«П’ять життiв, прозоскайп», роман

Усе, що було, десь є. Гарно було б зберігати  й те, що змигує безпотребно. Таким, як змигує.
Данило глянув уверх.  Ще минулого тижня він наштрикнувся на  заздрісно худого добродія з приклеєною до губ чорною чашкою. Напевне –  кави. Чому той пив її не десь там на кухні, а стоячи перед охлялими веретами надбалконних хмар – невідомо. Але пив. І саме глядючи на нього, Данило зрозумів… От що саме – забув. Таке ж осяжне, як cьогоднішня голубінь.
Мовчання – та сама балачка. Невже той аристократ… 
А чому аристократ? 
А чому б ні? 
Данило смачно потягнувся. Весна дуріє. На лавках свіже сміття. На траві свіже лайно. Урни аж стогнуть від хімії. А деревам хоч би що – вилискують здоров’ям, як лошаки. 
Правильно: пісяльне поливання сушить. А дощова джерельність живе з корінням душа в душу… Поїть. Як клієнтура мене. Буду кидати. Що першим – подумаю. Останньою – Лізу.
Ага! Змайнуло  – інфернал! Змайнуло тоді … 
Той тип з балкону дегустував не лише каву, а й трасовий смог. Позиркуючи і вниз, і уверх. Небо вміє дурити. При місиві сонячних рефракцій. Ближче до заходу вони стають пастельними, напиваються крові. Так напівшепче перед північчю і за північ жінка-мавп, що могла б скласти аристократові гідну пару. Треба цим зайнятися. 
Електриком у сосисочному  цьому кооперативі Данило з літа позаминулого року. До того їздив по Київщині з рок-бандою шмаркачів, що замахнулася на Європу. Якщо не завадить німфетин. Сам Данило в політесі теж брав до рук гітару-бас. Але більше возився з апаратурою. І згадав про це заради підробітків, на які вийшов через нічний клуб. Тверезі похитування набридли, підійшов до сцени, слово за слово, і нате вам соло. Не якесь там складне, але бітлове. Жити ніде не жив, підночовував. А коли знайшов куток – пока-пока.
Київ не завойовують, Київ дотискають. Бажано – без моральних втрат.
Чому саме моральних?  У себе на Хмельниччині його б вже давно женили. А тут всього лиш експлуатують. Не за так, але й за так. Мусить слідкувати за балансом. Сексуальної принуки і свободи. Це поки що все. Викликів жодного, того й розбалакався.
- Слава Україні.
- Мінтам слава. – Данило звільнив кінець лавки поруч із входом до господарського підвалу. Мужик, що впав поруч, був із сусіднього бетонного штурпака. Донедавна набридав як дільничий, а зараз – жертва люстрації. І похмілля.
- Дивишся за порядком?
- А ти за тими, що пригощають?
- Кінчай. Ще раз почую, дам по морді.
- Не раджу. Знайшов доньку?
- Сама знайдеться. Чого ти її покинув?
- Я? Добре – покинув. Мене кидають – ніхто не бачить. Чи ти співчуваєш?
- Я батько. Може маєш шо випити?
- Не маю. Хіба баш на баш. Сьогодні я, завтра – ти. 
- Звідки?
- Тоді вперед! Став пролетарієм, лізь в пляшку. Тебе це не злить?
На сходах униз засапаний дільничий зупинився і крізь кашель видихнув:
- Ти молоток.
- Ілюзія. Я кувалда. Не розслабляйся. Вчора я повіддавав всі телевізори. Можна  пити і пити. За Януковича, за Путіна, за Дзержинського.
- Не знущайся. Всі ми з одного тіста. Тілько випікають з нас різне… У тебе прохолодно. Чого  роздобрився?
- Не скажу.
Сказала горілка.
- Щовесни я в собі прибираю. До батьків дороги нема. Хіба стану мільйонером. Тоді куплю старому трактора, а мамі кролячу ферму. Вона від них дуріє. Від кролів. Живих – не сіпайся.
- Я тоже.
- Що тоже?
- Люблю.
- Тоді наливай. А я… А хто такий я? Може, підкажеш.
- Того не знає ніхто. Ми садимо за докази. Назбирається їх ціла торба – і справа переходить в суд. Справа. А той, кого не судять, то ж не справа. От посади мене…
- А є за що?
- Не питай… чого в мене заплакані очі… Кажеш – прибираєш. Забагато маєш в собі барахла.
Над стелею підвала скреготнули і з довгим-довгим  рипом повернулися в залізні одвірки залізні двері. Хтось дослухався, живий хазяїн, чи ні.
- Заходь…те… Поглянь – вона в загулах, а ми, винні! Сідай і звітуй: де була, з ким була і якого чорта з ним не зосталася. Батьку – вердикт… Ні – набір запитань вичерпний, чи не вичерпний?
- Сідай, дочко. – Міліціянт преобразився і аж ніби схуд. – Ти щось їла?
Заморочно губасте тонкостанне дівча відвело очі, когось над собою і в собі вислухало і, простеливши на колінах не так вже й багато плаття, обережно сіло.
П’янка втратила сенс: Данило зрадів, його гість теж набрав в очі світла, а дівча геть забуло, чого саме найбільше боялося. І потягнулося  до останньої на столі редьки.
- Не спіши. Для дам у нас є ліверна і навіть вино. Не так, щоб багато, але й дама у нас – особстаття. Ти перейшла в десятий клас, чи не перейшла?
- Тебе не спиталася.
- Он як. Тоді починаємо спочатку.
- Не треба. 
Батько витер сльозу, дочекавася на сльозу другу, третю. Поки донька хрумтіла пригощенням. Потім звівся і прощенно сказав:
- Айда, доню. Мати сплакалася. Кричить: «Шукай!» А де тебе в такому місті знайдеш.
- Якому такому? – Данило, відчувалося, був розчарований.
- Страшному. Ви нічого про нього не знаєте. Поховалися, як щури.
- Яка влада, таке й місто. Може не так?
Чоловіки стрілися потверезілими очима і прогнали подумане назад у себе. Яке саме – тут же забули: до мозку пропихалися уривки нових просторікувань. В обіймах зі старими.
Життя скрізь життя. І завжди життя. А не  шкільна грамота.