«Ти стала Екватором ДО і НІЯК»

ти так бинтувала кров на околиці  – як дощі вересневу траву 
вздовж дороги де цвяхів більше ніж живих людей 
на дорозі де Пантелеймон тицяв зеленку в Ісусову брову
за спиною тримаючи для Марії  вінок з орхідей.

ти так бинтувала кров що я  слухав – як цокотить пульс
і бачив як втомлюються жінки що ходять по крові як сходах
ти  просто була тією яка слухала  внутрішній блюз
в лікарні…
на кухні…
…і в брудних переходах.

09.07.2016

6. Розвідка звуків збирала хрипи крізь бетонні стіни 13-ти поверхівок
коли на одному з поверхів вона дихала йому у південне вухо
тоді їхні погляди розбивалися, як апельсини, падаючи з вантажівок
і вони цілувалися – подекуди стабільно
 але якось скупо.

між ними був ендосимбіоз – іноді звуковий, назовні – біологічний
де співжиття в’язало цілу урбаністику на кінчиках між  пальцями
де кожна споруда притулена до неба  –  телефонічна 
наче на дроті музиканти, 
які не стануть коханцями. 

вони вигадували босоногі звуки наосліп як спудеї незнаних консерваторій
і кожен шанс  померти від музики не закінчувався по-англійськи
коли їхні погляди розбивалися, як апельсини фантасмагорій 
 він її цілував
 з витримкою
 ірландського віскі…

7. перев’язував пам'ять  як  кровотечу в будинку де століття не було бинтів
і ґудзував паростки ласки на покірних  збитих  колінах 
я хотів оберігати твою кров  – як ґрунти  темряву для кротів
мовчки  маскуючи світло на чорних стінах. 

я хотів оберігати твої вії від напруги  яка висихала на вітрах
як цятки вологи  під шапкою  силабо-тоніки спеки 
коли ти усміхалася сонцю – промені ховалися на стовпах
відчуваючи ревнощі і небезпеку. 

коли ти падала в зайве тіло – як  вірус чужих реакцій  в кров 
хоч  знала що на тебе чекає сто восьмий удар
я перев’язував пам'ять  як кровотечу німих побудов 
коли  ти слухала  голос судини, 
як  Сімону де Бовуар.

8. Вона відчувала мільйони звуків серед мільярдів букв 
як будівники – цигарку під вологим тонким цементом 
дівчинко в арт-просторі акустики і розлук 
ти як море втомилась від звуків 
в своїй  плаценті. 

і скільки б ти не мовчала – в арт-хаузі чужих дощів 
і скільки б не тримала цигарку – як небіжчика в останню північ 
я чутиму твій голос ТАМ де бозя везе калачі 
я чекатиму на твій голос 
де ще не померли півні 

дівчинко в арт-просторі часу де непритомні цифри мовчать 
в технічних саркофагах двадцять першої епохи 
ти продовжуєш вірити звуку 
як в пастернака ще вірить свіча 
напередодні інтуїтивно вивчивши його кроки. 

дівчинко мила дівчинко цей вечір – музичний маршрут 
незмонтований необрізаний де звуки твої і нічийні 
і кожен фрагмент –  унісон усіх спокут 
і кожна ілюзія – рух на дев’ятій хвилі.

9.  Його залишають клапани. Аорта гримить  без крові
серце ж моє замулене  ритми твої  випадкові 
 імпульси заміновані кроками у судинах
вибухни діафрагмою  – ревністю у клітинах. 
вибухни ендокардом з ніжністю у бетоні
просто злякайся падай – лиш не в її долоні
 з будь-ким і де. не прагни в власність її волосся
 це лиш набута вада! легеням її довелося
…потребувати вчасно – тиснути  горло від диму
тікати у капіляри від погляду як карантину
де віра  лише аналіз коли все життя здиміло.
ставлю в сповіді кому –  і поруч  тіло Аттіла
і скільки б не сповідався на цьому глухому папері
засинатиму псом під місяцем.
що дивиться в її двері.

10.  вона навчено дихала і  стріляла  в  морози
одним дублікатом пульсу  наче  вцілілим жестом
і кожен подих між нами –  вривався анабіозом
як звуки між аритмією – як слово між палімпсестом