?
- Що «що»?
- Наливати. Аби справи здиміли.
- Не поможе. Я приніс права. Поки для одного Олеся. Ви відмовляєтесь?
- Категорично. Інша річ – гелікоптер.
- Буде вам гелікоптер. І яхта. Я розповідав вам про одного бонзу? Багатій. Плюс влада. Не безпосередня, але то не для вашого розуму. Він сам собі влада.  Не дивіться так мудро.  Я був злим, але позавчора. Вчора пив. Нині ще не вирішив. Так от, –  Данило виступив з босоніжок і ступив в закріплені за ним шкіряні капці,  – цього бонзу турнули. З Міністрества закордонних справ…  Міністерства пхай носа… Не перепитуєте, куди пхати? Тоді  підемо далі…  але не посадили. Хоч, переконаний, було за що. Знову без коментарів? Робите успіхи.
- Можна уточнити критерій? Успіхи в порівнянні з чим?
Учитель і учень вже переступили поріг професорського кабінету. Стіл з комп’ютером, лежак, крісло, поки що порожні полиці, столик з телевізором, пізньорадянський програвач з радіо, постмодерний касетник з тумбою для платівок осяялися радістю бачити господаря і його поважного гостя. Але після схлипу дверей пригасли: вікно кабінету виходило на балкон, а балкон безнастроєво дрімав серед шепотів, скапів, повівів мжички. Данило сів у крісло і розвернувся до вікна спиною. Й одразу зірвався, на що господар заспокійливо мовив:
- Сиди. Виправляння помилок їх не усуває, а множить.
- Ого! Складно, але не ладно.
- Це я так – для розкачки. То що там бонза? Стривай – спершу критерій. Це ти, чи хтось?
- Ви. Неіронічний, іронічний, а тепер вже й викачаний в конкретиці. Можна на неї не зважати. Бонзу турнули, і  він згадав про мене. Я, до речі, ще й економіст. Теж не дивує? Даремно, я б міг на отій всій фігні пристойно наварити.
- А ти не наварив?
- Чого б то. Але фахово. Що ваше – ваше, що моє – то моє. Рекламацій не було?
- Мовчать. І це, до речі, тривожить.
  – Господар приклав до губ пальця, нагадуючи – нас чують. І продовжив:  – У нас у Космосі…
- Перепардонююсь. А тут що, не Космос?
Господар не сів, а впав задом на лежак; тіло, відчувалося, йому все ще подобалося. А може й приносило насолоду.
- Тут те, що ви називаєте оазою. Забагато органіки. Маловивченої. Ви ж не знаєте, про що думає пес, хробак, гусінь, тополя. І для чого вони є саме такими, а не інакшими. Я більше місяця від телевізора майже не відходив. Поки сон і шлунок не отваринили мене остаточно.

 

- Тобто?
- Людина втекла з Космосу  завдяки тварності. Надто витратної для енергетики виключно свідомісної.  Кожна форма земного життя думає. Як, про що, нащо – телевізор не сказав. І я не вмію сказати. Бо переступив межу. Між всезагальністю і окремішністю. Все – то нічого. А щось – це щось. Ти, зрештою, про це здогадуєшся. І твоя цивілізація здогадується. Проте далі не йдете. Хоч вже літаєте, їздите. Кажеш, права вже тут. І що далі?
- Мені треба скочити до батьків. Там обидва мої дипломи. Буду міняти роботу. Бонза хоче власний кінозал. Має цілий поверх, дружина з донькою бідують в Англії, а він тут. Просить промити шлунок яхті.  Ми з хлопцями це провернемо.
- Якими хлопцями?
- Вашими.
- Тепер я – ого!..  Що ж – з богом. Це все?
- Початок. Мені потрібна машина. Дві доби, і наше вам здрастє. Ви – її власник. Значить, машина з вами.
- Зупинися…
Богумил схвилювався. До отерплості. Зведені уверх очі впали на Данила, який теж відчув під серцем генератор товариського щастя, що гнав хвилю за хвилею думки про літо, небо, поля і –  не варті уваги застороги. Одразу ж нагнані босяцьким:
- Не хочете… Як хочете. – Змовницьки кривлячись, Данило показав, що «поговоримо там», на вулиці, після чого безнадійно зітхнув: «Що ж, наливайте. Але так на Землі не роблять. Щоб замість вдячності – дулю».
Ще й як роблять. Правда, в господаревій дулі виколихувалося бренді. Яке теж розчарувало, бо Данило од огиди аж присів. Потім прислухався, протяв стіни радаром зіщуреного всерозуміння, яке покликало з горла посвіжіле: «Ще». 
Ще – то ще,  Космос не збідніє…
ХVІ 
Від себе не втечеш. Але сховатися можна. Кінозал – не забаганка: він збирався колись стати кінознавцем, кінокритиком, а може, й режисером. «Тіні забутих предків»  лоскотали серце світовим розголосом, до якого пристати міг будь хто з головою і залізною діловою хваткою. Навіть без грошей: у держави вони завше були і будуть. Та ще й такої дурної, як наш  комуносколок. Її обліпили ґедзні, а вона хоч би хвостом махнула – пийте. Спершу здалося – наїмося і займемося чимось перспективнішим, ніж злодійство. Не було з ким. Тих кілька моцаків, що сіли на метал і шахти, були далеко, а столиця – тільки чавкала. Гуртами, партіями, міністерствами. І – владою; вибори другого президента  Бориса до неї наблизили практично впритул. Аж до сейфів, валізок і навіть корзин з провінційними приношеннями. Ніким не перещитуваними, а лише спорожнюваними. Не часто, але крупно, він вихоплював звідти і мільйони свої. Не скажеш – кревні, але – без свідків, без спільників, а значить – без потенційного криміналу. Позатирав він і сліди корупційні: частина колег пішла уверх і про нього забула, частина поспивалася або й просто скурвилася.  А він з, кажуть, геніальним умінням давати лад паперам і мисленню найвищих установ, цілеспрямовано, як службовець, дрібнів.  Поки не побував, де кортіло, консулом і не повернувся до Києва. Мешканцем навіть не Царського села, а оболонцем. З уміло устаткованим мільярдом в Австрії.
Данило  нагадав йому  когось з хлопців-театралів. Сорочка і штани пожмакані, на ногах чортизна-що, а на морді – вічна весна. Йде, чомусь всміхається. Він пригальмував майже плече в плече, просигналив – ноль уваги. Просигналив іще. Згадавши – Данило. Батьків свояк. Ані вухом, ані зором.
- Даниле!.. Я тут… – Щоб хлоп зорієнтувався, Борис відхилив дверці фордівського броньовика і нагнувся, аби його впізнали. – Згадав? Лізь і будемо втікати. –  Машин за десять позаду згулькувала поліцейська мигалка. 
- Добрий день. – Данило не одразу помітив протягнуту йому руку, її потис і втупився у себе, де з кимось чи з чимось попрощався і аж тоді оглянув салон.
- Маєш час?
Гарно зарослим видом хлопця пробігла тінь. Так, ніби сам він відповіді не знав, а той, що знав, знову десь дременув.
- Добре, думай. А я хочу їсти. Не проти зайти до мене?
- А хто там, – Данило нагнувся до ніг, – є? 
- Нікого. Була б жінка – тебе їй не показував би. А доньці й поготів. Бачиш, яка культура. Це з поваги до тебе.  Поготів… Тим більше – калька. Забув, хто ти там за освітою?
 Калька пачкалася. Надто – чорна.  Ти нею не витирався?
Данило знерухомів, мацнув щоки, бороду, і нарешті прийшов до тями:
- Ні, не витирався. Я тримаю її в туалеті.
Про  свято.

 

- А ти маєш туалет? – Борис 
ніяк не міг  прорахувати найкоротший шлях додому. – Електрик з персональним туалетом – це не що-небудь… Стоп! Думай! В мене є робота.  Жарт був невдалим – забудь.
Машина підрізала старенький фольксваген, перед ним вибачилася і радо помчала назад до Московського мосту.
Чому це згадується саме зараз? Тому що саме у ці хвилини він перестав злитися на  
нову саранчу. Зачищає довкола себе простір. Хай. З нього досить. Почну писати. Навіть знаю, що. Пора звільнитися від вини перед своїми шептунами. Стільки ідей понакидували, стільки виклали того, що розумаки зовуть концепціями… Де б не ступив, полохаєш думку, яка чекала саме на тебе… Остання гахнула по голові в Мистецькому Арсеналі. Параджанов – не Коцюбинський! За змістом, за асоціативними полями. Кінострічка і повість – то не просто різні артефакти, то різні генопородження. Поетика Параджанова ганяється, як діти з сачками, за символами. Ільєнко це підхопив, але не  переплюнув, бо після співпраці з  Параджановим знав лиш те, що засвоїв. Безвідносно до того, що знімав. А Параджанов бавився. Як метелик – летом. Тоді як Коцюбинський співчував. Недосконалості своїй, недосконалості літератури, недосконалості світу. Що, як і він, втратив чар природного наїву. А може, й ніколи того наїву не мав.
Ми нікуди не повертаємося. Тільки доходимо до місця і часу, де квітло щось несамосвідоме. Квітло і всохло…
  
З Данилом у довжелезній квартирі її господар обвально постарів. І як пишуть про Всесвіт, опинився з іншого боку всегалакичного еліпса. Навпроти недавнього себе… Так само близько до власної тіні, як замолоду… Чи навпаки – без цієї тіні, позаяк почала започатковуватися тінь нова…
 Обходячи кімнату за кімнатою, гість і господар багато чим внутрішньо перегукувалися. Данило засвоював  побачене і через нього переступав,  а Борис Васильович  знайомився з домівкою як з обжитим і пережитим чужинством. Учора це було багатством. А зараз – всього лиш життям, де    існувальність центрується пропискою, смаком, однією урешті-решт долею. Іншої вже не буде. Хіба побільшає в ній незалежних від завіконня змістів, оскільки дуже скоро сюди завітає старість, її відраза до суєтності, її відцентрова спокійність.
- Чого мовчиш?
Данило (обидва водили очима по цвинтарно урочистих шафах з зібраннями класики)  –  навіть не ворухнувся. 
- Маєш рацію – це зайве.  Прочитав, поставив, і читаєш наступне. Щоб поставити поруч і його. А Повні зібрання – то від бідності. Колись я ними захоплювався. Як гарними костюмами. У тебе такого не було?
- Такого? І не буде. Я тварина інтернетна. 
- А чому тварина?
- То так. Є дядько, що контузив мене підходом до тварності. Як аналога земності. Ангел – істота не тварна. А людина – тварна. То грубо. Але тварна – то жива, обвітрена, голодна, сита, спрагла, здатна до мислення образами. Я в цьому ні бельмес, але згоден. Живу – бо хочу. Не всміхайтеся – хочу жити. Навіть коли не вмію.
 

- Чому так печально?
- Забагато хотіти – те саме, що нічого не мати. Пам’ятаєте мою малу. Вже не мою, але це нічого не міняє. Між бажаннями повинні бути паузи. Чи відстані. Коли відстані великі, то й бажання стають більшими.
- Її хтось перехопив?
- Там нема чого перехоплювати. Переклав з місця на місце і працюй… Це я так, зі зла… Дивлюся на книжки, а думаю про неї. Виросло, бідне, серед голих стін, і те саме всередині. А може, й не те. – Данило підійшов до полички з фігурною порцеляною. – Трохи вона. – Балерина, яку він зняв з білого клаптика замші, ледве з пучок  не випорхнула. – Пробачте. Вчора трохи перебрав.
- Кінчай! Пити. Зараз надеремося востаннє. Може, й потоваришуємо. Ходімо, покажу кімнату, з якої почнемо. 
Про потребу проекторського закутку, екрану, глядацької зали і галерейних рядів на стінах непотрібної тепер спальні було мовлено ще в машині, тепер належало  переконатися, що обидва вони хоч трохи тямляться на шляхах до втілення цієї забаганки з кошторисом, в який господарю  бозна- чому закортіло додати ще багато чого. Але не це зараз головне:
- Ти рибу їси?
- А чого ви питаєте?
- Зі вчора лишилася. Я маю повариху. Пішли, покажу.
Ні поварихи, ні риби вони так і не побачили, бо почали з бару.  І  – забутої зранку на кухні курки. Вже роздертої, з цілою тарелею малосольних огірків, до яких  
господар збирався додати  гарного норвезького оселедця.  Не вийшло: магазин «Океан» на площі Чілі з голови втік. Оселедці, само собою, теж. Та й кому вони потрібні  після підсиленого «Абсолютом» рому, маслин, в’яленої оленини, розігрітого плову, скрику «Ша!» і з’яви на столі свинячої ноги. Вудженої. Ти тямиш, що то таке? 
- Абсолютно.  В якому морі?
- Що?
- Вуджено?
- П’ять балів. Телефонуй до малої. Я вас помирю. Стіл, сам бачиш, для весілля.
- Нізащо!!! 
З цього вигуку розпочався, як не дивно, рух до тверезості. Не повної, але й не балакучої. Господар навіть пропонував викликати таксі.
- Яке таксі! Я вам просто дякую!
- За що? То я тобі дякую.
На тому й розійшлися. 
Проспавши після таких пригощень щонайменше годин по дванадцять. Данило – під ногою Лізи, яка ніби й не пила. А втомитися – втомилася.
   

      ХІV
Cередина літа втомлює.  Нерішучою скрадливістю: то там жовтий листок, то там. Трава худне, падає охляло на землю, а та тріскається. Де більше сонця. В холодку пробує зеленіти, проте краще б не пробувала. Неминучість старості й загину передається навіть хвилям, що здригують хіба од риб’ячих збовтів. А так – німосхитно цілуються з берегами без ані натяку на життя. Вже не кажу – пристрасть.
Не сказала б, що це нагонить з пляжу. Навпаки  – заколисує. Спиш до обіда, спиш після обіда, дуже й дуже рідко спохоплюючись: «Це ж минає ще один рік. Зривайся!» Для чого? Все вже відбулося. А чого не було – вже ніколи не буде… Мала каже не так: «Виросла, а нащо? Аби стати дорослою?  Нащо?» Тобто – ніде нічого кращого. Ні позаду – в дитинстві, ні попереду – в старості». Десь так…
Євгенія звела голову, сподіваючись наглянути Лізу. Нема. Сторожить Данила. Чимось йому допекла. А може набридла? Я – зрозуміло: роби що захочеш і як захочеш. Час од часу це потрібно. Але час од часу… Поглянь –  йде. Не спішить. Виходить –  виспалася.
Про Данила між ними ні слова. У кожної він свій. Знати б, який саме – можна було б красунчика вколоти. За що? За… спокій. Зі мною спокій – з нею казиться. Любить. 
- Сюди! – Євгенія, посуваючись з місця для малої без рук, скопіювала тюлениху,  але дівчина на те не зважила.
Невже плаче?  Може, прийшла не з дому?
- Якісь проблеми?
- Була в школі. Помила вікна в трьох класах. Наперед. Завтра – в село. – Ліза впала на живіт. –  До осені. А ви де вчора були?
- Вчора я була дуже далеко. На дачі в одного пана. Письменника. Казати далі?
- А далі хіба не те саме? 
Не вороги і не подруги зустрілися на мить поглядами. Одного досвіду і одного віку. Щось справді трапилося.
- Я можу не розповідати. Письменникові сімдесят дев’ять років.
- Клас. А взагалі… Я часом думала, як то в старих виходить?
- Що саме? – Євгенія ані ворухнулася, чого не скажеш про її горло, яким пробігла судома.    
- Ви образилися? Даремно. Ви класна чувіха.
Він чогось хотів?
- А ти б на його місці?
- Ще не знаю. Коли мене ображають, я б знов грала в класи. Так не видно, що плачеш.
- Тільки не плач зараз.
- Не буду.

 

Біля них по-гусячи увіткнулися лапами в пісок два просто-таки розкішні голуби. Харалужні їхні вола і спини одразу запрацювали, почувся джентльменський вуркіт і Лізине:
- Знов за своє.
- Ти вважаєш – ті самі?
- Звичайно. Теж під вісімдесят, а старе не забувають.
- Ану протягни руку.
Ліза простягнула два пальці і їх відсмикнула: обидва наготувалися на руку скочити.
- Тоді погодуємо. – Євгенія дістала з-позад себе паперовий мішок, вийняла  з нього мішок менший зі стосиком тонко нарізаного сира. Дві дольки сира залишила, а решту  наказово простягнула Лізі. – З’їж! Їм досить
 цього.
- А вам?
- Я  обійдуся. Учорашніми шашликами.
Ліза сковтнула слину і відкусила половину пригощення, спромігшись після цього ще й на давке «Дякую». Невідомо кому: у ній з першої ж зустрічі оселилася не одна, а дві Євгенії – старша і молодша. Водить її за ніс, безперечно, старша. А з молодшою можна приятелювати – два тижні засмагають разом і жодного фанаберистого зауваження чи вислову. З Данилом ще й, може, матюкається – тепер модно. Серед культурних; на неї б дивилися, як на шпанючку. 
Про те саме, але трохи не так, подумала  Євгенія: «Дитина. Гарна. Хитра. Наївна. І страшенно беззахисна. Просто-таки страшенно». Чия вона – якось не думалося. З висотної бетонки, і баста. Раз в ліжку ледве не вирвалося: «Стримайся! Я ж тобі не гімнастка». І воно, бідне, не майстриня спорту.
- Я все забуваю спитатися: твої батьки  як тебе ділять? Ти мамина доня, чи татова?
- Я копія тата. Якщо він не б’ється.
- Та ти що? Б’ється? Як?
- Малою по сраці. А тепер – по морді. На другий день вибачається. Він дуже добрий.
- Зрозуміло… Лягай ближче. Ти можеш уявити, що на мене вдома ніхто навіть не крикнув. 
- Можу. Але  то не цікаво. – Ліза поправила груди, підсмикнула щось  нижче пупця і підставила кулачки під бороду. – Якби мене не били, я б жодної гривні в руках не тримала. Хоч мені їх і не треба. – В її очах сяйнуло прощенністю, добром і, як не дивно, цілком дорослим розумом.  – Школа близько. Я нікуди не ходжу. Телевізор є… Вам смішно?
- Та ти що? На таку доньку я навіть не дмухала б 
- То вам так здається. Я зараза ще та. Трохи загарна. 
- Ти серйозно?
- Що серйозно? Нащо вам такий дорогий годинник? Бо гарні руки, очі, брови. Треба відповідний антураж. – Ліза злякано зупинилася: ану ж її викрили. Слово в слово так каже Данило. Ні, проскочило. – Мені ще думати про нього рано, але вже на носі.
- Що на носі?
- Випускний, танці, мацання.
- А тебе ще не мацали?
- Залежно хто.
Дві смарагдові кульки опинилися на щоках і щезли з щік, як у казці. Мала їх  навіть не помітила. Оце так витримка. Що ж там у них сталося?
- Тобі дати хустинку?
- Нащо?
- Ти ж плачеш.
- Обійдуся. 
 

 Євгенія поклала шию на зчеплені руки і обережно торкнулася косами піску. Хай брудняться. Аби дитина не вовтузилася, не ховала від неї очей, нічого не видумувала. А, як і вона, питалася у хмар відповіді на питання питань – нащо люди одне одного мучать. Може, про це й не знаючи. Данило зранку телефонував, казав – їде на Хмельниччину. І відчувалося, хотів про щось попросити, але передумав. Можна здогадатися – аби вони з малою про нього не теревенили. Він їх бачив разом і на один з нічних дзвінків  похмуро кинув: «Не дурій». Вона теж бачила ніби його. Проте тоді це здалося грою випадку. Догралися. Ось зараз скажу їй… Що? Це ж перші дорослі сльози. Перший поцілунок, перші злягання – то така бридота. А жіночі сльози… Зрештою, як у кого.
Звідки їй було знати, що малій заболіло п’яне Данилове: «Прийшла прощатися?» Ліза теж розрізнила його між хлопцями, коли познайомилася з жінкою з іншого світу. Яка тим, кого вона любила, розважалася. Так і вона колись зробить… подумалося тоді. Не вічно ж бути школяркою. Сьогодні дівча поклало за це вибачитися. Навіть підшукало підходящі слова: «Я не винна, що так вийшло. Вона сама підійшла». А він поїхав, не залишивши під цеглиною ані слова. Голова кооперативу на запитання, де електрик,  –  скривився: «Кінчайте валяти дурня. Бо й мене з вами посадять». 
Сама винна. Чого закортіло, те й маєш.
Дурненька – помилок не існує. Тільки збіг наслідків. Євгенія цього не сказала б навіть при повній між ними відвертості. Бо й наслідки бачаться і сприймаються по-різному. Як і ми буваємо різними. Моральними, безморальними, аморальними.
Ліза відштовхнула ногою голуба, який готувався біля неї задрімати. Ще один любитель халяви. Чому подумалося саме так, невідомо.
Комусь відомо. Де зараз Данило, що він думає…  Про неї. Якщо думає. Двірничка сказала – поїхав з професором. Два розумаки. І нас тут двоє.
То й що? Нічого. Сама б здуріла.

ХV

Висковз  з міста  разом з вервечкою безголосих машин  був очікувано цікавим і навіть захоплюючим. Богумил до подорожі себе підготовив. Як до пересування автобаном, на карті позначеним ламкою лінією до Житомира, після – стрибками ліворуч, праворуч, ліворуч. Аж до Хмельницького. 
Жодне з переживаних відчуттів не мало сталого змісту. Або й взагалі змісту: ліс, поля, обрій, села без лаконічних пояснень Данила влітали і
вилітали з олюдненої середини  без зачіпок за щось знане, обжите не лише мозком, а й мережею запущених в роботу фіксаторів довкілземного буття. Багаторазово чута і читана ця словоформа своєю змістовою змінністю і вражала, і ошелешувала. А ще більше довантажувала неспізнане спізнаним. Коли осмислено, а коли й зовсім ні. От що це таке дообрійно хилитається під ударами стрічного вітру, який вже за кілька кроків від дороги дме навперегонки, а ще далі – гуляє з вивертами, що буквально змушують… наспівувати. Аби що, аби як, але в тон з… невідомо ким… За вікном машини і в собі… «Жито»,  – кинув Данило, а метрів через сто додав: «Хліб».  Вихор з кількох тисяч понять, умовисновків осліпив на секунду тяму і щез. Лишилося те саме жито. І вже навіки не те. А муркотлива залізяка  вже залишає позаду нове: «Діброва… Був ліс і нема… Тільки десяток дубів. Вони пахнуть». Справді пахнуть. І хмари, коли  здіймаєш до них очі, пахнуть. Очі сортують запахи, сортують кольори, сортують думки. Вже дивишся, знаючи… Зовсім не так, як допіру… Діти, напевне, вилюднюються так само. Хоч я – не цей світ, а Всесвіт. Був Всесвітом…
Земля дивує лише землян – Богумил мав нею стати і ставав з набором послідовностей, причетних до Вічності. Що було першим, а що стане останнім у цій вервечці перетікань  зорового дотику у після нього відчуте й долучене до перевідчутого – ніхто не знав і знати не може. Він  став  результатом неосяжно численних занурень в життя як процес щеплень думці – запаху, деревам – простору, поверхні ставка – небесної синяви. Про образ світу з Данилом було говорено не раз, але тільки тепер Богумил почав усвідомлювати, що й процес мислення – то рух двобічний. Від одного набору змістів до набору зворотного, від свідомості як стану до свідомості як нурту, де жодне із суджень не тримається причин і форм його з’яви і тими формами воднораз є.  Лінійність, одновимірність, предметність перестали бути мірилом істинності і сама істинність стала плинною, перетічною,  дорівнюваною не власне собі, а шляху до себе й через себе. Його вписаність у знаннєву всегалактичну статику ставала куди менш значущою, аніж біжуча злитність з  полями, птаством, селами й містечками, яких для Космосу не існує, але які в ньому є. Він вперше відчув нагадування про себе голоду… Бо не лише був, він – жив… Ще не здогадуючись про незворотність процесів вилюднення і олюднення за участі не лише інтелекту, а й тіла? Хай штучно довкіл нього рощеного, але не чийогось, а його. Природа як творець і  досотворювач проектів, може, й не її, але без неї нездійснених, – забирала Богумила у світу «чистих» абстракцій, метафізичного екзистенціювання,  безпобутового скніння. Саме скніння: 
жити, як Данило, – то суцільна незбагненність, але незбагненність заклична, солодка, щораз більше бажана…

 

Машина (він все ще звикав до того, що вона належить йому і що він – не її подоба) теж раділа першому своєму лету  крізь жарінь, дихала тим самим, що гоподар, – гіркавістю кюветних полинів, осоненим духом розквітлої гречки,  випарами соків пшеничного лану, розпареною знемогою військ зеленої кукурудзи. Слова не встигали за відчуваним, відчуване – за  змигуваним, радість – за щасливістю, перериваною малозрозумілими громадами  польових руйновиськ, присутність яких серед повсюдного безлюддя Данило не пояснював. А Богумил ні про що не запитував: океан ознайомчої інформації і київські враження першу модель земності предоручили їй самій. Що вона прирощувала, а що відкидала, – залежало від стрижневих настроїв, розмислів, потреб, які зринали за наявності зримих порожнин між випадково змайнулим і давно зафіксованим. Річки, річечки, ставки і Дніпро урешті-решт вклалися у поняття «водойма», решту простору забрала твердь. Набухло густо позгромаджуваними деревами слово «ліс». У єстві Данила все це мало ще й назву «Хмельниччина», поворот на яку з дороги на Почаїв запам’ятався голизною узбіч. Дуже короткою; поля невдовзі заплямилися гайками, далекими селами і позначеними на карті чорною фарбою невеличкими містами. Богумил відчував, що їх всмоктує просторовість, чи й не безрадісна. Напевне, тому що поїздка втомила, а шлунок… Данило нещодавно кинув: «Ваші конструктори перемудрили. Хлопців посадили на цукор, вас – на коктейль. Зі звуків і енергетичних, бачив, таблеток. Якщо звуки – Краса, а таблетки – Життя, вам хана. Життя у нас із Землею спільне. А може, одне і те ж навіть в дрібницях. Повірте, бо я цьому вірю, – те, що ви відчуваєте як музику, квітка відчуває як власну душу.  Мене тому не вчили. Маю на увазі – відчувати. Я таким народився. І таким помру. З квіткою на могилі. Пояснювати це треба дуже довго. Ваш Космос допетрав: ДНК про  нас говорить багато, проте далеко не все з головного. Головного як принципу стосунків людського тіла зі світом. Отой ваш Скорик… Ваш, бо ми з ним одне. Якщо з’явиться можливість – це вивчу. За допомогою власного пупця… Так от Скорик є чимось на зразок дзеркала. Без його «Мелодії» ви себе не побачили б. Сум зрячий. А що ви знали без нас про сум? Нічого».
Богумил згідливо схитнув головою – це правда. Напевне – правда, бо є ще й правда наша. Он той спогадковий міст через Дніпро – на чому він тримається? На опорах і дротах. Дротах непорушних і теж живих. Наочний розрахунок надійності й моці.  Дітлашня на пляжі захлинається від сміху, а міст напружився і мовчить. Він все вже сказав. Чи ним сказали. Без сказаного не існує подуманого. Зараз подуманого і подуманого потім…
- То як – спробуємо?
Данило пригальмував, придивляючись до будинків позаду заправки і до жовтого тенту з наліпкою: «Пиво». Ага – бар, чебуречна, ресторан. Все, як у людей. А самі люди – звірі. Людиноподібні. Він покрадьки оглянув супутника, чи той якимось побитом не почув подумане? Ніби ні – вимочує хустинкою вологу довкола вже й ніби розпушеної бороди. Пальці – як  ламкі павучі лапи. Звідкись взялися залисини. А так – хлоп нічого. Нагадує сніг, що набухає вологою, тане, видовжується, дивиться. Останнім часом навіть зогріває веселощами.  З приводу і без приводу. Нині нагодую. Хай перетікає зі свого світу у наш остаточно.
- Я попереджав: дорога витрушує. З мене – вечерю, з вас – вчорашній день. Вже стали дядечком, якого пора годувати. Хлопці наказали – що їм я, те їсте й ви. Дали повно,  –  Данило показав туге портмоне,  –  грошей. Так що зупиняємося.
-  Я не проти.
Богумил здивувався холоду, що проповз серединою, куди скоро доведеться заливати і запихати їжу. А з нею і себе чужого. Про різницю температур у ріднопланетній енергетичній мережі і тут він давно забув. Як і забув про небезпеку втрати звичної легкості розумових і фізичних рухів; його самовідчуття, кажуть, обов’язково наблизиться до гравітаційного рівня виключно цього закутку Космосу. Але відступати  нікуди.
- Вперед! Саме так у вас кажуть, коли мозок переходить у ноги. А в мене – у шлунок.
- Не драматизуйте.

 

Данило  здивувався почутому. З власних, як то кажуть, уст. Невже він цьому чоловікові співчуває? Мало що  про нього тямлячи.  Співчувають живі живим. Розумні розумним – то нісенітниця. Колись його уява аж застогнала від всього лиш припущення: він сидить в теплі і ситий, а десь за його наказом цілі табори засуджених сьорбають баланду, мерзнуть в бараках, гарують на лісоповалах. Цим вдарив «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина – правдою без ані грама живої справедливості. Ціла держава встає і лягає з пеклом без пекла. Навіть у пеклі. Сил на водіння очима по рядках зловісної тої книги вистачило не надовго. А ще більше їх пішло на вишкреб її змісту і духу з середини студента, який спробував зайнятися планомірним самопросвітництвом.
 Невже інопланетний цей професор погоджується на прийняття земного світопорядку як норми? Куди ні глянь, брех  і спокій. І  балаканина як смітник, куди Сенати й Ради відвантажують тисячотонні гори фіксованого  словоблуддя. А прогрес як спродаж? Предметів далеко не першої необхідності. І навіть не розкоші; мегалітна за генотипною своєю природою продукція знову повертається на Землю заради самої себе. Тут, –  Данило припаркував і знеструмив машину,  – ще терпимо: царює стандарт. А Київ рветься до багатоповерхових обор не для трудящого люду, а для всього лиш населення. Народ вимирає. В самому народі.
- Це моя ба̀тьківщина. Наголос на першому складі. 
- Розумію. А чому ти в Києві?
- Тому що не в Лондоні. Єдине місто, де  чувся б захищеним. Від несмаку. Оце все від овиду до овиду природа. А ми на острівці протиприродності. Не господарської, а гендлярської. Гендель – головний руйнатор Землі.
- Як планети? 
- Як домівки. Кожного з нас осібно. Вас теж. Якщо вподобаєте  те, що цього вартує. Почнемо з їжі. Ніколи не думав, що відкриється стільки проблем. Домовляємось – я їх вирішую на власний ризик. Не гурмана – не з моїм щастям, а вродженого інтуїтивіста. З цим я вже розібрався.
Дівчата, волею випадка покликані до участі в досотворенні організму не менш  розумного за розум, слухали випитування Данила як дорожньо-залицяльний балаган. Якби не Данилова симпатичність, його цікавість до ресторанного холодильника їм давно набридла б. А так вдавали, що  їм лестить підтверджувати чи заперечувати припущення цього красунчика, що замерзлі вареники годяться тільки на закусь.
- Ми вам наліпимо свіжих.
- А я про що? Свіжих, як твої губи. Масло і сметану принесете окремо. Я їх віддозую сам. Пан професор чех. Нашого нічого не їв. Борщ зелений… Справді зелений?
- Попробуєте.
- Ми ж домовилися – їмо на віру. Ми їмо. А ви – втілення цієї віри. Салати… Цибуля, само собою, молода. Помидори з городу. Нарешті – смаженина. Не уявляєте, на який я йду ризик. Ціла пательня свіжини. Нема – дістаньте. Картоплю переберіть. Чого кривитеся. Вже, певно, забули – я плачу, скільки скажете. Плюс кожній окремо. Хто з вас повар?
- Я.
- Замолода. Але хто не ризикує, той до ста  літ не парубкує. Ми з паном професором парубки. Запишіть це теж. З моїм телефоном. По дорозі назад залишимося на цілу добу. Для переатестації. З обслуги на  любов… цугом. Не чули про таку? А я чув, але не пробував.
 

Година чекання  зробила пана професора майже українцем. Шлункові його вібрації якимось побитом породичалися з кухонними запахами, багато з них інтернували, навіть обсмакували. Чимало важило й те, що усі чотири панянки не те що переодягнулися, а обтягнулися. Виставковими спідничками і кофтами з  вишивкою. Вишивка, випічка, витрішки, витребеньки… Це стосувалося виключно столу,  де з’явилися тугощокі вишневі ягоди, по кілька вареників з вишнями… З вином для дівчат, позаяк в залі жодного стороннього… Надвечір Богумил Самійлович вже був тільки Самійловичем. А якби вмів, як Данило, говорити зрозуміло, то й просто Бодьою. Поцілованим поварихою якось так, що її підлеглі знітилися. А пан професор поміняв одне тіло на інше. І спершу повариху відпустив, а потім навдивовижу лагідно притис її аж до взаємодоторку  всім, чим треба й не треба…
- Сподобалося? 
- Знав би, що саме, сказав. Думаю.
- То гибла справа – думати.
- Ти пропонуєш щось інше?
- Само запропонується.
 Жінка – магніт.  Невідомо тільки, чий. Собою не керує. А може, й ніхто нею не керує. Коли вона жінка. Розмноження – то функція. – Данило перевірив, чи його слухають,
 і збив швидкість до велосипедної. У дитинстві здавалося – ріжучої і повітря, і простір, і, коли на них глипаєш,  – небеса. – Ви людина начитана, а я практик. Наврочений жіноцтвом ще змалку. 
У вас протилежних статей, напевне, нема.
- Не знаю.
Я збоку себе ніколи не бачив.
- От-от. Збоку. Ми збоку, вони збоку, а посередині каламуть. Навіть пісня колись була: «Ми з тобою два береги біля одної ріки». Хоч ріка – це не біля, це береги. Між якими вирує різне. З вини жінки… Стривайте – два береги. Один з нею, один в прикидці… Любов двочленна… Не слухайте, мені сумно. Завжди після залицянь я… просідаю. Мене заливає печаль… Все ж могло повторитися. Все. Крім злуки берегів. У глибині…
- Печалі. Ти забув сказати: «У глибині печалі». А мені, знаєш, що шепнула повариха? Я б тебе з’їла. Ліза тобі так не каже?
- Ні. Тільки їсть… 

 

 

ХVІ
Ніч на ніч не припадає. В тих самих стінах, з тим самим смутком. Нині розполохуваним  синіми змигами. Ніби щось зварюють. Не тут – у хмарах. Якщо паралельні світи існують, то чому б їм не триматися неба. Нічного – вдень там тиснява. Навіть без хмар. Той вмер, інша, як я,  зависла над передуманим, яке давно вляглося. А тобою похитує. Може, надземний протяг, може – втома. 
Утечі з тіла за дня, при повних очах живої ворохби, заколисують. Післяпівнічні – сиротять. Тіло – само собою: воно мерзне, шукає тіла іншого. А безтілесість втікає в одинність. Штука страшна. Домівка позаду, планета позаду, Вссесвіт позаду. Він, кажуть, ширшає. Наздоганяє нас, утікачів з обжитостей, з формульного світопорядку, з володінь Смерті. Я їй не товаришка.
Не вперше, а всоте мені пропонують  уникність  від Долі. Тобто – від себе. Хто пропонує – не кажуть. Нема кому. Був час, коли я підшукала собі безсебній назву – імпульс. Творчий – іншого слова поки що не віднайшла.  Рефлексія – теж імпульс. Схожий до серцебиття. Там, де його не чутно,  – перебіг від думки до думки провокують згойди.  Я – їхня частка. Про Океан згадую, коли мене прибійно з нього викидають. Хоч це не Океан.  Божа думка?.. Богомислення?.. Проникнути в нього – зась, а відчути дозволено. 
Знову ж таки – ким? І заради чого?
 Якби не музика, мене тут давно вже не було б. Бовталася б у нічому. А так – акорд перший, акорд наступний, павутинка мелодії, сама мелодія, мелодійний розгардіяш, гармонійне його зняття злагодою духу з відвойованим у ніщойності клаптиком порожнечі. 
Музика світ виправдовує. Яким він був, яким є, яким стає і стане…
Те, що зараз пишу, набухає змістом теж гармонійно. Від затору до затору… через затор, до манюпусінької жанрової лакуни. Лакуни, бо просторінь більша мені не до шмиги. Кого вважали і вважають великими – мали її апріорно. Одне-єдине слово – і ти у позасвіті. Банальному тільки тим, що претендує в ньому на правдивість. Реалізм – печать Каїна...
Не мовчи! 
Хто це гукнув? І чи гукнув? 
Комп’ютер виголубив сторінкову порожнечу, ніби натякаючи – не дивися у вікно. Небо за ним і небо екранне мають всього лиш однакову барву. «Я чекаю, – випульсовує він,  –  на зміст, безвідносний з тим і з тим. Ти ж розумієш – я знаю все. І – нічого з твойого задуму. Вже не кажу – з майбутнього твого твору. Фетиш розуму мене всього лиш скомпонував. Не створивши нічого нового». 
Це відлунилось щойно.  Євгенія  погладила живіт, ноги, приналежні, як і комп’ютер, життю предметному.  Навіть одуховненому. Але… Чого зупинилася?
Я про той голос. Останнім часом навіть мовна окремішність перестає бути моєю. Раніше  собою когось чи щось наздоганяла. Зараз зі мною бесідують. Покрикують. Не кажу вже – трусять.  Як молоду грушку. Колись бачила: деревце ще гінке, без грубої кори, з кількома  на вершечку зеленкуватими глечиками. Як же їх намагалися схитати. Трусили тонкими гілячками майже знавісніло. А ті своїх діток не відпускали. Чому ж я все написане друкувала б одразу? Не маю інстинкту матері? Мисткиня – не мати. Культура з природою всього лиш співіснують. На засадах пльоток.  
Найглибше в’їлася в пам’ять страшилка про Кроноса, що дітей поз’їдав. З нею перегукнулася телерозповідь про крокодилицю, яка в період засухи одного-двох своїх нащадків заковтує. Щоб мати сили для опікування  рештою їхніх братів і сестер. Її… плоті. Реінкарнованої з материнської у виключно тваринячу. Не зовсім, але забудемо. Реальність – то задкування. Повернення не до витоків, а до існувального болота…
То що ж ми у підсумку сповідуємо? Втечу від праоснов. Те, що я знаю про роди і породіль, і я пишуча, не мають ні спільного чисельника, ні спільного знаменника. Гадаю, там, звідки на мене покрикують, з цим не лише змирилися, а й цього бояться. На одміну, до речі, від мене, яка на материнство була згодна. І на загули теж згодна. Навіть нехтуючи всілякими естетиками, моралями, коралями. Тобто Красою. 
Мій невеличкий хист (зауважу – і моя єдина дитина) дався мені нелегко. У консі де не стань, поруч ґеній. Не сам по собі, а з учителями, серед яких і мої Шопен, Рахманінов. І мій Скорик. А в бібліотеці… Не хочу кимось там виглядати, але я справді не бачила в жодному читальному залі чи на бібліотечних стінах портрета Винниченка. Те саме – портрета Плужника, Вінграновського. Літераторів більш ніж терпимих.  Бо там, де пахне чи смердить виключно політикою – не література, а сурогат. Однодумців я не шукаю і в них не вірю. Бо й адресуюся я не їм. З того часу, як пишу.
Бути в літературі дичкою втомливо. Надто дичкою екзотичною. Тому не смакує одне, іншому – інше. Всім не догодиш. Але коли не догоджаєш нікому – alarm! Ти чужачка.  Замовкніть!!! Моя мова – не лише моя, а й ваша. І якщо вона здобувається на непіддатне вам твориво – винуватьте себе. Свою крокодилячість, свою недопущенність в позасвіття, де кілька геніальних співзвуч вартують багатотомників художнього валу. Про естетичну його вартість і собівартість не говорю – то критерій позаукраїнський.
Що це? Знову електрозварка? Землі з Небом. Євгенія обережно протиснулася між столом і робочим кріслом, кількома схитами розбудила талію, зачекала на повернення в ноги пружності і подивилася на вікно як всього лиш вікно. Якби ж то. Мужньо приймаючи один за одним удари вітру, воно попереджало: «Не підходь!» Попереджало не само, а ледве чутним за сабельними вилясками гуркотом. 

 

То те, що за ним діється, ще не дощ? Дощ прийде після виливу з хмар шиплячої зайвини. Небесними помийницями. Руки, що їх нахиляють і витрушують, мають бути нелюдськими. В інопланетян прибирання. У інопланетян-велетів… Гримлять пресовувані меблі… Яка примітивність!  
Не так: прибульці рівняють понадхмарну черінь. І завантажують її формами для нових зірок. Те, що там висить, – всього лиш мерехт, космічний порох. Дощ відволікає увагу від підготовки до випічки нових Плеяд, нового Воза, нових Венери, Марса. Місяця. Коли небо розвидниться, на  ньому буде лише те, що сяє. Вона таке бачила.
 На кременецькій   Боні. Біля фортечних на ній стін вона ще студенткою заночувала. В машині. Не сама. Ночівлею це не назовеш, але й молодечим блудом теж. Вони з майбутнім славетним диригентом в його залізячці молилися. А кругом гуркотіло, сипало, хльоскало. Аж поки обійми зі страху не перетворилися на обійми довіри. І після них – сон. 
Поглянь! Цей скрик там розбудив і з машини вирвав. На землю з казково чистим небом. З новими Плеядами, обома Возами, Венерою, глибоко надкушеним Місяцем. І ще може десятком зір… Решта – синя синь. Як задник вистави «Перша любов». Перша і остання: все, що після неї – балаган. Але – з незмінно новою мною…  
Підійти до вікна все ж варто.
 Як там: «Якщо зорі є, то комусь вони треба». Якщо злива казиться, то не для однієї себе. Третя година ночі… Для когось заключна.  Finita la comedia. Дурне тиражується… Якщо смерть прийде зненацька, байдуже. Якщо з отакими ось громами і зблисками – розум сполохається.  А душа навпаки – тоскно скрикне: «Нарешті!!!» І замість мене немічної кинеться до Бога з вимогою: «Припини!» – «Що, дитино, припинити?»  –  «Знущатися над життям».  – «Хіба це знущання? Це мій розпач. Думав, як краще, а вийшло, як є. Мені – вічність, а вам – сполохи, безсоння, громохкі жалі. Маєте  все,  я – нічого. Крім вас. Подумай над цим…»
Думаю.     
   
Сивіючі з наближенням до надвірного ліхтаря вихори час од часу хтось засвічував. Коли вони гасли – відроджувався слух, що ловив пересварку дощу з жерстю. І залізу щось не так. Вижолобили, поскручували, а йому кортить трубності ще голоснішої. Щоб не негода, а воно верховодило потопельним оркестром. Якому не вистачає Чайковського. Другого концерту… Зараз. 
Євгенія сахнулася від вікна, зачепилася за крісло і втекла від його гуркоту до великої кімнати. Де впала на кругляк  сідачки, перечекала  вступ духових і вдарила по клавішах не пальцями, а струмами дощу. Так їй здавалося – струмами, що для застінного рояля не стало несподіванкою. Він тижнями чекав гри обранниці тих, що його сюди телепортували не задля розваги, а за відповіддями на питання питань: нащо Духові  прихисток у конкретиці? Та ще такій непевній, як органічне життя. З розумом, що не вчить, а вчиться. Жити…
Кожен фортеп’янний  роздум своїми проломами у встояну злагоду світу енергій зі світом спокою розповідав ще й про світ Краси. Не підсумковий, а тим більше – не навчительський. Всього лиш співголосний з наробками Богів, чиї експерименти з матерією не могли продовжуватися безкінечно. Кінетика й статика лише імітували  міріади рухів убік складності огрому існуючого – Космос запрагнув більшого: екзистенційних переживань  усього довершеного й недовершеного. Творене  може і має стати Творцем. Світу незвіданностей… Далі Євгенія ще ніколи не йшла. Гаснучи, як гасне здатне займатися і здатне горіти. У ній і поза нею. Поза – усе частіше…

 

 

ХVІІ

У палаці Бориса Васильовича оселився ґвалт. Поки що речей: повикидуване з сімейного алькову барахло й меблі нагромадили купи знущань. З порядку, чистоти, симетрії. А тумби, крісла і пуфики взагалі освиніли – перечіпають, перештовхують тебе від стіни до стіни, коли на них падаєш – регочуться.  Була б сокира – порубав. Де не ступиш – щось сичить: «Пішов вон! Паршивець…» Я, що їх добирав, купував, леліяв – паршивець? А вони – цяці. Зрозуміло, чому дружина втекла, – те саме кричали їй.  Натякає, що приїхала б. У доні черговий роман, квартирка мала, а побачення довгі. Каже – не впускають інколи до самого вечора. Обходила всі музеї, відзнимкувала, що треба й не треба. Так, ніби не існує 
Доведеться шепнути на вушко: «Доню, кінчай!» Тьху на тебе… 
Життя мститься. Чим захоплювався, те не відчіпається. Як реп’ях. Свої романи розсортував на ділові, разові і стаціонарні. Дружина почала з разових. Про стаціонарні, звісно, здогадується. Але мовчить. Не тому, що розумна, а тому, що не дурна. Журналістка… 
Їх в мене… Звісно, діючих – майже сім. Майже, бо Геля поки що  на ніч не лишається. Гелена… Відпущу. Всього лиш голубленою. Без ранків з неприбраним лицем, промовистими губами. Найстрашніше – позіхи. З пломбами не від Діора. Сам теж не Геракл, але ж це я. Грішник грошовитий. Який башляє на шикарнющі  шмотки.
Досить шипіти. Ти не полоз. І навіть не вуж. Звичайний глист.
А, мать його перемать… Цс-с-с, треба: «А хай йому грець». Непомильність калічить. Живе життя. Данило, коли абсолютно тверезий… Абсолютно… Хіба таке буває? Коли й просто тверезий – вражає. Повною свободою самовиразу.
Саме Данило порадив спати на підлозі. На розкочуваному килимкові. А любитися в ванній. Це економить  воду. І не потребує простирадл. А кохатися? Подумав і цілком серйозно відповів: «Залежно в якому віці. У вашому – на льоду. Для підзарядки». Що цікаво –  про Гелю, коли з нею розминувся в прихожій, сказав: «Ні грама зайвого».  –  «Чого  саме?» – «Сумніву».  Це вирок. Страшнуватий. 
Не пора, не пора, не пора… Вік Франкових згасань. А я бундючуся. Маю все і нічого. З кінопроектором вирішено – виписую з Монако. Разом з копіями старих італійців… з духоархеологією Бергмана. Наше теж повизбирую. Шелест плівки, величезний екран… І – нікого… 
Хлопцеві, що «крутив»  у селі кіно, заздрив до сліз. Що хоче, дивиться, а мені ще рости і рости. Виріс. Щоб почути Данилове: «То все непотріб. З початку й до кінця. Придурок Чаплін, вихарашаний Щорс». – «Залежно як на них дивитися».  – «А хоч би й сторч головою. Ілюзіон. Дві години наркозу».  Варто подумати. Над мовами кіно і опери. Там і там психоделічний форсаж.  Про все це писано-переписано. Я не додам нічого нового. Але, як той півень, хоча погріюся. Чи не півень? Менше з тим.  
Стільки проциндрено часу. На що? Гроші то гроші, а я з ними хто? Можна затіяти якийсь журнальчик. А можна й не затівати, а перекупити. Для чого? І для кого? Держава, яка сприяє злодійству, обкрадає також  злодіїв. Це вердикт № 1.  Цивілізація (то вже не я –  Данило), що продукує війни, війнами підліковується і планує перенести війни в Космос, є життєворожою і підлягає знищенню. Бажано – негайно. Це вердикт № 2. Людина, яка від дня народження до смерті не ставить питань, а лише перебирає  відповіді, життя не вартує. Це вердикт № 3. Я – людина-помилка. Донедавна успішна. Це власну мою вину істотно зменшує. Але не усуває.
Що ж його робити? Зі сверблячкою жити. 
У вчорашнього дипломата не було жодної уяви про пріоритетне якесь бажання, до якого можна було б підпрягти бажання інші, аби цьвохнути над ними бадьорим: «Вйо-о-о, дорогенькі!» Нічого дорогого. Ні в середині, ні навколо. Все купується, все продається. А що непокупне – риторичний непотріб. Ним затикають проріхи в стінах бідацьких хиж. Їх залишилося мало, але вони є. Не для остраху, а нагадування: існує й таке: житло заради житла. І ні для чого іншого.  Але ж цього іншого он скільки. Його мільярд – дрібка. І це при тому, що багатомільярдне людство не має нічого. Крім себе як рабсили.

 

Про справедливість хай говорять нездари.  Кожен принцип – ошийник. Служба – те саме. Що ж до свободи… Почну цю пані вивчати. Факультативно.
Хлюп в груди малозрозумілого бадьору додав до подуманого ще й краплю іронії – битий-перебитий заручник підсудного минулого знав, що ні тут, ні десь його ніхто не зачепить. Все, чим він займеться чи всього лиш побавиться, його хіба заспокоїть в головному – він деградує, але ще не здеградував. На Мальдіви не поїде, незайманиць шукати не стане, яхту з якоря геройськи не зірве. Аби опинитися між водою і небом там, де вода стає небом. Посеред Київського моря. З мимовільними позирками убік Канева, над яким завмер вищий за довкілля пророк. Зрозуміло – липовий: схитує основи земного буття тільки зневіра. Що більш повна, то більш конструктивна. Не тут, а звіддалі бачиться нещадно ясно: Україна – міф. Живлений героїчною кров’ю. Не в достатній, а абсолютно наявній її кількості. Другий Майдан її вичерпав так само, як колись Гайдамаччина, а ще раніше – Хмельниччина. 
Що та кров в народі не вичахає – ні про що не говорить. Крім як про те, що вона дурна. Бо якби була розумною – ставала б золотим запасом, ядерним арсеналом, незалежністю. Науковою, промисловою, громадянською. Збрикувати ще не означає протестувати. Насамперед – проти себе учорашнього. А тут на вчора моляться… Фольклор…
Цим словом екс-радник Президента з питань без відповідей називав і  таврував свідомість святкову, заквітчану любов’ями до всього рідного. А хто ж буде  любити не рідне, а потрібне? Не розтринькувані гроші, устатковані усім необхідним  шахти, незасолені поля, доглянуті ліси, чисті водойми, ріки, не кошерну, але й не потопаючу в низькосортних жирах їжу. Народ стає патріотом тільки  в поті чола. У тому числі й чола розумного.
Свідомо відмахнувшись від питання, до якого саме народу належить він сам,  екс-дипломат прохитався між спальним дріб’язком і заскочив у кабінет, де впав у зеленошкіре крісло, вдарив по комп’ютерній приставці і завмер. Бо забув, чого сюди забрів. І поки екран монітора оживав і від програмних заморочок відпльовувався заморочками новими, не міг пригадати, що саме поза допіру думаним прозиралося? Чи й навіть в глибині внутрішнього зору шастало. Якась задрипанка. У вигляді безликого дівчати невідь з яких країв і чийого життя. Бо в його відрешетованому колись не було вітру, здатного з жіночого тіла зробити безгрудий штурпак, позад якого одчайко хилиталася доземна одяганка… з повітря. Темнішого за повітря денне. Згадався нинішній сон. З тою самою і не тою самою постаттю. Може, й не жінки; чорна мантія розпачно висіла на просто тілі без тіла…
Процес  пішов. Він  натиснув мишку, наперед радіючи поверненню у файл з початком статті «Монітори позасвіту». Більше року заради неї  студіював усе хворе на містику, щораз впевнюючись, що кінематографія (це може стати й темою книжки!) легалізує вселюдський потяг до сприйняття незримого. Йдеться не про двадцять п’ятий кадр – то іграшка, а про нейрофізіологічні відбитки реальностей, які не контактують із свідомістю. Зір, слух, нюх, вербальна сенсорика – то всього лиш досвід існувальний. Без нього всі мої «хочу»  зіллються з моторикою інстинктів. Мрії, ідеї, переконання, у тому числі й переконання табуйовані, належать не до власне тваринного ареалу людського психо й покриваються поняттям «внутрішній світ», поза яким, довкіл якого і в якому екранується багато всякого. Дещо з того всякого проривається у сни. Проте куди більше залишається не інтернованим. Борис Васильович, як міг старанно, затемнив середину, звільнився від зорового у ній мотлоху і знову побачив не одну, а дві живі тички. Які, безсумнівно, його теж бачили і навіть були готові до бесіди. Прошу. Він рослабився, заплющив очі і почув:
- Де Данило?
Он воно що – Данило… А чому не я?
- Чому не ти? Тому що не ти.
Манекен у повітряній льолі зігнувся, розігнувся, хвильно виструнчився і більше ні слова. Борис Васильович знущально і, як на його погляд, непомітно хмикнув. Бачили ми таких. У мозок ледве не прорвалися серіали давно загнузданих запоїв, де чого тільки не надивився. Сила – це й впокорена слабість. Чорта з два він у президентському звіринці вберігся б, якби  не релаксації з горилами, ґвалтованими пантерами, з пересипом у хмарах. Чому його й боялися – міг, лежачи на підлозі, розповідати про Бангкок. Де ніколи не був. Не хочете говорити – не треба. Я теж помовчу…

 

- Де Данило?
- Ви ким хочете командувати? Мною?
- Де Данило?
- В дупі.   
- Де то?
- Можу показати.   
У кабінет повернулася тиша, перебивана зграйними скриками дітлашні. Треба скупатися й самому.
- Ми чекаємо.
- На що? А-а – закортіло  кіна. Не буде вам кіна. Доки не розберуся, хто ви. Але не сьогодні.
Монітор схвально згойднув аквамарином, з якого проступила біла сторінка з назвою розпочатої учора статті. І перший її абзац: «Людська увага не має вибору між тим, що фіксує, і тим, чого не пускає далі слуху чи зору; усе нею браковане перестає існувати саме тому, що його ігнорують. Установки на той чи той результат…» 
Не те і не так! Тобто – не зовсім те. 
Відчуваючи, що зараз застогне, екс-дипломат ліг лобом на стіл, шепчучи: «Що б я робив, знаючи тільки те, що знаю. Дякую… Мене ще раз врятовано. Дякую…»
ХVІІІ

Нехіть пробуджуватися –  несподіванка. На пару з млістю, бажанням потягнутися, здатністю чутися тим, ким ніколи не був – істотою виключно земною. Та ще й звиклою до навичок, серед яких невдоволене брикання ногами, смачні позіхи і голосні перди приносять насолоду найвищої інтелектуальної кляси. Ще б трохи музики і… 
Богумил глянув уперед, не фіксуючи, крім себе, нікого. Теж новинка… Тоді звідки шепіт: «Ти класний мужик». Класний – напевне, як Данило. Але ж Данило в ресторації теж був.  Час од часу втікав у себе… Жінка потребує чоловіка всього. А бере ще більше – тебе зі снами, з бажаннями, з думками. Куди не ступиш,  вона. Так було перший день. Поки не вистиг. Від чого, Данила не питав. Просто вистигав. У цій забутій всіма світами клітині. З ліжком, телевізором, умивальничком і дуже й дуже доречним душем з унітазом. Називається це – номер. А двоповерховий багатовіконний прямокутник – готелем. Везти гостя  до батьків Данило не захотів. Пояснив просто – тут є все, що треба. А в селі – тільки раритети. Обора, нужник і так далі. Аж до неоліту.
Його краще не перепитувати. Те дівчисько з нестулюваними губами і намагніченим животом подобається не лише йому. Як саме подобається, Данило не каже, але при її з’яві вибухає. Та і я її бачу чи й не всім тілом. Проте поводжуся спокійно – мало чого тілу кортить. Я – істота виключно мисляча. За проектом моїх галактян, що нарешті відчепилися. Я ж не сказав, ні куди їду, ні на як довго. От і зараз не поправили. Бо мені вони по фігу. 
Так, помовч. Справді, ніяких у вусі трісків, а в горлі – подряпин. Кожну помилку викашлюй… Пішли ви… Данило десь близько. Того я й такий хоробрий…
З вікна номера видно не дуже багато.  Вчора нарахував сімнадцять ям. Між ними залишки, як Данило каже, дороги до комунізму. А з того боку вулиці… зараз згадаю… сквер! Ні – парк. Все збираюся уточнити. Парки – духи провинних тортур. А парк – це щось чоловіче. Теж мучитель.  Кого, чого і за що? Місто зрозуміло – мучить брудом. А парк – обідраним клозетом. Сморід позанебесний.  Міста, виявляється, навіть в одній державі неоднакові. Тут тільки центр має чим подобатися. Збоку площі базар, а на базарі жіноцтва – хоч бери і втікай. Бо кого доторкнешся –   середини нема. Я, щоб не обпікатися, ходив від стола до стола  обережно, придивляючись до ніг, стегон як до того, що треба оминати. А жінкам здавалося – навпаки: на що дивишся, того й хочеш. І вони, як би це сказати, – підставлялися… Довелося втекти на площу, там, збоку  пам’ятника (прочитав –  Шевченкові)  присісти і трохи заспокоїтися. Дивною думкою – голод голодніший за потребу. Данило натякав. Грубо і неясно: «Хіть родить нехіть». Якщо те, що я відчуваю, – хіть, то треба її вдовольняти. Без вагань і негайно; стільки довкола незвіданого, а  мене аж судомить від того, що поруч і що у теорії здавалося чистою механікою…

 

- Гадаю, ви вже готові?
- До чого?
Богумил тільки зараз здогадався, чим хотів його здивувати Данило, але той прийшов сам. Проте з очима, повними сміху.
- До любові. Я телефонував дівчатам – ждуть. Якщо не захищу – розірвуть.
- Кого?
- Вас. Для провінції професор те саме, що для сільського подвір’я лев. Тільки не питайте про сільське подвір’я. Трава, гній і курячий послід. 
По-народному – гівно. Головний інгридієнт життя
. Ще не набридло?
- Що?
- Життя.
- Вгамуйся. Що ти їм наобіцяв?
- Привезти професора. Голодного.
- А сам?
- Побачимо.
Їхнє знайомство вже давно перейшло у взаємопотребну дружбу. Розмов, уточнень, здогадок, передбачень у їхньому спілкуванні ставало усе менше й менше. Побільшало коротких перезирків, фиркань при згоді з подуманим, летючих обопільних замислень, де попередній досвід важив не так вже й багато. Дійсність – це дійсність, а не гра інтелекту, який у серйозних людей не викобенюється, а працює. Майже безсловесно.
- Батьки були раді?
- Ви й про це дещо знаєте? Тоді уявляю, що на нас чекає…

 

Те саме, що вони покинули: повен стіл наїдків, повні пазухи цьицьок (Богумил на цій думці спіткнувся, але й наступна була не кращою), смокти з передихами, і знову смокти, і до температури плазми  доведена жаркість дівчачих тіл пообіч чергової жертви вічної статевої невтоленості. Підсилюваної чемністю професора і його баритональними: «Любо, що тобі подати? – Що дасьте. – Тоді оцей ось кусочок не знаю чого. Мого серця. Відкрий губки. – Я встидаюся…» І це була правда: повариха нічого не їла, тільки чекала, чекала, чекала. І дочекалася: «Ти обіцяла мене з’їсти. – Я-а-а! – Якщо не так – поправиш. Ходімо, покажеш мій номер. Бо тут я сконаю».
Услід парі, що звелася і пішла, пролунали Данилові оплески. І  почуте Богумилом: «А тепер за роботу. Без поспіху. Я не професор,  але що зможу, те зможу»…
Зміг не багато, бо надвечір заснув. А Богумил не спав. Люба схропувала, у вікно дивився Всесвіт. Вже не такий кличний, як допіру. Земність землян і земність гостьова багато чим протиставні. Навіть з урахуванням їхньої однокореневості. Наразі – мовній: вдома без дому, а лише з гніздом енергопоінформованості про функціонально інші гнізда, його «я» не потребувало «я-рефлексії». Одержав сигнал, його  опрацював, ретранслював, узгодив зі змістами всепланетарного чи й усекосмічного спектру, і, як каже Данило, капець. Сигналу і власній   самості. А тут вона, по-перше, отілеснена. По-друге – пережита і безупинно переживана. А по-третє і по-десяте – пекуче осердечнена. Одержане від Любиних ласк і, забув, як їх?… пестощів задоволення не просто сподобалося, він ним… доосутнився. Мозок спробував писнути: «Як тварина»,  – але на нього хто тільки не накинувся. Останнім і найбільш нищівно Дух, що промовив: «Плоть – творіння не стартове, а фінальне.  Понейронно». В редакції Данила це прозвучало ще чіткіше: «Вище життя не скокнеш».  
 Тутешнього життя. Про краще я не чув  і чути не хочу.
Рука, яку обслинила Люба, затерпла, але треба терпіти. Богумил спробував  ворухнути рештою тіла, на що Люба зрегувала ще більш дитинно: притиснулася до обцілованого професора так, ніби його в неї забирають. І все ж довелося її руку з шиї зняти, а саму шию звести, аби визначитися, де вони насправді? При закритих очах  якусь секунду здавалося – в глибині телепортаційної хвилі, що  було б немислимим кощунством.  Взагалі – яке кому діло до того, де він, з ким він і ким він є? Що було треба – зроблено і буде робитися далі. Але якщо це означає завершення експерименту – без мене. 
Тобто як без тебе?
Богумил повернув шиї тверду опору, вкотре здивувавшись наявності в ньому не одного, а багатьох співрозмовників. З правом вирішального голосу у того з них, що це право забирають без черги, без дозволу, без
достатньо вагомих мотивацій. «Наш менталітет балакучий»,  –  сказав якось Данило.  – «Нагадай, що таке менталітет?»  – «Непідконтрольність  здоровому глузду». Богумил здвигнув плечима, але промовчав: внутрішні спаринг-партнери йому подобалися. Ділові, безцеремонні. А що їх забагато – так і життя багате. За межами здорового глузду… Данило на це, переконаний, примружився б, покрутив шиєю і кинув: «П’ять балів». Проте ризикувати не варто: заточка характеру занадто розумного прибульця ще тільки почалася. Та й що таке розум? У вік комп’ютерних технологій. Богумил злякано поводив очима по готельному убозтву, прислухався до Люби і розпружився: все в порядку – він поза досяжністю як своєї, так і місцевої цивілізації. Так, принаймні, здається. А коли здається – займемося любов’ю: Любина нога вже двічі дуже й дуже підозріло подригувала. Дівча, що не кажи, виховане. Але, нікуди не дінешся, давно не дівча… 

Данило просвітив. А Люба довчила.

 

  ХІХ   
 
Липневі задухи йдуть не з неба, не від Дніпра, а від тиші. Уночі щільної і прозорої тільки з виду. Бурштин із заснулою у нім комахою  зблисками на пальцеві Євгенії  до подуманого додав: «Кожна ясність оманлива. Тільки й того, що заколисує». Євгенія знала, що це не так, але погодилася – злагода зі  світом теж оманлива, проте без неї важко.
І з нею важко.
То з тобою важко – все б печалилася, на когось чекала, накликала сльози. Аби їх витерти і спокійно настукати: «Помите рабами місто спішило надихатися, а може й забути про учорашні гульбища імператорської гвардії. Чергові роковини Володаря давали їй дозвіл вбивати і бути нищеною готовим до цього дня плебсом, якому теж дозволялося братися за зброю. Сам імператор завбачливо з міста виїжджав. Так  нашіптувала або повідомляла промовистими жестами його челядь, що здогадувалася: невідомо звідки він спостерігає за черговою кривавицею, а тих, хто це бачить, упродовж дня спроваджує за місто. Звісно, мертвими.
Смерть має чутися пересиченою. Убивці – втомленими. Убивані – вільними. У майбутніх театрах ця градація умонастроїв буде накрита вінками високої поезії. Теж покликаної робити дійсним не бажане, а дійсне. Але мистецьки оббріхане. Прожени  з життя смерть, воно вкриється струпами. Прожени поховальний обряд – воно повернеться до каннібалізму. Прожени сльози – воно засмердиться. Що більше сліз, то більше самопрощ. Але не самої прощі, бо кожен існувальний крок – злочинний».
Це написалося  само. В обхід замовчуваної правди – мистецтво як було, так і залишається зміною набухлих  гноєм і кров’ю бандажних накрить сумління. Завше не чистого і завше  садистськи тортурованого. У тому числі митцями…
Євгенія прислухалася: за стіною щось відбувалося. При ніколи не чутній звуковій гаммі… Можливо, це в ній  щось силкується… збулькнути? Живе, але безсловесне… Так мали б поводитися злодії снів: вона колись їх придумала. Бігають по хаті, а той чи та, що сплять, од них затуляються. Бо сон ось-ось спорсне, і лови його. Де? Кинешся за одним, прогавиш наступний.
Вона тоді науявляла ще багато чого… Щоночі на землю приходять збирачі всього казкового. Ним бавляться. Або накидаються. Як непотребом. І сон  тріпочеться десь на вітрі… Щось таке…
Той професор мав би на цьому всьому тямитися. Інфернал. Не злий, Данило каже – жартун. Специфічний – вона запам’ятала, що він сказав про неї: ходяча нота.
Цікаво, яка саме частка ноти йому сподобалася найбільше? Напевне – низ…
Набридло писати. До сказу. Називається –  літо… Пора розпусти… 
Хто ж це там схлипує?  Краще б наспівував. Як вона, коли бере до рук платівку з Коганом.  Мелодійний тремт за мить  до приходу мелодії – це ж скрипкова розкіш. Сусід теж живе серед розкоші… 

 

Його, може, обкрадають, а я дослухаюся. Хай. Кожному своє.
Знайшла  – тішаться! Не слово, а намистинка. Смарагд. Узимку – величний, а ближче до серпня – сліпучий. Як роздягнутий Данило. Якби не знала про поїздку до батьків, придумала б мізансцену: професор порає якусь кобіту в кріслі, а Діоніс розклав  любку на деці. 
Я до скриків ще додала б форіатуру…
Затихли. У неї щось схоже – тижнями ані звуку, а потім як наслано: шерехи, майже зітхання, майже плач. А на головній сцені… тобто в голові… те саме, що й при сомнамбулічному письмі: балетні інтерлюдії, гранична знемога, форсований сказ…
Улюблене блюдо інопланетян –  героїка без крові… 
Не фиркай, сказала, що сказалося. Переконана, що сказала правду.
Хто пише – знає: велич – то сама велич. Без співавторства. Я ні при чому не тому, що я – ніхто, а тому, що мене забагато. При змісті, більшому за мене. Якби не фортеп’яно, моя тут присутність була б всього лиш присутністю. А коли за фортеп’яно сідає Бог, коли увесь світ тихне, то й мої пальці і моя середина сполучаються з  Небом. Усе йде звідти.
І йде туди!
То само собою… Наодинці зі мною… Мій невидимий Боже… Може скажеш, хто ти?   
Cтіна, на яку Євгенія глипнула як на свідка чергового її шизу, залишалася сліпою, німою і… напруженою.
Заспокойся: там всього лиш хтось є. Непорядок  у тобі, бо на це реагуєш. Молодшою, коли ночувала на полонині… Біля самісінького місяця… Cпробувала до нього доскочити, а місяць відсахнувся.  Тоді теж здалося – на ньому хтось був.
 Може, й був. Світ стає таємницею не коли йому хочеться, а коли перемикає радари. Реагуєш на одну їхню комбінацію, а він: «Прошу спожити іншу». Без вибачень, без коментарів. Жити прагне все. У тому числі й інформація. Абсурдом колись звучало: «Ненаписане давно вже написане. Лише чекає на автора». Як то – лише? І ким тоді є автор? Часом здається – пташкою, яка дістає з решета сюжетів скруток з кодом і назвою єдино потрібного. Наразі потрібного – за мить потреба саме в ньому поступиться потребі іншій. Що найдивніше – я з цим згодна. Навіть спізнавши ще одну закономірність: сюжети виробляє, формує, народжує середина. Яка набулася пташкою, набавилася в літературу, вимела з себе літературний мотлох і зсудомлено тягне слово за словом до кривавиці змісту, не існуючого ніде, крім як у ній. Авторська музика існує. Повинна існувати й авторська література. Її мало, але вона є. Целан. Кафка, Шульц. Не пораблені мовою так глибоко, як автохтони. Не всі євреї – ґенії, не всі ґенії – євреї. Краще б сказати – мученики…
Найтяжче мучеництво рідноземне. 
Хоч Київ – не земля. І не Україна. І його мова  –  то мова плебея. У ніші аристократа. Не адресую йому жодного слова. І живу не ним, а всього лиш у ньому.
О ноче-ноче! Жіноча розрадо? Без тебе час належав би задрипанцям-одноденкам. Галасують, голосують, об’їдають Дерево Життя, поступаються місцем хробачні іншій. А Жінку носить  між зір. Щовік далі від закутка її долі. Зрозуміло – я не про всіх. Бо й Жінка – не всі. І не про Матір Божу. Намолену. А може, й сущу. Я про жіночість як покликання. Усекосмічне. Чоловік у печалі – всього лиш ображений ссавець. Хоч би й Богом – образа від того не більшає. А  печаль схованої у собі істоти з єством породіллі – то незбагненність. Розцяцьковані дурепи з піхвами для мокрот дуріють від захватів ними і від захватів своїх. А Жінка, що жде, помиляється, нахромлюється на власну і чужу гріховність і знову втікає в чекання, – то Оберіг Всесвіту. Непроминуще в ній насамперед прекрасне. Потім – крицево чисте. І аж потім здатне до Любові, готове до Любові, Любові варте. Людство – похідна галузка цих цнот, але не самі цноти.

 

Євгенія печально всміхнулася, вітаючи й себе з причетністю до людства. А так кортіло виключності. Хоч… Вона  глянула на вікно. Кожен є таким, яким себе бачить. Все решта всього лиш трапляється. Я – жива звичайність. Це правда. Але й те, про що думалося, теж я. Чуєте – теж!
 За вікном щось  змигнуло. Для сполохів ще рано – ними розважається серпень. Нагадує птаству – пора. Ставати на крило, вивіряти магнітуду готовності до перекиду себе якнайдалі на Південь. Для чого? Оті Південь і Північ. Особливо – Північ. Не лише геофізична. Дітей ростять саме там… Птахи… Ще одна таїна. Хай для неї одної – від того не легше.
На мене хтось звідкись дивиться. І що ж він бачить? Своє якесь мево… 
Справді дивиться: в шибці обіч задалеко відсунутої гардини  чорнів стовп чужої свідомості. Саме так він себе схарактеризував і повідомити щось більше відмовився. Не страшно – надивиться і щезне. Людина вмерла б від навали на її розум одномоментних  поглядів земної живності. Плюс дерева, вода, небо, вітер. В них і серед них кишить сенсорикою дикою і не дикою. Ця – не дика. Спалах екрана мобілки і перші такти віолончельного начерку «Мелодії» підтвердили: так, про тебе хтось,  принаймні, згадав. «Альо?» – «Це я, Євгеніє Панасівно. Я знав, що ви не спите. Ви теж усе чуєте?»  – «Залежно, що». – Євгенія здригнула від збовту у грудях цунамної ненависті: Голова кооперативу певний час розраховував на неї як на високоінтелігентну коханку, набридав натяками на музичні усамітнення, утечі за місто, господарські за інтим компенсації. Поки Данило не показав йому книжку Євгенії Семибрат «Спокушений змій». «Що це?»  – «Роман вашої сусідки». –  «Роман?» Занадто багато романів. Так прошепталося тоді, а зараз з горла рветься не дуже перелякане, проте потребуюче спільника припущення: «В будинку оселилася нечиста сила». Бо якби була чистою, не робила б, що робить: самовільно зачиняє і розчахує балконні вікна, пересовує рояль. Більше ж нічого такого важкого й гудючого в професорській квартирі нема. «Ви впевнені, що не спиться саме професорові?»  – «А кому ж? Я з першої години ночі слухаю. Ви теж, певен, чуєте, але зателефонувати гордуєте». –  «Професора дома нема». –  «А звідки ви знаєте?»  –  «Якби не знала, не казала б. Телефонуйте в міліцію».  
Сусіди не помирилися. Проте ніч до уваги дещо взяла: сполучила тишу завіконну і застінну з рідко надибуваним на Землі абсолютом мовчання. Без шелесту, рипу, скрипу. Без навіть натяку на життя. Чуже і своє. 
Євгенія глибоко-глибоко зітхнула, сподіваючись почути бодай себе. І не почула. Може то не вона?  А чому б і ні. Учора бачила над собою зеренце кульбабки. З розчиненим у повітрі парашутиком. Кудись плило. Без пам’яті про  травневий жовтяк, червневу здійнятість над травою, про зеленавий згорток нерозпуклого літа, яке вітер розпушить, порозносить, не потребуючи на те згоди кореневної материзни.  Мої писання так само – розлетяться чи й не послівно, і яка душа їх прийме, дозволить в собі прорости, – не питай, не питай, не питай… 
Вітаю, Смерте! Якщо це ти. Без нас. Тобі не позаздриш. Ми – сподіваємося. Ти – сподівання нищиш.
Більше нічого?
Більше нічого.  

 

 

    ХХ
Еволюція homo sapiensa (назва тупа, дурна і пихата) 
невідь з яких причин вирвалася з ланців суто існувальних обов’язковостей. Наука, мистецтво, держава призвичаїлися замовляти позапотрібне: палаци, предмети розкоші, механіку класу «лінь», яка на сьогодні самообслуговується технологічними лініями, з прогресом людини і людства не сумісними. Історично, до речі, не вперше: піраміди стоять невідомо нащо. Мегалітні руйновиська – те саме.  Мегаполіси як обов’язковий елемент зорового кіноряду аж кричать: «Погляньте, які ми!» Як на мене – ніякі. В них не присутня природна практичність. Цивілізація перетворилася на гусінь, що з’їдає планетарний гумус, не беручи
участі в його повноцінному відновленні.
…Альтернативний різновид соціального поступу, безперечно, існує. Не в комунізмі, не в капіталізмі і не в економічній рівності, а в потребах суто спожиткових. Їх легко віддистилювати, поставити на виробничий конвеєр 
 і тримати під  щоденним контролем. Людське «хочу» не може і не повинно вічно залежати від ринку, а людське «маю» – від прейскуранту малопотрібних послуг… Найбільше досягнення нащадків міфічних Адама і Єви – наш внутрішній світ  не колись, а саме зараз, – перестав вмотивуватися фетишем виживання: потреби і запити тіла на всіх рівнях їхньої рефлексації відхрещуються від дарвінізму, марксизму і тих форм релігії, де  Дух залишається противагою усьому матеріальному, а матеріальне потребує  патронату Духу. Світ визрів до автономізації буття, а з тим і до незалежності від давно  загнаних у підсвідомість інстинктів… 
Ось так, дорога публіко: те, що ти називаєш розумом, – всього лиш інстинкти. Включно з наукою, яка абсолютизує часткове, дрібнить часткове і самознищується в частковому. 
Насолода, з якою зміст подуманого  ступив на стежку з голови назовні, де групуються позатілесні відстійники інтелекту, не мала нічого спільного з хорошим чи поганим настроєм, із задоволенням собою чи вдалою якоюсь авантюрою.  Він не імітував мислення, а мислив. Непомильно, непідконтрольно, немеркантильно… 
Борис Васильович знову чувся одним із тих  тих, що верховодять. «Мічений»,  –  казав про нього кадровик сталінської ще школи, маючи, очевидно, на увазі кр’єрні його інтенції. Він помилився: кар’єра  –   то служба, а його цікавить виключно гони на випередження.
 У тому числі й у філософській публіцистиці.
…Шукати першопочатки явлення світу таким, яким його маєш перед собою зараз, заняття пусте і непотрібне. Кінокадр складається з усього, в нього напханого. Голівуд це перетворив на окрему індустрію з виготовлення і пошуку єлизаветинських зубочисток, шнурків, взуття, одягу. У поняття атмосфери часу не увіходить лиш час. Отже в мистецтві в усьому і скрізь маємо справу із замінниками. І враженнями, що творять ілюзію справжності. До того ж безаналогової, оскільки справжність достеменна  – вже тю-тю. Та й чи була вона? 
Проте щось та замість неї маємо. Бачу, розумію, передаю рецепторам, що встигаю – засвоюю… А не встигаю – забуваю. Наче його й не було. Діється це на шалених швидкостях… 
…Знову носимося з «Тінями забутих предків», де щопокадрово змигує тьма кіносміття. Погляньмо на фрагмент з Івановими пошуками роботи. На полонині він її знаходить у ватага, чия біла отара (що значить саме цей колір овець – залишимо для смаків і смакувань патріотів) б’ється у вориння загороди  чи й не прибійно. Ватаг і його вівчарі  при цьому позують, гори позують, окремо вихоплені з бунтованого кіношниками овечого нурту тварини позують, хмари – у русі. Для чого? Динамічне перебільшення позірно правдивіше за  статику; не встигаючи разом з кінокамерою думати, покладаєшся на відчуття, яким ліньки переконуватися, що ними маніпулюють. Зорове «забагато» є художнім «мало». Правда, не скрізь, а там, де предметний світ не переплетений  волосінню змістової єдності  спожитих оком деталей, образів, слів. Як і в кожній говірці, у кіномові й кіномовленні  зоровий антураж не терпить дупел, мертвизни, проголошень без проголошеного. Те, що на екрані, те і в глядачеві… 

 

Так, не захоплюйся. Трисмегіст, греки, романтики кіноглядачами не були… Кіноекран запобігає перед дійсністю бодай тим, що безсоромно її наслідує. Мистецтво пересотворення на ньому і для нього не головне: вважається (ким? А хоч би й мною), що реальність багатша за кожен художній із неї зачерп, який кінострічкою приховується або не приховується. Параджанов бавився в Гуцулію, припустившись при цьому істотної помилки. «Я – це вона, і вона – теж я», –  ось  його з Ільєнком мистецький маніфест, розрахований на те, шо цим вони Україні лестять. Може, й так – лестять, але заради яких  мистецьких відкрить? Перше з них самозрозуміле – в України з’явилися нові кіномайстри. Це так і не так: майстерність подачі давно і встоянно існуючого є справою суто фаховою. А кожен майстер – то ще й творець. Чого? Патьоків крові, перетворених на червоних коней? Дурнуватих танцювальних масовок? Діалогів, що інформують, нічого не генеруючи. Режисер-льяльковод і оператор-символіст тужаться вискочити за горизонти європейського і почасти японського примітиву, проте з нульовим результатом. Тобто не ступивши ані кроку до Коцюбинського-мислителя і убік Гуцулії як натури. Не декоративної, а живої.  Не все ж у ній діється виключно на полонинах, в колибах, для Парижа, Канн і Буенос-Айреса відкривавче цікавих, але не більше. Світове кіно давно і безсоромно розважає і розважається. Але виправдовує свою посестреність з літературою, живописом, музикою, театром не тим, що копіює їхні людинознавчі і світознавчі набутки, а тим, що їх синтезує. Хоч і це ще далеко не все. «Мить, зупинися!» – то вигук естета-мрійника. Мить зупинена –  чудо естета-мага, який здатен розгледіти, відчути і зрозуміти в побаченому вічність при її спаданні на земність і при її розчиненні в земності. Зараз, тут,  наживо. Дощ у виставі, дощ у романі і дощ у кінострічці – не три версії дощу, а три змістових різновиди його повноти. Остання – найбільш ворожбитна: увійти в неї і з неї вийти без забуття про себе минущого практично неможливо. В ідеалі. Це правда, але не вся, бо безідельного мистецтва не існує.
До збадьореного і навіть надихнутого  передуманим Бориса Васильовича  разом з тезами подальших фрагментів виношуваної статті  почали підкрадатися газетярські  стерв’ятники. Не дурніші за нього, нічим і ніким не налякані, вони вислухали засадничі посили неофіта і, може, не йому, а собі, скориставшись паузою,  нагадали: «Тіні забутих предків»  – шедевр.  
Для кого? Не звиклий до осмикувань  аматор пера чи й не образився.  В авторській шкурі він ще не набувся і вважав її чимось близьким до смокінгу. Не дипломатичного, а нобеліантського; слава  великих належить і початківцям, які нею якщо не надихаються, то підбадьорюються. Крім того він знає, що каже. «Звідки? Про кіно хто тільки не писав». – «А я про що?»  –  «Ти збираєшся писати про себе».  
Кілька місяців блукань Карпатами як образом (він прислухався –  мовчать)… як образом (дива – до очей просочилося щось схоже до сліз)  української частки дрімливого бескиддя… Чорт, чорт, чорт!!! Я, виходить, дурний… Але й дурному ясно, що церква не ікони, а церква. Скільки ікон не назбирай, без храмовості вони мертві. А храмовість духотворна. «Загальне місце».  – «Для вас». – «І для тебе. Ти не мудруй, а починай писати. Тоді побачиш, що саме у тебе виходить. Поки що сумбур. Крім того…»  –  «Що крім того?»  –  «Згадай, про шо ти думав зранку. Коли голився, пив той непотріб». – «Кава   не непотріб…» 
Збитий з пантелику мільярдер  поклав руки на коліна. «Згорьовано»,  – змайнула і щезла насмішка. Чия? Так – ясненько: поміняємо образ. Вони мають рацію – навіть брехати треба од свойого імені. А до нього ще йти і йти. – «Вже тепліше». – «Біжіть скупайтеся». Стривайте – про ранок. Я пробудився, бо почув: «Може таке статися…  – Це не я говорив – хтось…. що духобачення побило з літературою горшки. Вона пише про те, про що пише. Як і людство стає тим, чим стає». – «Не збивайся на загальники. Далі!» –  «Ще раз таке почую, пошлю…» – «Далі!» – «Кіно спонтанно прихопило у природи… додало до природи людського зору його проривність в епопейність мікро…»  –  «Чого зупинився?»  – «Не знаю, звідки взялася епопейність». – «Якби знав, ми б тебе не слухали. Спробуй усе ж якийсь ґудзочок зав’язати». – «Ґудзочок? Хай буде ґудзочок. Епопейність мікросвіту». – «Все?»  – «То ви збиваєте, а не я збиваюся. Я знав». – «Передумай ще раз продумане. Там тобою і не пахло. Знає дурень. Не знає мудрець. Не ти, але дерзай». 

Угу… Урок ще той. Що за мікросвіт? І мікросвіт чого? Рецепції, рефлексій?
Борис Васильович знову почувся гарно надутим м’ячем, по якому вдар – скокне вище стелі.  Це ж яке щастя – мати можливість отак от сидіти, класти на всіх і все ще не зів’ялий  прибор, але жити не ним. 
Ні – не куплюся вже ні на що! Тільки письмо. Не учительське, а навчительське. Крок перший зроблено… Йдемо далі…
 

ХХІ 
Аж вуха ломить від тиші… Що тут роблю? Нічого – їм. Баба мною тішиться, а я гарчу. Татуньо з Данилом раді – не мають замороки. А яка зі мною заморока? Я для себе заморока – мокрію щоночі. А вдень відсипаюся. Якщо нема роботи. Тупої – стояти раком на грядці  і діставати  з-поміж покручених  стебел здоровенні  полуниці. Після бабиних зізнань про добрива з хліва і нужника до рота цю розкіш не кидаю. Малою трощила, аж цвиркало, а зараз цвиркає з мене…
Данило вже не сниться. Знаю, що вони з мадам вичворяють, навіть коли втомлена, бачу, але без зла. Образа – та мучить. Не на них, а на себе.  Не набулася дитиною.  Зрідка згадується то те з прочитаного, то те. Про любов брешуть; вона, як дощ. Обдмухує прохолодою, лякає блискавками. А виливається на голову – ніякої любові. Мокро, зимно,  поки голова не заіскрить знову. Голова, а не тіло, яке здуру пхаєш – жеріть! А сама слухаєш себе. Сховану в тілі.
Баби я, виявляється, не знала. Побачила мене в стрингах і в крик. Скинь! Я  скинула. Баба впала на грядку і за серце. Я – в хату, з хати, даю їй нітрогліцерін. А вона дивиться, дивиться на мене і зі стогоном: «Дитино, то ж я». – «Де?»  –  «Ти. Крапелька в крапельку. Моя ти мученице! Моє щастя! Мій встид! Не вдягайся, хай дивляться». Я, звичайно, вдягнулася. І тиждень їла налисники, вареники, індика. Без городньої каторги.
Батько щось їй розповів. Що саме – не розбереш. Якщо я гуляща, то засуджуй. Якщо нещасна – розпитай. Я б розказала. Не все, але бодай те, що розумію. Не так, як вони, – оступилася, безсоромна, бідна. Баба так не думає, але  не показує, щоб не виглядало, що вона на моєму боці.  А на чиєму ж? Допечуть – переїду до неї. А далі – темний ліс. Школа багато від чого стримує. Прийдеш напрасованою, зі свіжою головою, і пару уроків кайфуєш. Місто десь там, а ти – в класі, слухняна, щось тямиш. Доки ніхто не дрочиться, не заздрить. Найсмішніше – мені. Половину класу возять на машинах, годують з базару, ще половину половини напихають кишеньковим  послідом, і аж в самому кінці –  я. Дитина алкоголіків. Данило,  коли його побачила, здався ангелом, що з’явився, аби сповістити: «Не все так херово. Я є, ти є. Ти ж гарна». Само собою – гарна… Але  яка саме гарна – говорять різне.
Доросле життя пасує дорослості. А потребує  багато чого  старшого за дорослість. Без копійки за душею ти ніхто. Згадала. Про школу. Бідність там як індійська корова. Данило казав – на них моляться. Ходять, гидять, а зачіпати не смій. Літераторка вся в золоті, а вічно про одне і те ж. Про гнаних і голодних. Всі перед ними винні. Тоді й передо мною винні. Я так не вважаю, а тільки кажу – не вчіть брехати. Хто що має, хай собі має. Страшно, що я ніколи  не прорвуся між тих, що   мають. Тоді для чого жити? Школа про те ні слова. Крім: «Любіть Україну. Шануйте батьків. Любіть рідну мову». За що? Я знаю, за що, але не скажу. Хіба сама собі. За себе, якою я є. Пробувала стати іншою – гріхи не пускають. Мовні теж. Всі стерви з першого вже класу стерви. А я тільки й мала обнов, що мамині корсетки, сорочечки, блузки. Фірма. Поки не зрозуміла – облудна. Україна теж облудна. Вічна Харитя.   
Тут хоч не брешуть. Нема кому.  Хіба сама брешу. Дівка-грім, з Києва. Кому прийде в голову, що в неї ні копійки. Навіть на дорогу. Як виглядаєш, так і носа тримаєш. Я його не деру, але й  ним не підпираюся. Ходжу прямо. Хіба зараз… Відчуваю, що за мною слідкують, а хто – не розберу. Бабина хата нікуди не дерлася і в очі не лізе. Видолинок з нею в центрі колись був хутором. Село там, над нами. Тут кругом городи. Тягнуться зверху, а чиї – ніхто не показується.  Зверху є і дорога до траси, і магазини. Може, й яке-небудь «діско». В чому? Мала б телефон – хоч зрідка з кимось поговорила б. Цього літа я їм не забуду.  Якби не болото, чагарі і річечка –  навчилася б плакати. Ще встигну.
О, межа ожила. Завше думала – кури. Чекала – жодної. Поки в той бік дивилася. А нині перевірю. Якщо якась звірина, хоч накричуся… Поки нікого…

 

- Я тут.
- Хто?
- Я.
Ліза знетілено схитнулася  –  так само озвалася б вона. До неба, якби те про неї згадало.  Полин перед очима нерішуче розсунувся і її обпекло щастям – в гущавині серіберних штурпаків стояло дівча. Нижче за полин, але вище латочок пирія, викидуваного (Ліза знала це ще з сьомого класу) з прополюваних грядок на межу, де пирій починав зеленіти знову. 
- Моє ти,  – Ліза виросла без ляльок і зараз згадала те, що чула ще в сповитку від мами,  – перепелятко… Моя пташка… Мій… Спасителю…
Дівча не важило нічого. А Спаситель більше за Землю. Недовго – до доторку Лізиних губ до щоки дитини… Наче до щоки  ангела…
- То ти за мною підглядаєш?
- Я не підглядаю.
- А що?
- Дивлюся.
- І не боїшся?
- Ні.                      
З піднебесного далеко долетіло чуте не раз і раніше, але не зауважуване:
- Мар’яно!!! Де тебе чорти носять?
- То баба?
- Бабина.
- А в тебе є своя?
- Є. На роботі.
- Мама теж на роботі?
- Мама в Києві.
- То ми з тобою киянки.  – Ліза обережно торкнулася губами дитячої руки і кинула прощальний погляд на  світ  свого дитинства і сякої-такої юності. Як цілком вже доросла жінка. – Можна, я тебе занесу до баби?
- Я не хочу.
- Буває.
Доросла Ліза поставила Мар’янку на землю, а Ліза молодша прокинула уяву в бабину хату. Незаміжня медсестра її успадкувала від батьків,  які самі себе вислали після війни на Донбас. Хата нудьгувала не довго, бо їхня дочка після Єнакієвського медучилища  і перших любовних розчарувань поклала знайти щастя там, де вперше почула соловейка.
Більше першою і вперше їй зазнати нічого не судилося.  Чужі парубки, чужі чоловіки, чужі болячки, чужий галоп до комунізму і чуже ним розчарування вихолодили її середину настільки, що черговий вседержавний заклик до віри високим словам і помислам вона зігнорувала. Радіо і телевізор у неї не працювали, а городина росла. Садок син на тверезу ще голову прорідив, понавозив щеп, і тепер ніяких пенсій вона не потребувала. Тільки здорових ніг, корзин і онуки, але та на обіцянки ділитися з нею виторгуваними грішми не купилася. Візьмеш тут, заберуть там. А не віддаси – проп’ють разом з квартирою. До того, власне, йшло і, може, йде. Побачимо. Але торгувати…
З Мар’яною на руках усе в ній прояснилося. Вона не те що наглянула – приголубила  майбутнє саме отаким: любленим без грошей і не за гроші. Данило сказав би – за так. Хай собі каже. Сам з підвалу не вилазить. І вона буде мати свій підвал. Без нього. Останній шкільний рік треба зробити виключно шкільним. Звикне…

 

- Знаєш, що?
- Що?
- Нічого.
Ліза притисла дитину до грудей і рішуче рушила стежкою всіх молодих матерів – через власне  серце до себе малої. Вона справді росла без ляльок. Поки не взяла до рук голку з ниткою і почала обшивати загорнуті в порізане старе шмаття дерев’яки. Більші, менші, зовсім тонкі. Виходили тітки, дівчата, дівчатка. Уявні, але справжні. Батько накупив їй ліжечок, столів, стільчиків, і років до дванадцяти вона не потребувала нікого. Потім її забрав двір. А щоліта – село, де в неї було все: гарно поскручувані стрічки, вінок, кілька спідничок, плахта, бабині сукенки на виріст. Одягати це все вона не одягала – то ж старовина, а зараз одягне. Не себе – Мар’янку.  
Порозкладувані на траві багатства з її особистого мішка сотворили чудо: пропав Київ, пропав Данило, не стало безправного докінецьлітнього безгрішшя. Садок виповнився святковим ляскотом. Заскреготала і зашипіла сойка. З-понад сонця стали падати ластівки Найдовше мовчали індики, але коли побачили червоне, заґелґотали і вони. Качки їм безсоромно підтакували, проте сьогодні це не злило. 
- Де ти взяла те чудо?
Мар’янка в корсеточці і доземній чорній спідниці більше скидалася на опудало, проте не для баби, яка присіла біля неї, спробувала хоч трохи спідничку завузити, але не вийшло. Тоді вона роздягнула дівча і обкрутила його запаскою. Потім – крайкою.  Блузку, яку баба після цього  винесла, Ліза побачила вперше. Полотняна, зі скупою вишивкою. Запаска і крайка полетіли на траву і після підгонки блузки обвили дівоче тільце знову.
- Тепер те, що треба.
- Для кого треба? Кричу, вже захрипла од крику. А вони бавляться.
Жінка, що з’явилася з городу, була ще лютішою за індиків. Ліза з бабою   відступилися від Мар’янки, а жінка – підступилася. Осмикнула щось на правнучці, подумала, і скомандувала:
- Давай вінок!.. Завеликий. Сидіть, я принесу свій.
Повернулася вона не сама – з сином. Сіроштанним, білосяйним, з двома на худющій шиї телескопами.  
- Он ми які! – Чоловік вклонився сусідам, глянув на сонце і запропонував:  – Давайте всі разом. Без  мене,  я своє надолужу… Оце в мене така онука! Хто б міг подумати. Як же тебе звати?
- Мар’яна.
- То якась інша Мар’яна. Моя – гарна, а ця – божественна.
Лізу найбільше здивували не сусідські настрої, а число зроблених чоловіком кадрів. За секунду більше десятка. Наостанок її змусили присісти, потім стати біля Мар’яни, потім взяти Мар’яну на руки. Жінки про щось тим часом перемовилися і пішли до хати.
- Надовго до нас?

 

- До кінця літа. – Ліза продовжувала  голубити Мар’янину голову, а сама Мар’яна – ніжитися в ласкавому теплі її ніг.
 - Я тебе востаннє бачив десь такою самою. Батько живий?
- Живе… – Ліза спохопилася. – Вже капітан.
- Я старший за нього. Парубкували разом. Недовго… Вчишся?
- В школі.
- Щось чув. Не дівка, а писанка. Так казала мати. Вона не зла.
- Хіба я щось кажу?
- Думаєш… Я піду.  Мар’яно, тобі ця тьотя подобається?
- Вона не тьотя.
- Як скажеш. Увечері… Короче, проси її в гості. Я чого тільки не понавозив. Мамі  сьогодні дев’яносто.
Мар’яна подивилася через лоба на Лізу – як? 
Так… День великий, життя велике.
 Побачимо.
Мала погодилася. Ми ж уже подруги?
Таке питаєш. Одягнемося українками… 
Обмита сльозою думка змусила навіть усміхнутися. Одягнемося, а що? Не йти ж в шортах.
ХХІІ
Рояль сьогодні знову набичився. Богумил давно вже не слухав заковтуваних тим страшилищем дисків, хоч мав би здогадуватися, що взята «Мелодією» планка для кількох величезних  сумок з музичною класикою зависока. Сам він Скориком не марив, сусідка про духовні  піки і звори карпатського навіву теж забула, а Космос, видно, переситився виключно печаллю. А бравурний чи трагедійний бадьор (трагедія – то напнута виворотка здертого з душі болю) не ніс за межі ноосфери жодного змісту. Життя болить живим. Все забуваю –  органічно живим. Чи тілесно. Чи духовно. Те саме Краса. Струни колись робили з жил. Та й досі роблять. Мучене смичком життя витончило страждання до максимуму. Підозрюю – страждання не виконавця, а страждання скрипки… Ну й тривоженого нею спокою. Пробудишся і стогнеш вже від одного того, що пробудився, а тебе ще катують всілякими атональностями, вереском і ляскотом духових, замогильними низами струнних… Хай йому біс. Галактикам не слід обмінюватися процесом здобуття того чи того досвіду, досить самого досвіду. Скільки знаю – з духом цяцькалися і цяцькаються з надією на його цивілізаційну беззатратність. А чому обов’язково цивілізаційну? І чому не, вибачаюся, матеріальну? Мегалітні витребеньки на всяк випадок нагадали: матерія не важить, не застить, нічого не псує. Бавтеся, якщо більше нічого  не вмієте. А вмієте – покажіть, що? Поки що тільки доосутнювати світ музикою…
Якого біса?!! Богумил нечутно підійшов до дверей, відсканував коридорну за ними тишу і зрозумів: Данило за ними не сам. Кепсько – ще півгодини, і він таки дістався б до відповіді, що робити далі? Анігіляція – пусте: вигулькну десь чимось знову. Що робити з улитим в нього земним життям?
- Вітаю, і ґратулюю. Це пан Борис. Борис Васильович. Як і ви – мистецтвознавець. Ще не професор. Але – мріє.
- Можу допомогти.
- Чим і в чому?
- Стати професором. Клич хлопців і через два дні гуляємо. З нагоди вручення диплома доктора яких, пробачте, наук?
- Кінознавчих.

 

 
- Вибирайте мову, країну. Або я виберу сам. Що ще?
- Я вас вже десь бачив.
- І я вас.
Старші чоловіки постояли погляд у погляд чи й не цілу хвилину… Потім  унісонно  всміхнулися     і трусонули правицями.
 Данило потер вдоволено руки.
- Завтра відкриваємо домашній кінозал. Я вже вмовив пані Євгенію… Вашу, пане Богумиле, музу, зробити нам честь… То часом не вона?
Данило мав на увазі чіткий у стіну стук, який про щось попереджав. Чи нагадував.
   
 Данила це  обпекло, але Богумил його виручив: кількома  гупами в стіну повідомив, що зауваження сусідки взяте до уваги і вони мовкнуть. Опісля чоловіки прокралися на кухню.
- То вернемося до ваших баранів.
- Чому тільки наших? Чи ви маєте на увазі шашлики?
- Не знаю, про що ти. Що, до речі, наливати?
Данило з Борисом Васильовичом запитали про те саме один в одного з певною розгубою: вчора, після пробного прогону «Суничної галяви» Бергмана, вони, м’яко кажучи, надралися і домовилися пити тільки каву. Крім того їм  треба було знати, що пан Богумил їсть як виключно професор, бо після заспівного кіносеансу жіноцтво планує накрити стіл. Але спершу треба переконатися, чи інопланетянин на їхню імпрезу прийде? Пані Євгенія, для прикладу, замовила борщ, якого варити не вміє, а любити любить. І стерлядь. З горошком.
- Ми вчора…
- Та бачу, що вчора. Але нині то нині. У мене теж з’явилася голова. Тобто – болить… Це мені здалося, чи справді хтось дзвонить?
- Справді. – Данило знову почервонів, бо, коли вони запрошували на імпрезу Євгенію (як даму – першою), він  дав слово, що нарешті познайомить її з професором. Причому – негайно. Але чому негайно, не запитав.
- До нас… Не так – нам робить честь… Стоп – це ж перша в цій хаті жінка. Якщо мене не мають за ідіота. Богумиле Самійловичу, я ідіот чи не ідіот?
- Повний. Але з пані Євгенією я знайомий лише через стіну. Від учора. Вона постукала і гукнула: «Ще!»  Мій рояль невідомо чому щось промурмотів, на щось пожалівся і музично зітхнув. Всією серединою. Я це бачив, бо копався в його приставці. Більше нічого не скажу, бо ти не зрозумієш. А пані Євгенія не стане перепитувати. Щоб ви з мене не сміялися. – Богумил перевів очі на гостю. – Я щасливий вас нарешті бачити. Не лише вухами.
- І я. – Євгенія жадібно озирала кухню, опісля відступила назад до зали і, сковтнувши хвилювання, хрипкувато поспитала:  –   Ви дозволите?
Не чекаючи на відповідь, жінка з напівприсідом тернулася до чорної сідачки концертного крісла, із завченою точністю на неї впала і пустила до очей клавіатуру. Опісля знеможено обезволилася, напружилася… І ніхто не вловив, коли заграла.  Звуки прийшли звідкілясь самі. Поодинці, на пару, знову поодинці… густим і неймовірно печальним акордом. Рокіт і краплі      давно зужитого щастя обіцяли стати знову дощем, але не ставали. Рояль наливався тугою, тужною силою, розбудженим болем, пропальпованим  без втрати жодного з супутних наскрізній темі мелізмів, багато з яких  видобувалися чи видобулися вперше… На самому денці запалої тиші схлипнула ще одна нота, ще… Після чого Євгенія відсунулася від рояля і впала на коліна. Щоб поцілувати всі до одного клавіші.  
Ні на кого не дивлячись,  вона урешті-решт зірвалася і побігла до дверей, але Борис Васильович схитнувся і  теж впав позад неї на коліна.
- Не треба.
- Чого не треба?
- Нас кидати.
 

 

- Відійдіть!
Вона сховалася до ванної і  вийшла з неї ще чужішою, ніж прийшла. Три не хлопи, а хлопчики винувато перестали дихати. Євгенія їх проминула і враз передумала:
- Якщо не будете говорити про музику, я лишуся.
- Яка до біса музика! Хіба то музика? – Данило зустрівся поглядом з Борисом Васильовичем і гаркнув:  – Молчать!
 Професор – каву! На мене не дивіться. Що то було?
- Шопен, хлопчику. Всього лиш Шопен. І неземна ця,  – Євгенія стала поруч з роялем, –  душа. Моя подруга називала орган Богом. А це навіть не Бог – це сам Всесвіт. Як можна бути Богом Всесвіту? Або – або. Або Бог, або Всесвіт.
- Якщо дозволите…  – Борис Васильович
 випустив з-під контролю обличчя, і воно знову стало банькатим і не дуже рівним. – Я припускаю тавтологію понять, а не сутності. Бог, Владика, Деміург, Пантократор. А Творець – то вже не постійна, а дискретна функція. Навіть разова. Ви її продемонстрували.
- Я не Богиня?
 Всього лиш Творчиха?
- Божество.
- Дякую. Усе ж що це таке? – Євгенія знову торкнулася правицею інструмента.
- Рояль. – Богумилові було заборонено будь-які довкола його місії розмови, і він кинувся на кухню. Наказавши: «Більше ні звуку!»
Гості розійшлися по залі, визбируючи у ній ще багато питань: «Де беруться такі крісла?.. Скільки коштує такий диван?.. Як попали до Києва ці гардини?..»  А Данила буквально скрутила цікавість до раніше непоміченої гравюри. Вона висіла на глухій бічній стіні на ролі інтер’єрного загальника. А зблизька – втягливого безживного пейзажу без тверді, без неба, з палітрою не переходовою, а застиглою. Як застигає замрія. Не образна, а суща.
- Щось втямив?
- Ні. Але ні про що не розпитуймо. Ми перші тут гості. За майже рік.
Данило вже забув, що прилюдно на шефа накричав. А шеф – що він шеф. Євгенія теж забула про Шопена, про дозенітний рокіт невідомо яких струн. Останні дні вона носила в собі почуття вини. То перед усім світом, то тільки перед собою. І враз груди кольнуло – Ліза! Забуте ними всіма дівча. Чому?
- Товариство!   
Данило з Борисом озирнулися не на голос, а на інтонацію. І теж чогось напружилися.
- Хто з нас найбагатший? Ви?
Борис напрочуд інтелігентно здивувався, потім мовчки кивнув.
- Мені снилася Ліза. В тому самому платячку, що й завжди. Мені треба, щоб вона цей рояль почула. Відвезіть мене до неї. А ти дістань адресу.
- Я маю. І через тиждень їду.
- Сам?
- Удвох. А може й утрьох. Я Богумилові ще не говорив.
- Тоді я буду четвертою. Якби зробити так, щоб вона не образилася?
- На кого?
- Не на тебе. Господи, тільки зараз згадала, як вона зізнавалася, що ніколи не святкувала дня народження.
- Як?
- Краще спитав би, коли свято? То ж за тиждень. Рояль. Шопен. І ми… І Ліза… І все поруч. 
- То норма. – Разом з  рештками похмільної нудоти з Бориса вивтікали спорски ейфорії. – Є, як має бути. Було б інакше – не було б нас.
- Тоді чого їхати?
- Заради себе. Я водій. Без жодних ілюзій. Кожному не своє, а свої хочу.
- Тоді не їдьте.
- А хто повезе? Ви?
- Забула, хто ви? – Євгенія прикидала, як свіжопоголене це ніщо знищити. За комп’ютером це не проблема.
- Всього лиш я. До вас приходить Бог. Я борсаюся сам. Але й мені він не вибачить тупості. Тільки й усього. Хтось виступає, хтось аплодує. А Ліза просто живе. Ви з Данилом хочете почути на свою адресу «браво!». Не почуєте.

 

- Зупиніться!
- І що це змінить? Ви залишитеся, а я здимію. Як невдалий резон. Не зліться. Ви прекрасна. У непрекрасному світі. Щоб не псувати вам день, піду я. Ви ж саме це збираєтеся зробити.
- Вже ні. Побувала в героях і досить. Падала на коліна, цілувала клавіші…
- Не смійте! Боги не рефлексують. Вони не жорстокі, а просто байдужі. І не самокритичні. Ergo – ви просто людина. І дуже гарна жінка.
- Рятуйте! Я – музикант!
- Бодай музикант. Бодай письменник… Хіба саме це тішить? Тішить Ліза, що дарує нам нас.
- Дайте передихнути. Я все не запам’ятаю.
Євгенія відійшла і сіла на диван, звела очі на стелю і продовжила щось безгучно повторювати. 
Ніхто їй не заважав. Хіба Ліза, що саме у цю мить стріпувала, перед тим як повісити його сушитися,  ношеним платтям. І посилала їй з Данилом привіт. Надто солений. Але не смертодійний.
 ХХІІІ
Самому знати, що ти дурний, – ще так-сяк. Знати це разом з  кимось – неприємно. А з цілим кагалом – всього потроху: паскудно, встидно, образливо. І – спекотно. Середину полизує вогонь, голову пропікає сонце… Купайся не купайся – підпливаєш потом. При кожній думці про малу. Данилові здавалося – всі її засуджують. А він гейби прикриває: крутять не що-небудь – роман. То хоч би  Євгенією не козиряв. Перед ким  – не важливо: він йде до неї і виходить від неї завжди героєм. А поводиться, як падлюка.  Спершу думав – мати-одиначка. Так здалося. В усьому зневірена, підкреслено охайна. Коли викликала його вдруге, обминав її в туалеті і на кухні, як жертву. І раптом  стріча поглядами. У неї – з цілим відром сміху, на нього вилитим без пояснень, без вибачень. Мовляв – не стрималася. Він, зрозуміло, підіграв, щоб все виглядало по-людськи. Шарпнув на себе, роздягнув, а його роздягала вона. Перший раз – без прибамбасів. Але тільки перший… Сьогодні попрощаюся. Якщо прийме.
Сергій лише зараз зауважив, що лежить там саме, де любила стелитися мала – метрів за п’ять від води, серед  старших жінок і чоловіцтва без ознак  віку. Cтаранно виголені,  з деснами в лякаюче білих протезах, вони зродили згадку про  хлопців-мутантів з обслуги Богумила. Останнім часом ті десь надовго пропадають. Разом з машиною. Позабирали суперові  датчики. «Перебазовуються»,  – обронив почужілий професор, тим сами натякнувши, що й він може зникнути. Прикро. Непоганий дядько. Коли приймав гостей, нічим не відрізнявся від підозріло спокійного шефа. Тоді хто з них прибулець? Ця казочка про космічний чи позаземний розум мала б якісь підстави, якби йшлося саме про розум, а не гроші, шо на порожньому місці ніколи не з’являються. Ніколи.
Данило стулив вії і побачив свій стенд з іронічно усміхненою біля нього командою мутантів. Мають не життя, а розвагу. Не працювати не можуть, але й працюють лише доти, доки не навчаться чомусь новому. Єдине, що дивує, – не заради багатства. Здається, вони про нього нічого не знають. Богумил теж: коли Борис з Євгенією (принюхалися одне до одного за раз) пішли, поцікавився: «Хто він насправді?»  –  «Я ж натякав – мільйонер. Чи мільярдер». – «Нащо?» 
 

 

Щоб не херачити кожен день – нащо… 
Фінанси, капітал, гроші, бабло – то, зрозуміло, не одне і те ж. Але потребують всі оті необхідності розмаїтої праці. Виходить, є на Землі спільноти, які не працюють. І не паразитують, інакше не забезпечували б себе подібними  роялями… Копіровані гроші – то дрібничка в порівнянні з тим, що ці роялі значать для людства. Качають енергію з нічого. І ще й звучать. Зажди, а куди дівається накачане? Йде в Космос? Тоді це вампірство. Чужопланентне – в це я можу й повірити…
Злодій на злодієві… Краще поспи. Данило покрутився сідницею в піску, щоб ні вона, ні тіло про себе не нагадувало, спробував забути про гроші, про стенд, про підвал, звідки скоро втече. Шеф обіцяє роботу з якоюсь посадою… Заберу малу…
А хто тобі сказав, шо вона піде? Та ще й назавжди. Сімнадцять років. Ти хоч уявляєш, що то таке? До того ж без освіти… А при чому тут освіта? При тому, що в тебе вона є. А в неї, як в небі, – нічого. Крім відходів… Парниковий ефект, якщо про такий чув, забезпечений. Хіба не будеш з неї злізати.
Яка ж ти паскуда… Знаєш одне, а думаєш, що думається. І то не вперше. Все гарне брудниться – то закон. А може й необхідність. Життя – не балет. І не сцена. Чим тебе вбила Євгенія? Сумісністю  несумісного. А її завальна гра! Була   просто розумна бабенція – і нема. Валькірія. Не знаю, що то таке, але щось багатолике, багаторуке, багатотіле. З одним поглядом і одною душею. Не підлеглою тому поглядові. Ти ж чув, чим для неї є мала? Встидом і щастям. Сказано було простіше – ми і вона… Поруч. Без копійки…
Так, кінчай про копійки. Якась чортівня: там де бачиш тільки себе, живуть звичайні люди. А про себе забув, і проступає… На місці шефової морди – Мефістофель. З його бібліотеки. Десь їздив і дав на три дні ключі. Чи літав. Повернувся постриженим під рудого Обаму. Схуд. Привіз цілу торбу нот. Згадав – з Відня. Щось з Євгенією затіяли. А мені ні слова. Паруються…  Справа їхня. Але мала тут при чому?
Всі ми чимось здаємося. А вона вже є. Якою народжена – в тому самому платячку, в тому самому тілі, в тій самій ролі. Волелюбної українки.
Суки…
Заспокойся. Те, що міг дати, ти їй дав. Право на себе. Страшнувато, але дам ще й обручку. Шеф натякнув – за ним кредит. Мені більше нічого не треба. 
Де моя голова була раніше? Міг би зараз зателефонувати. Міг дати сотню-другу на оплату sim-карти. Якби мав більше совісті. Залишу тисячу на що хоче. Решта скидаються на квіти, шампанське. Не треба було на це погоджуватися. Вона ж страшенно горда. Треба везти все, щоб не виявилося: нема фужерів, нема хліба, нема доста нарізки. Хай думають. Я од неї не багатший. Без неї.
…Я живу, хтось живе, всі живуть, а звідки береться незалежна од нас надвисока норма? Не святкова, а щоденна. Зібралися не якісь там святенники, не ґенії. Побазарити, для чого ж іще. Розумні про розумне, дурніші – про дурніше. Так водиться, так навіть треба. Щось перехопити, щось з себе викинути. А тут, як якийсь писака пожартував, – рояль. Там було – в кущах. Я не зразу допетрав,  у чому сіль? Спекуляція на «ніби» – ніби випадково, ніби ніхто про це й не думав. А так – сідай і грай. Ще багато над чим насмішки, але Євгенії то було до лампочки – рвонулася до себе, якою я її не знав. Ніхто не знав. Трах-бах – і всі як подуріли. Богумил навіть чогось злякався.. Каву пили, як причастя. І що найдивніше,  одне одного підштовхували. Лізти все вище й вище. Не знали б Лізи, вхопилися б за когось іншого. Тільки б закріпитися на новій для себе висоті. А може, й не новій? Звичне стає звичним не зразу – тільки й всього. А Ліза… За писаними нормами вона попереступала все, що було під рукою. А за неписаними – нічого. На цьому тримається світ. Поки що тримається… Так – готуйся до ревізії. Данило вгледів копичку Євгенії, черговий на її талії поясок, прорахував час, коли вона пояс почне розв’язувати, і вдав, ніби спить. Але вже буквально за секунду почув:
- Злочинцям сон заборонений.
- Це про мене? – Він сів і протер очі. Без показухи: його сумління справді  свербіло.
- Про нас обох. Але про тебе найперше. – Євгенія повідкривала суховаті свої принади сонцю і лягла поруч з коханцем. – Ти мене, часом, не приревнував?
- Часом ні.
- Я так і знала. Тоді ми друзі. І як другові зізнаюся: я Лізи боюся.
- Не їдь. 
- Легко сказати – не їдь. Мені то треба. Щоб колись побавити ваших діточок. А може й чому-небудь навчити. – Євгенія пробігла очима по, нікуди не дінешся, жорсткуватому Даниловому обличчю. – Не стримуйся.  Кажи, що хотів сказати.
- А нащо? Все сказано.
- Не все. Борис, як і всі ви, дурнуватий. Затіяв, затіяне сподобав і вже ним тішиться. А Ліза може так шарпанутися, що за нами тільки закуриться. Ми їй купили плаття.
- Нащо?
- Питай Бориса. Каже – на випускний. Я такого ще не бачила. Вільне, здригує навіть на дихання. 
- Ти, звісно, вже попробувала.
- Я й тебе попробувала. І не шкодую. Але Ліза – то стаття окрема. Ніби моя сестричка. Життя щедре. Проте уява щедріша. І набагато вимогливіша. Утім, як у кого… Ми їдемо мікроавтобусом. І я не хотіла б, щоби той бус вів Борис. Чи хто-небудь чужий.
 І не хотіла б бачити вас п’яними.
- А ситими?
- То справа Бориса. Ти йому подобаєшся.
- Повідмиваємося… Добре. То він тебе послав?
- Не зовсім. Але й він. Хай позалицяється. За тобою, не забувай, професор. 
Те, як це було сказано, Данила здивувало. Прохально, налякано і сором’язливо. Євгенія це вловила і роздратовано закам’яніла. А Данило, навпаки, глибоко в грудях усміхнувся. Рояль, схоже на те, перемагає.
- Не переживай. За себе і за Бориса. А професор – мій друг. Вам цього не зрозуміти. Дитина. Купив  Лізі велосипед. А я йду за дешевим мобільником. Поки звикне. А ти що повезеш?
- Не твоя справа. Жіноче.
 

 

- Поняв.
Данило натягнув штани і взяв курс на  метро «Оболонь». Там є магазин з орєнтацією не на найкраще, а на ходове. Євгенія у його бік подивитися не встигла: коло ніг сів їхній з Лізою голуб. Попробуй не заплач. А заплачеш – то вже не до задивлянь. Хіба у себе.
ХХІІІ
Захоплення небезпечні. Не обов’язково втрачаєш голову, а гроші –  обов’язково. І втрачаєш, і розтринькуєш. Ноти то ноти: не знадобляться Євгенії, знадобляться комусь з її учнів, а плаття тому дівчиську – явний перебор. Дві  сімсот баксів. Нікому не кажу, бо засміють. Нащо дороге там, де  нема навіть дешевого? Погарячкував. Євгенія теж не здогадується. Про ціну. Правда, не певен: смак має ще той. Але – артистка: пообіцяла ексклюзивний концерт, хоч свій подарунок одразу поклала на фортеп’яно, а з платтям підійшла до дзеркала. І поцілувала мене опісля в щоку. Розумій, як хочеш. Схиляюся до думки, що… треба думати й думати. Хай тільки не вважають мене піжоном. Або залицяльником через голову…
 Той рояль мене вразив. Може, більше,  ніж озвучений ним Шопен. Сама Женя теж сподобалася. Але! Щодалі від того дня, особливо – у Відні, я, збираючи себе до купи, тобто не ділячи себе на філософа, естета і людину постмодерної  культури, щораз чіткіше усвідомлював: разом з нами і не де-інде, а тут, на землі, нашим мистецтвом пожиткується Космос. Не на правах загальновизнаного рецепційного співавтора, а на ролі нашого учня. Тих дві живих тички, що набридали  розпитами про Данила, були в розпачі через відсутність у Києві його колеги-професора. Я з Данилом пару раз зустрівся і теж попав в число осіб, якими цікавляться фантомні поглиначі, зчитувачі, абсорбатори змістів земного мистецького ґенія. Індивідуйованого і ні. Точніше – колись могутнього «вулканічно», а тепер розлитого по формах на ймення «Да Вінчі», «Джон Дон», «Шекспір», «Моцарт», «Бетховен»,  «Бальзак», «Толстой», «Рахманінов». Список довільний, а принцип один – сугестія Життя і Духу настановою виразити, висловити і очуттєвити свідомісні потуги найперше живого Життя, а не самого по собі Усекосмічного  Духу…
Фу – сформулював і полегшало. Ми є не лише собою, а й тим, як нас слухають, чим бачать. Існування само для себе і само по собі – ніщо…
Здається – вийшло. З мене те, що ніколи туди не заходило…
І ще: Земля як всекосмічний полігон, лабораторія, пробірка наближається до ще одного уніфікаційного колапсу. На біса нам півтора мільярда різновидів живого? Чого живого? Змій, якими кишить там, де кишіти не повинно? Хтось комусь повинен поступитися. Самоприборканий звір звірині фактичній чи навпаки?
І ще: необхідна ревізія Богів. Бавитися намоленими ляльками ніхто не забороняє. Але конфесійні Всесвіти – то ідіотизм. Не стану цю рефлексію конкретизувати, хоча… Ні, стримаюся…

 

І кілька слів про кіно. Кінокамера – око. Ніби виключно людське… Ніби гранично одуховнене… Ніби синхронно тямковите… Ніби концептуалізоване… І ніби самопідконтрольне. Малесеньке але: чому ним пожиткується не свідомість, а підсвідомість? Що це таке – не стану уточнювати, бо, по-перше, не знаю, а по-друге – знати не хочу. Коли нею стаю чи переважно є. Довкола, під і над механічно фіксованим зоровим рядом аж кишить від сенсів, змістів, змістоперегуків і змістоузгоджень. Додаймо до цього людську мову, музичний супровід, магію колористики, історію як брехню плюс історію як піт, бруд, інтелектуалізоване сміття, і що у нас вийде? Не на екран, а з екрану? Нейронна свідомість, довкілнейронна свідомість, свідомість чисел, маси, відстаней, безум знання і безмір спізнаного, але не інтеріоризованого. Все це на плівці, в цифровій реінтеграції  присутнє, взаємодіє з фабулою, проявляється, контекстуалізується, додається до перевідчутого, передуманого, пережитого, перехлюпнутого енергіями, назв, призначення, цілей і системностей моторики яких ми не знаємо.  Кінотеатр удома – то домашній мій Макрокосм. Поки що ним розважаюся. А завтра, позавтра… Будемо бачити.
..
Яхта, чий тихий хід додеснянською частиною Дніпра доправив Бориса Васильовича трохи задалеко від дня сьогоднішнього, ледь здригнула і знерухоміла.
 - Що там? 
- Виливаю помиї.
- І багато вилив?
- Не дуже. А що?
- Кінчай. – Борис Васильович згадав, що розмовляє з двоюрідним братом. Бездомним, безсімейним. Якого все ж доведеться перекинути за місто. Сторожем. Добро здатне і навіть повинно бути не надто прискіпливим. Але при чому тут Дніпро? Сто разів нагадував: є  санітарні служби, є катера з викачкою технічних і побутових відходів.  За борт можна тільки плювати. 
Світ не зміниш. Прибрати прибереш, але тільки й того. Він скрізь чужий. Навіть у мені. При вимушених балансуваннях між «можна» і «не можна» проблем було куди менше. Проте зараз «не можна» сил забирає устократ більше… Воно ж і обкрадає.  Бо те, що робиш виключно для когось, потребує  саможертовності, накладання вето на цілком природне бажання побути в шкірі тих, хто на тобі паразитує. Це ж легше, ніж бути на побігеньках у не своїх негараздів, нещасть, не своєї ліні. Доброчинність жттєзгубна, ото й усе.
Ледве не застогнавши від мушви сумнівів,  він запалив сигару. Розкіш дозволювана лише на яхті, надвечір, на самоті; на дачі він тримає кілька люльок. Теж для надвечір’їв. 
Cебе надто імпозантного він соромився. Той Данилів професор з першого ж на нього погляду вразив безпомильною підгонкою звання і напрацьованого образу. Бо хто його знає, ким він там народився. Де саме там – потім. Коли придивлюся. Воля – це ще й не силуваність жестів, постави, вимови. Кажуть, лорди не колупаються в носі не тому, що це моветон, а через відсутність у їхній автоматиці такої простолюдної форми насолоди. Сигару у прямих пальцях – абажаю. Шик. Тоді як аристократи не шикують. І не мучаться з кількома парами виделок і ножів, а спокійно ними перебирають. Спокій. Як щоденна заміна нірвани. Потім – природність. Усі мої розумування не мають і не визнають жодної принуки. Єдина ознака і єдиний тріумф здобутої… Ні – вирваної у невігластва свободи. Cogito ergo sum. Дурниця!!! Думати можна про різне і по-різному. Без ані натяку на оригінальність. Хоч сама по собі оригінальність – ніщо. Саме тому я з сигарою ховаюся. Але – з насолодою. Ergo – я не аристократ… Як Євгенія зітхає – отаке… Вона мені не подобається. Але з нею краще, ніж з різними гівнючками. Внутрішньо краще.    
Так – аристократизм здимів. Тоді про Данилову малу. Чому я на неї потратився? І чи саме на неї? Як на мене… Підкреслюю – як на мене, поля з плеканими людством цнотами поливаються не лише Небом, а й слізьми. Далі, прошу уваги: йде уточнення – слізьми, скажемо так, виродків. Чи вийнятків, тобто – не  маспродукту. На житньому чи пшеничному полі  надто високі стебла колосками практично не обтяжені. На полі людському… Цитата з якогось роману? Не пам’ятаю… На полі смиренному… На полі болю… Чи бою? Менше з тим – на полях людської слави й неслави стебла-велети виношують одну-дві зернини. Муки й хліба з них – нуль цілих, нуль десятих, а високості… Принаймні – оглядової   – безмірно більше.  Те, що рослини чують, бачать, мислять, страждають, доказів не потребує. На стану тратити на них час і я: скоро повертаємо в затоку. Стебло-пустоцвіт страждає. Похитується і страждає… І коли плаче, вітер несе його сльози уверх. На плантації почуттів, станів, переконань-вийнятків. Я теж вийняток. На який впала крапля видобутого з Євгенії-мисткині каяття. За що – справа виключно її. Моя справа або від тої краплі відмахнутися, або  її на себе і в себе прийняти. У Відні вона ворухнулася, я наглянув чорно-рожеву туніку і її купив. Не для Лізи, а в ім’я Лізи… всевічної. Найгарнішої з-поміж тих, кого останнім часом бачив. І найбіднішої. Це  свинство. Я про бідність. Надто – уроджону…  
Світ ловив мене і не впіймав. Бо не було що ловити. Тут, на землі, де бруд і сльози кожен крок роблять титанічно важким. Для тих, хто йде. Чи йти поривається. Доводиться стояти, але – рости…
- Ти мене чуєш?
- Чую.
- Кидай якір і в гараж. Береш англійський бус. З кухнею. Потім прихопиш мене. Пошастаємо по складах. 
Залишати рубку дипломат в екзилі поки що не збирався. Стільки кругом народу. І жодної рідної душі. Приватний позасвіт. 
«Человек за всё платит сам…» Цікаво, кому? І в якій валюті?
Сам… Самота… Самець…
Сигара у склі  здивовано  ощерилася.
Ізвінітє…

 

ХХІV
Жодних щодо села ілюзій Ліза в себе так і не впустила. Жорстоке, безцеремонне, затуркане і… нестерпно брудне. Так, принаймні, думається в бабиному нужнику, на городі, в не дуже свіжому ліжку, куди  тіло приносить  запахи бур’янів, кухні, хліва. Душу у баби як не було, так і нема. Виручає прилісова річечка. Неглибока і до сказу зимна. Ступаєш у неї  з судомними здригами, а коли добредаєш до ями під  рокитою і присідаєш,  тобою вистрілює з води з обгоном твойого ж вереску. Мар’янка, зачувши той вереск, втекла в хащі осоту. А зараз теж вищить. Свята дитина. Кожного, хто їх бачить разом, дивує синхронність не лише їхніх рухів, а й виразів облич. Перед у цьому веде мала, що постійно глипає на Лізу і міняється на очах. З сумної на веселу, із замисленої на чимось заклопотану. «Буде артисткою»,  –  каже баба і дає артистці  печеньку, яку та ніби надкушує, але коли баба  десь йде – простягує Лізі. А та її з’їдає, бо таких печеньок в хаті Мар’яни водиться бери – не хочу.        
Одягати дівча в  старовину поступово набридло, і вони придумали нову розвагу: приперли до криниці відро глини і стали ліпити пташок, звірів, коржі, палянички. Все це, коли висихало, тріскалося, тому довелося  додавати золу, попіл, пісок, навіть сухе вапно. Щось з того  трималося купи, щось знову тріскалося, проте  табуретка з їхнім наробком зібрала всіх верхньовуличних сусідів. Мар’янка насопіла шедеврів найбільше. А Лізиного рябого пса і курей називали чудом.
Мар’янчин вчений дідуньо пса і онуччиного козла чи козу купив. Дав мисткиням по двадцять гривнів, і Ліза вперше пішла з малою до магазину, де ледве не розплакалася: Мар’янка стиснула губи і не розтискала їх доти, доки чула: «Що берем?  Я мило. А тобі?» Коли Ліза до неї нагнулася, Мар’янка впхнула в її руку свій гонорар і з магазину втекла. Щось, видно, про статки подруги чула.  Діла… Так подумалося після розбійних сліз, витертих і рішуче розтертих на виду тітки-продавця. Не дочекаєтеся…
Хто не дочекається і чого не дочекається – не уточнювалося. Подарунок на день народження є – і добре. Дасть Мар’янці себе обмилити з голови до ніг. Данило пахне чимось сосновим.  Як йому там з Євгенією? Краще, чи гірше? Вона поки що терпить. Себе нещасну. Тимчасово нещасну – бувають дні, коли їй тільки шістнадцять. Навіть не їй, а комусь збоку. Яка мовчки співає, нагинається до нагідок, ще до чогось синьозорого. Дика трава не проти під нею постогнати. Потім з годину розпрямляється. Без нарікань на людські забаганки. Якщо подумати – тваринячі. Але про це – мовчок. Її літо не склалося. Складеться наступне. Мар’янчин дідо обіцяє  взяти до коледжу. Медичного. Спершу це здивувало – на медиків вчаться, казав батько, багатїї. Зостануся медсестрою… А загалом – дивно. Очікуваного не дочекаєшся, а неочікуване – пре. Геть з дороги! Або заскакуй на мене і гайда!.. Я – лікар… Найкраще – терапевт. У когось з дівчат мама терапевт. Тільки не хірург. Ще можна, як каже батько, дерти зуби.  О-о-о-х! А-а-а-а! Терпіть! Бог терпів, і нам велів. Данило, коли в настрої, це викрикує. А коли він не в настрої?
Без мене.
Ти переконана?
Знаю.
Може, сказати бабі, що завтра моє свято? Добре, що я мало читала. А то б злилася більше. Ні на кого. Прочитане підбиває порівнювати.  А що порівнювати? Чужі сім’ї  зі своєю? Оте подвір’я – з оболонськими тюрмами? Будували палаци, а вийшли, зараз згадаю, – склепи. Багачі, називається. Люди без бажань. Мають все, чого захочуть. Крім неба з ластівками.
 Колись не буде його і в мене. 
Мар’яна виросте, і подумає те саме…
Задерте уверх Лізине обличчя прийняло на себе тінь невідомо чого: хмари над селом не застоювалися, сонце дивилося на землю не збоку, а зверху. А ворухкий клаптик вітровійного крепу з дівочого обличчя не щезав. 
Часом думаєш не те, про що думаєш. А те, про що думаєш насправді, чекає. Біля тебе тобою. Ці премудрості психоаналізу усвідомляться  пізніше – зараз її  вчать бути собою. Без нікого і не для когось. Таємниць, у тому числі й ужитково соромних, у неї небагато. А своїх таємниць поки що жодної. Це перша – вона сирота. При батьках, при – як там у них кажуть – коханому чи коханцеві. Різниця за нею…
Що ж – є як є.
Перехід через давню хутірську дорогу дався нелегко – рішення присісти в річковій вимоїні і не зводитися спершу опечалило, потім образило, а насамкінець обезволило. Іншого ж виходу не існує. Спробувати не завадить: якщо не захлинеться одразу – доведеться жити.
Тіло десь поділося, думання пригасло. Кожна зустрічна бадилинка пробувала Лізу зупинити, але не надто рішуче: ближче до середини серпня в них теж енергій поменшало. Крім енергії туги, яка тиждень-другий ще буде спрямлювати нічні їхні похнюпленості, поки остання з них не поступиться місцем  трутизні зимна. Надземного, підземного, усекосмічного. Зорі осінні і зорі літні поріднені лише назвами. Їхній керунок порами року безжально живодайний – те, що мусить померти, помирає, а що залишається – то вже не трави, не квіти, не лугове зело, а добрива для квітів і трав майбутніх.
Як гарно, що я мала Мар’янку. Моя пір’їночка. Буде плакати. Замість мене вивчиться, стане дорослою. Буде сюди приїздити і згадувати. Півтора місяці казки. Для мене теж: я була нею, вона – мною.

 

А що я згадувала б, якби все склалося інакше? Нічого не згадувала б – життя не переписують… 
Тоді хто  його таким написав? Я – ні. Чийсь чужий диктант. З кількома помилками… Не моїми. Все не моє, крім мого болю… Мозком Лізи спробувала пробігти ще якась думка. Страшніша за ту, що пробігла, але її зупинила рокита.  Покручена, з кількома молодими паростками.
Не підходь!
Ліза всміхнулася – так на неї покрикував бабин гусак. Ще маленькою, коли батько пересаджував садок. З чимось навдивовижу смачним? Морелею. Зрізаною і ще живою. Гусак її об’їдав без нікого. А вона його як вперіщить. Старим макогоном. Він хоч би поступився. Тоді дістав ще раз і сказав те, що оце почула. Буква в букву. Кого б зараз вперіщити? 
На рокиту вона не дивилася. Поки не роздягнулася наголо, і вже під водою уявила, як її тут знайдуть. Без нічого. Вискок з води перевершив всі вискоки до того. Вхопивши трусики, майку і шорти, вона вломилася в гайок верболозу, там відновила міністандартну пристойність, уважно оглянула довкілля і вийшла на лишаювате засохле болото передовсім красунею. А вже потім бабиною онукою, яка невідомо що біля річечки шукала, невідомо що не знайшла  і тепер спішить назад в нішу, де збридилася усім, крім самої себе. Хоч і це не остаточно: з подвір’я до неї бігла Мар’янка. Цікаво, з чим?
Паляниця з яблуками. Як завше, підгоріла.
- Баба дала, чи ти вкрала?
- Вкрала.
- Не можна красти. А сама шо їла?
- Яєшню.
- Бідна дитина.
Яєшнею їх загодовували. Панський продукт... За відсутності святошного м’яса. Та й з огляду на спеку.
- Може, скупаємося?
- Не хочу.
- Зате я хочу. Принеси наше мило. Без тебе я про нього забула.
Дивлячись на кутильгаючу до умивальника малу, Ліза знову набухла сльозами. Дяки життю. За що – подумає вночі. Коли переступить через себе слабку. Треба ж до такого додуматися…
         ХХV
Недовга дорога з Києва видалася несподівано важкою. Бус з кількома корзинами продуктів і посуду їхав першим. Його водієві поліція постійно робила відмашки. І тільки після підкоту до бокатого цього готельчика на колесах чорного важкого «Форда» ставала напозір чемнішою.  Де і навіщо його водій купував габаритне шотландське кепі, шкіряні шорти і чортизна- чию картату сорочку з вузькою і теж шкіряною камізелькою – з’ясовувати нікому не хотілося. Навіщось купував. Інша річ – нащо і куди вони їхали. Поліціянти це на всяк випадок з’ясовували і ставали після того розкутішими. Виходило, що прямує їхній ескорт в село з ямною культурою. Лише одна вулиця зберегла стару назву Леніна. Решта обійсть ховаються в різноглибоких  урвищах. Богумил цим схвилювався: такі самі енергетичні гнізда покривали його прадомівку. Бачити цього він не бачив, а тепер роздивиться. Надихуваний надтонким поєднуванням  французьких духів з в’єтнамськими шампунями для тіла і кіс Євгенії. Про макіяжні додатки до парфумного цього геноциду кожен пасажир «Форда» думав лише уривками:   креми і масла східноавфриканського походження аборигенне дихання й мислення робили потопельним.  На частіші вдихи і видихи був здатен лише Данило. Але  складного  і навіть паморочного збудження  перед зустріччю з малою це не гасилио. Кожен не забував – Ліза на них не чекає і хтозна чи здатна зрозуміти загальний сенс їхньої поїздки. Товариської без товаришування, необхідної без мусовості і щиросердної без жодних домішок гуманітарії. 
Все живе хоче жити – ото й більша частина правди про людей, що дивляться на дорогу і мужньо мовчать.
А в Лізиному селі пробують жартувати, перепитуючи Борисового брата про те, що йому радять чоловіки і  балакучі  бабці. А радять вони діставатися до Шевронихи (був, видно, в роду любитель шевронів) пішки. Бо колишня дорога з того кінця вулиці потята рівчаками і такі широкі машини не прийме. Хіба спробуйте.

 

Спробували. Не сказати – прийняла, але й не збрикнула: автобусом похитала, а з американським танком хіба подрочилася. Хоч і він урешті-решт вповз в зарослу приболотну колію і дістався нею до помащеної вапном цегляної хати з вікнами столипінських іще часів. Сигналити ні бус, ні «Форд» не сигналили. Поки на дорогу не вийшло дівчатко в полотняній блузочці, в підрізаній чорній спідниці і в разів п’ять обмотаній довкіл майбутньої талії крайці. Євгенія одразу ж, не кажучи ані слова,  заплакала. Данило теж. Борис навпаки, кинувся з машини, і якби Мар’янка не затулилася, зробив би незнамо що. А так присів і, прогнавши з горла спертість, запитав:
- Ти Лізина сестра?
- Ні.
- А хто?
- Друг.
- Чуєте, що вона каже? Друг. Вилізайте, якого біса там сидите. Друг. Здуріти можна. То кажеш – друг? А де вона зараз?
- Я її мию. В балії.
- Он як. То ви до свята готові?
- Якого свята?
- Тебе як звати?
- Мар’янка.
- Нашого, Мар’янко, свята. Твого і мого. І отих дядьків і тьоті. Женя, скільки можна чекати? Не бери нічого! Ні – бери! Моє і своє.
  
Мар’янка злетіла пахучому дядькові на руки і з ним побігла до машини. З вигином до буса, де Борис наказав:
- Шукай шоколад! І велосипед. Не моняйся – подавай… Тепер сади Мар’янку і вези. До отого он 
пана – то його подарунок. А я пішов.
Разом з Євгенією вони
мить постояли і рушили до ґанку, де їх випередила мала.
- Не можна!
- Чого не можна?.. Згадав – вона Лізу миє.  Приєднуйся, а ми почекаємо.
Шипіння сойки і качине тахкання прийняло в себе емоційну зайвину тих, хто сойку і качок почув. А хто не чув, ті позадирали очі до неба, де з’являлися і гасли спалахи ластів’ячих животів  Виліз з буди пес і додав до пташинних вилясків глухувате «гав». Вирішальне у накочуваному на Богумила проясненні того, чого він хоче, – все це бачити,  усім цим бути…
- Яка краса!
- Де? – Данило заспокоювався і себе вже не обматюковував.
- Дурне питаєш. В тобі, в мені. Чи ти її уявляєш у вигляді чарки? Чи закусі? Я, до речі, п’ю. Везеш назад ти.
За відсутності мангала чоловіки підрівняли дровітню саперною лопаткою, зробили  яму і запалили пробний вогонь. Дрова і два бачки  шашличних розфасовок поміняли довкілля з традиційного на екзотичне; Борисів брат приніс дюжину щільно поскладуваних крісел, оточив ними чималенький розсувний стіл, виставив… Навіть Богумил сковтнув слину при  знайомстві очей з  коробками червоної риби, буженини, сала. Хліб, помідори, сири поки що у тарелі не викладали. Неясною була доля смажені: шампурів було теж дюжина, а їдців – невідомо.

 

- Готуйте першу партію. А мені налий вже. Інакше почну гавкати.
Екс-дипломат безпомильно відчув мить, коли в хаті Ліза знову стала всім знайомою малою, Євгенія – ким собі хоче, а Мар’янка – приборканим дівчатком, яке зрозуміло, що її друга ніхто красти не буде. Інша справа – її: вкрав би і втік. Але не можна – он вже йде її сторожа.
- Які гості! Сам пан радник.
- А ти шо тут робиш?
Мар’янин дід і Борис дещо туповато повивчали один одного, щось одне в одному прийняли, чогось не прийняли, і несподівано обнялися. Перемогла молодість. Яка саме – їм знати краще. Принаймні, Борис зняв очі до неба, щоб затримати в них самочинно засіяну вологу. І аж потім почув:
- Ми ж тут пиячили. На моєму весіллі.
- Хіба тут? Я не можу… Неси ще склянку. Інтуіція отут,  – він показав на груди,  –  покусувала. Але надто хвилювався.
- Чого?
- Що Ліза нажене.
- Могла б. Вже місяць, як сама не своя.
Що то за хлопець?
- Той самий.
- Ну… подивимося. Я забираю її в коледж.
- Забирай. Я все оплачу.
- Не спіши.
Богумил трохи образився. Він теж міг би випити. Навіть хоче. Але не все зразу.
З’яви на ґанку іменинниці з другинями ніхто не помітив: шашлики вже розплакалися і пахли щонайменше вбивче. Данило, виставляючи з торби пляшки, глянув убік хати випадково. І вкляк. Не сам, а з тими, що на нього дивилися.  Поставити на стіл пляшку віскі не розбитою він поставив, а груди розтрощив. Лізина чудернацька зачіска – то дурне, а Лізина постава. Шия… Груди… Безтілесе високе тіло… Де вона взяла такі підбори? Євгенія… 
- Увага! – Борис почав щось у кишенях шорт шукати і показав братові на бус, гукнувши: «Біжи і шукай там». Брат побіг, прибіг, і Борис продовжив: «Богині Олімпу мене уповноважили… Не дивуйтеся, я ще не п’яний…» Ракетниця, що її приніс брат, злетіла над головою і шмальнула в небо сичанням, легеньким хлопком і гринляндою, яка Мар’янку
 невимовно вразила. Зустрівшись з її поглядом, пахучий дядько запитав: «Ще?»  – і  перезарядивши ракетницю, заквітчав небо іще раз. – А тепер слухайте далі. Поки іменинниця повернеться з неба на землю… Женю, я переконаний…
- І я переконана. – Євгенія ніяк не могла знайти остаточний варіант завушного спокою нової Лізиної зачіски, але що треба – зрозуміла, підтвердивши, що серед її презентів є щось од плаття легше.
- Тоді слово панові Богумилу.  Для чого богині велосипед?
- Для перегонів з вітром.
- Що-що?.. Тоді що скаже Данило?.. Ви мене дивуєте. Всі!
Данило перестав возитися з шампурами, розігнувся і наказав: «Хай вона підійде до мене!»
Ліза підійшла і поруч з ним всього лиш поюніла. Але не знітилася.
- Бачте – Лізи, яку я і ви знали, вже не існує. Було дівчисько вредне, зараз прекрасне. Я кажу це вперше, а знаю давно. Що вона найгарніша, найдобріша, найрозумніша. Панна дозволить її поцілувати? І подарувати (цілуючи  Лізу   в  щоку,  Данило  прошепотів:  «Вибирайся  звідси   негайно!»)
 телефон і дещо в конверті. На кишенькові трати.
- А що скаже Мар’яна?
- Стрельніть ще.
    

 

- Феноменально.
Тоді я додам наостанок: «Лізо, пробач, що ми в твоє життя залізли, не питаючись твоєї на те згоди. Хто зі мною не погодиться – посперечаємося по дорозі назад. А зараз просто послухайте. Ми скрізь і навіть оце  зараз тут не одні. З нами наше минуле, наші помилки, мрії, чиїсь на кожного з нас сподівання. У том числі й сподівання – не дивуйтеся – Космосу. На те, що ми існуємо з урахуванням його не просто наявності, а життя. Ця думка останнім часом мене іспитує.  Ліза, як сказав Данило, прекрасна. І в очах Данила, і в очах Сонця, і в очах всіх видимих і невидимих зір. Це величезна відповідальність – бути носієм чогось виключного…  Я згадав про Космос. І знаєте, чим в мені та згадка відлунила? Наказовим: «Не лізь! У життя поза собою. Тільки живи. Але живи життєдайно!» На цьому мовкну. А тепер виконую наказ богині цього Едему. Твій, Мар’янко.
Ракетниця слухняно послала уверх  шелестливу заяву ще однієї душі на честь   бути   підлеглою   не   лише   Землі, а   й   Неба.   І    Небо     відповіло багатопелюстковою згодою.
ХХVІ
Що краще: бути напитим і наїдженим, чи внутрішньо висвіженим? Добре те і те, але найкраще – бути любленим. Точку зору Данила не поділяв хіба новий його шеф, бо про неї не знав і не думав. Думалося про речі складніші – чому біда така многолика? Борис Васильович мовчки випльовував, видихав, приправляв не вартою чужих вух лайкою ошелешливий епізод з Лізиною бабою, що прийшла чи приїхала з базару, довго розбиралася – звідки стілько гостей, чого їм всім треба? Привітань з днем народження онуки вона, складається враження, не чула. Зате почула голосне Борисове: «Товариство! Забув нагадати – вбиральня в автобусі». Що за вбиральня? Привезли з собою? Нащо?
 Для того, що треба, – було написано на розпашілому виду звільненої від випитого Євгенії, яку стара жінка одразу зненавиділа. Схитнула ця ненависть також заводієм цього гармидеру – чарку в Борисових руках, налиту  для тої, що цілий вік обходилася нужником, стара відштовхнула. І більше на подвір’ї не показувалася.
- Ти що, з бабою посварена? – запиталося у малої, аби запитатися – Борис вже знав все, що треба знати, але не хотів знане в себе впускати. 
- Вони всі тут посварені. 
Мала не додала – крім мене. Бо вміла прощати. Данилові, йому, всім, хто її бідність підсолодив. А на  Борисовій мові – узаконив. Правом її відфутболювати. Разом з теж життям. Це теж не дало йому напитися. Лізу він бере під свою опіку. З Данилом, без Данила – не важливо. Важливо бодай у цьому випадку не забувати про повну беззахисність добра. Не чинного, а мученицького. Церковні великомученики – то театр. Або, як тепер кажуть, кіно. Лізу привезли сюди – терпи. Приймуть у коледж – те саме. Мільйони Ліз… терплять. Виходу ж ніякого. Його дружина – теж Ліза. Донька – ні, але поки що. Поки не підступить до горла перше «Не хочу!». Розумію-розумію – хотіти не означає права на те, чого хочеш. Ну й моральні всілякі критерії, правові. Але все це  блеф. Устами чи в устах кошари чиновництва. Такого самого безправного, як кошара рабів…
…Отак завжди – починаєш з одного, а тебе перехитує в словоблуддя наїжджене… Кошара передбачає найперше ситість. І найостанніше – теж ситість… А ти про що? А я про добро. І голодне, і сите, але ніякими гуртожитками не розгороджене зі злом. У ньому самому… Те саме краса...
- Женю, Ліза дуже гарна?
-   При Данилові про це не питай – освиніє.
- І все ж?
- Безаналогово. Коли  стати не гарною неможливо. Ти це хотів почути?
- Не зовсім. Вона гарна, як жінка, чи й ще якось гарна?
- Ще, ще, і ще. Багато ще. Краса не матеріальна. І ти, і я це чули не раз. Вона є, якою є. Дівоцтво в глянцях обміряне, прораховане. А тут – одинність. Слово-причепа. Зараз згадаю, звідки воно вискочило. Ні – перепила. Ми гарні вже тим, що я – не ти, а ти – не я. Але до краси нам далеко. Як до Сонця.
- Щоб згоріти?
- Щоб сяяти. Без підсвіток. 
- Дозволю собі коректу. – Данило глянув через дзеркало у  салон. –  Чарівність. Вона на рівень вище досконалості. Особливо канонічної. Канон – психологічний договірняк… Лебединність. На цьому пасеться балет. Танцює стерво, а ти возносишся.  Часом показують красунь різноетнічних. Здригуєш не завжди, але обов’язково… Ще краса болить. Бо має долю квітки. Всі узагальнення, загалом, брешуть. Про це теж не варто забувати. Краса катує. Не навмисне, але й навмисне. Я що хочу сказати. Ви всі сьогодні теж були красиві. Я вам дякую.

 

- Щось в лісі здохло. А Лізі ти подякував?
- А Мар’янці ви подякували? Я везу їх в собі. Обох. Бачили, як вони хапають одна одну за руку. Коли рушають з місця, чи зупиняються. Контакт – підзарядка – знову контакт. Краса – різновид енергетики. Якій в тілі і в душі беззатратно любо…
- Чого замовк?
- Думаю над «любо». Щось в цьому є, але тільки щось. А загалом краса дитинна. Прошу,  – Данило майже призахідно усміхнувся, –  не ображатися.
- Все? Дозволиш мені? – Борис Сергійович вперся ногами аж у перегородку мотора і вибачно оглянувся на Євгенію, якій сидіти спереду було б зручніше. Але в них з Богумилом, схоже, йде до роману. Тоді нема проблем.  – Там, звідки ми їдемо, всього тут чутого не існує. Ми були, ми є і нас нема. Навіть в Лізі і для Лізи, поки вона просто красуня. Для села одна, для Києва інша. При ній ми теж були б іншими. Не з делікатності, а з невтомно і невблаганно працюючих законів сполучності. Якщо Данило з Лізою одружиться, то з Лізою не зовсім тою, якою вона стала б в обіймах не Данилових. Життя  пересортовує всі духовні і душевні наші якості. А частину з них  бракує як непотрібні. Тобто нас справжніх нема.. Ми собою лише здаємося. Навіть для самих себе… Як і завдячуючи чому Ліза уникнула стандартизації, ніхто не знає. Навіть вона. Про що йдеться? Про Лізу окремо Данилову, окремо мою, окремо Женіну, окремо  Богумила Самійловича.  Він мовчить, але про що мовчить, нам не каже. Чи скаже? 
- У мене доволі бідна база даних. – Богумил обережно накрив руку сусідки, котра саме дісталася його паху. Але пальці  Євгенії з чоловічої набухлості втікати відмовилися. – Краса надзнаннєва. В утилітарному розумінні цього слова. –  Він спробував трохи від  Євгенії відсунутися, щоб говорити вільніше, але його не пустили. – На Землі багато красивого. Крім жінок. Те, що вище від статевого потягу…
- Чим же воно красиве? – У голосі Євгенії глум переважив нетерплячку. 
- Я не закінчив. Краса дуже вітальна.
- Наскільки дуже? – Данило не все бачив. Але все знав.
- Вона не рахується з досвідом. І таким, як в мене, і таким, як в тебе.
Данило несподівано напівобернувся. Борис поклав лівицю на кермо не з переляку, а щоб розмові не заважала навіть така гонорова пані, як смерть.   
- Чому ж тоді, – у Данилів голос увірвався  простір не переживаного, а давно передуманого. І лише зараз пропонуючого себе в співбесідники. –  …Чому ми менші за відчай. Де дівається ваша вітальність, коли ми зневірені. Знаєте, що мала мені сказала, коли я її вів до хати?
- Вів для чого? Тільки щоб переодягнулася?
- Повіриш – так. Це плаття нас ледве не розсварило. Вона через нього нічого не їла. А те, що ти понавозила… Я цього ніколи не забуду. Якісь cвітерки, штанята, шорти, сорочки… Я й не знав, що таке існує.
- Вона його все перепробувала? – Євгенія стиснула нову свою забавку так, що  Богумил глянув долу. Не з осудом, а  з остраху за зіпер.
- Не все. А сказала все: «Я пробувала втопитися».
- І ти повірив?.. А де втопитися? В балії?
- Можеш насміхатися. Тобі дозволено. Ти себе давно перемогла. А вона ще й не починала?
- Перемагати?
- Стікати кров’ю. Ти про це писала: “Роки як шереги постинаних голів. Віри, Надії, Любові… Черга, Жінко, за малозначущим – Жіночістю. Її карають на горло останньою. Слава Богу, не ті, кого любиш».
- Не став крапку. «І хто любить. Вже, на щастя, не тебе».
- Мудро. – Сергій Васильович  знову заміряв ногами довжину лобової частини салону. – Де продається книжка?
- Вже не продається.
Хіба я.
- Так я й повірив. Богумиле Самійловичу, не боїтеся конкуренції?
- Побачимо. – Натуралізований прибулець ще раз спробував одержати право на бодай порух, але його не одержав. Тільки стиск і закодований ним наказ: «Сиди!».

 

ХХVІІ

Тимчасом Ліза закінчувала перемірку всього їй привезеного. Спершу на собі, потім на Мар’янці. Підійшло все і нічого. Мар’янку це анітрохи не опечалило – в неї є одяганки кращі. Нема! Дивися – Дрезден… Париж… Відень…  Ану-ану. Стій і не дихай. Розтинаємо, зшиваємо і замість світерка вийде осіннє платячко. Люкс. Пішли – нажеремося.
- Я вже не можу.
- А ти про мене подумала? Не можу. Зате я можу. Поки баба не позаносить до льоху. Вже заносить. Побігли!..
Бутерброди з червоною рибою, дві тарілочки з тортом і ковбасна нарізка залетіли у паперовий мішок, а з ним – у захатню в бузковому підліску   схованку на одному, сказав би хтось з киян, диханні. А баба, що навмисне чекала на льохових сходах закінчення цього грабунку, подумала інакше: «Молодці. Не хтіли, щоб про нас казали, ніби ми тут голодні. Горді, як і я». А якби вона ще побачила Лізину й Мар’янчину після торту мармизи, то взагалі заспокоїлася б. Бавляться у культуру. Поки не припече. Чи хотячка, чи голод.
Дівчата саме так не думали. Бо відпочивали. Від уваги до себе не  таких, якими вони є.    

 

                           
ХХVІІІ  

…Євгенія  наказала  очима  підсунути сідачку,  на неї впала і десь щезла. Повернувшись у квартиру першими тактами «Ave Mariа» Шуберта. Чутої  Богомилом уперше. Роялем, очевидно, теж. Як співвиконавцем; розкіш і метафізична насолода вимовляти невимовлюване вознесли його на одну з вершин усеземної гряди  «Aве Марій», звідки хоральний супровід мелодії  падав униз щемною благістю…
 До мозку не одразу пробилося підозріле якесь потріскування, зупинене довгим і чи й не стогнучим мовчанням, яке повернуло до зали щойно чуті звуки…  Такою, як їх прийняли  і передали Усевіту Небеса…
- Що це?
- Не знаю. Рояль ретранслює. А що запам’ятовує, я не знав. Тобі дякують.
- Хто?
- Запитай у них, я тут хазяїн номінальний.
- Добре. – Євгенія зплющила очі, скулилася і обережно ступила у річкову течію технічно мінливого Шопенового «Scherzo № 2…». Розігріті пальці дедалі легше пробігали над сяйливим перекатним камінням, спочивали над емоційними безоднями, ставили дню запитання, перехлюпували через скороминущі відповіді і спорскували запитаннями іншими. Рояль, відчувалося, смакував артистизм наскрізного композиторового настрою, що  тягнувся убік віри, яка  наполохано мчала геть… Безпідсумкове зкінчення довгого цього опусу (довгого тут, а не скрізь і для всіх) дозволило накинути на  ямкуваті  плечі  Євгенії
  халат, а самому прикритися піжамними штанами, що зродило скупий жарт:
- Шопена не завстидався, а мене встидаєшся.
- Не звик.
- Так я тобі й повірила… А Небо мовчить.
- Зачекаємо.
- Ти віриш, що… Цить! Що то за перегуки?
- Це? Музика зір.
Все, що Євгенія сьогодні робила, говорила, відчувала, було не зовсім нею: починаючи зі з’яви Мар’янки  у грудях
порядкували спонтанні смерчі розчулення, радості, нестерпної муки. А після того, як переодягнена у літні штанці й приталену глибоко відкриту блузочку Ліза ступила з хати на подвір’я, Євгенія не переставала  німо стогнати. Мала явно не здогадувалася про кришталеву вишуканість своєї жіночості, яку світ збирається запхати між кухонний посуд, засалити, засмердіти, загубити. Як гублять маскультом не обов’язково високе, але справжнє мистецтво. Розкарячена наша «справжність», нібито природна розчахнутість світом  сприймається як житейська норма. Але ж існують норми співтворчі, коли витончено  переживане чоловіком стає жіночим не лише тілесно. Ці божественні  збурення у неї позаду, але ж вони траплялися! І вона була до них готова, поки така сама готовність надибувалася серед чоловіцтва. Минає все… Чому? Цей виставковий, –  Євгенія пробігла поглядом по тілу Богумила, –  майже красень пісний, як вівсяна каша. Коли вона віддалася на волю Шопенового «Schеrzо», з немислимо глибокої далечі до неї наблизилася Жорж Санд. Її віку, її досвіду, хіба не її долі… Утім, хто зна, її чи не її… Важливо не це, кого в тобі більше – людини, чи жінки? І що  тобою п’ють… Богумил  –  земність…
Стривай-стривай – це ж його мета. Якщо вірити Даниловим побрехенькам  про, як він казав, – резидентури  інших галактик і навіть планет. Виходить, вона товклася по резидентові? Тоді інша справа… 
- Кажеш – зір? І ти їхню музику чув? Я вловила тільки пересвисти. В санаторії на Рівенщині  так віталися пташки. Вже з години четвертої. Де ж ти сидів? Чи лежав? Коли зорі перегукувалися.
- Хіба я сказав – перегукувалися? Звичайне настроєве мерморандо.
- Хіба що… Звичайне. І ти звичайний?
- Вже – так. З Данилом ви про це, здається,  говорили?
- Не наступай. Я втомлена. Але можу сказати. Він натякав  на міжгалактичні обміни  досвідом. Хто між нами володіє цим досвідом, ми чи ви?   
- Як у чому? Енергетика у вас просто фізична. – Богумилові здалося, що хтось чи щось потребує його уваги, але було не до того: втрачати нагоду порозумітися  не можна було бодай тому, що без цього не розберешся у собі новому сам.  – Технології те саме, хоч у нас їх не існує. Немає для чого. Недавно я усміхнувся, натрапивши на жарт: «Живеш, щоб їсти, їсиш, щоб жити». Іронія олюднює швидше, ніж шлунок чи, вибач, статеві органи.                                                                                                            
- Не вибачу.
- Сьогодні погоджуюся… А наука… У вас вона вивчає… вам здається, що вивчає… життя, а у нас – його самодостатній енергетичний аналог. Ти музикант, і для музиканта цього досить. Хочу під душ і в ліжко.     
- З чиїм досвідом?
- Звісно, твоїм. До ревнощів я ще не доріс.
Схожий на оплески шерех новітніх Адама і Єву не знітив: стали під форкаючу воду вони разом, разом з-під неї втекли, порізно висушилися і впали на ліжко теж дикунськи разом… 
Шопен першого знайомства Євгенії з роялем повернув їхні обличчя один до одного з бажанням поцілуватися. Опісля – помінятися аурами. І  аж на   середині лету кудись… з обов’язковим поверененням  на Землю…  віддати належне Любові.     
Ерос, що слугував давно-давно   Шопенові й Санд,  житло новолюдей чемно покинув… Новоісус їх, вже сплячих, осінив. А схоже на Мар’янку дитя старанно накрило.