Вибрані переклади

Джордж Ґордон БАЙРОН

(з англійської)

ЦЬОГО ДНЯ МЕНІ ВИПОВНЮЄТЬСЯ ТРИДЦЯТЬ ШІСТЬ

Вже зупинити серце час,

Поки це не зробили інші.

Коханим бути втратив шанс,

Кохаю — грішний!

Пожовкли дні, немов листки,

Зів’ялились кохання квіти.

Страждання, виразка, глисти —

Куди вас діти?

Вогонь, що виїдає кров, —

Вулкан самотній наді мною.

Він світоч не запалить знов

У купі гною.

Надії, ревнощі, громи,

Величні героїчні рани,

Любов, яку вважав крильми, —

Тепер кайдани.

Та це не тут і не про нас,

Цю думку іншим пропоную.

Тут слава вкриє смертний час

Чи коронує.

Знаме́но й меч — в моїм житті,

Бо славі Греції я вірний.

Спартанцем мертвим на щиті

Мені не вільно.

 

Вставай! Вже Греція встає!

Мій душе, спати годі!

Вже грекам крові не стає —

Стань у пригоді!

Роздмухай жар колишній в серці,

Рушай у мужню путь!

В похмурості немає сенсу —

Красивим будь!

Жалем, що втратив юну вроду,

Ти думку не обтяж.

Почесно вмерти за свободу.

Отут і ляж!

Шукати доволі! Нема краще долі —

Солдатська смерть — для мужчин.

Поглянь же навколо, в обійми поле —

Й навіки спочинь.

Міссолунгі, 22.01.1824

 

Вільям БЛЕЙК

 (з англійської)

***

Слів на це не дав Творець:

Мова почуття — зітхання.

Лиш летючий вітерець

Тиші викаже кохання.

Я наваживсь, я сказав,

Серце я коханій виклав,

Зблідла, злякана, в сльозах

Відсахнулася — і зникла.

 

Та захожий мандрівéць,

Промайнувши, приголубив,

Мов летючий вітерець, —

О, не відсахнулась люба.

 

Емілі ДІКІНСОН

 (з англійської)

***

Про воду — хто спраглий вмирає,

Про сушу — хто в морі безкраїм,

Про ноші — як біль зіб’є з ніг.

Про мир — у шаленстві двобою,

Про щастя — в розлуці з любов’ю.

Про співи пташині — як сніг...

 

***

Що має крила, одліта:

Птахи, метелики, літа —

Я заважка для них.

 

Незрушні, мов застиглий вир,

Правічність, горе, грона гір.

Та й це не зіб’є з ніг.

Чом: це — назавше, те — згаса, —

Не розтлумачать небеса.

В таїнах є краса.

 

 Михайло ЛЕРМОНТОВ

(з російської)

 

 ПОЛОНЕНИЙ ЛИЦАР

Мовчки сиджу під віконцем темниці.

Синього неба шматок споглядаю.

Вільних птахів бачу в небі я звідси

І від ганьби невимовно страждаю.

 

Грішний — не гідний святої молитви,

Любій в піснях не сповідуюсь пізніх;

Я пам’ятаю самі тільки битви,

Меч мій важкий, обладунок залізний.

 

Скутий тепер кам’яним обладунком,

Шо́лом гранітний чоло мені чавить,

Меч од щита одвертає чаклунка,

Кінь без вуздечки, без вершника навіть.

 

Час швидкоплинний — то кінь мій незмінний,

Ґрати — шоло́ма важке забороло,

Щит — куті двері з замко́м старовинним,

Панцир — то мури, що волю збороли.

 

Коню, летíмо учвал незборимо!

Щось у новім обладунку задушно.

Смерть, як приїду, стреме́но потри́має,

Скочу — і скинути панцир подужаю.

1840

 

ЗАПОВІТ

З тобою, брате, сам на сам

Хотів би я побуть.

На світі, дяка небесам,

Я не жилець, мабуть.

Додому їдеш ти тепер:

Дивись... Та що? Живий чи вмер,

Сказати би, їй-право,

Нікому не цікаво.

 

Якщо і трапиться таке,

Що хтось би поспитав,

Скажи: поранення важке

У груди я дістав;

Що з честю виконав наказ,

Що лікарі нездари в нас

І що на батьківщину

Вітанням я прилину.

 

Вже батька з матір’ю навряд

Застанеш у живих.

Зізна́юся, не був би рад

Засмучувати їх,

Якщо живий ще хто із них,

Скажи: писати я не звик,

Що полк весь час в поході

Й мене чекати годі.

 

Та є сусідка в них одна...

Згадаєш, як давно

Не бачилися... Чи вона

Спитає?.. Все одно,

 

Ти виклади всю правду їй,

Порожнє серце не жалій;

Нехай вона поплаче...

Це нежить їй неначе...

 1840

 

Марина ЦВЄТАЄВА

(з російської)

***

Сум за вітчизною! Давно

Достоту викрита зневіра.

Мені безмежно все одно,

Де саме в самоті без міри

 

Зміря́ть каміння верст чи миль

Додому з кошиком базарним

В дім, що мені так само мій,

Як той шпиталь або казарма.

 

Байдуже, між чиїх там рис,

Як з-поза ґрат — душа левина

З яких суспільств чи товариств

Буть вигнаною — неодмінно

 

В свій смуток, в серця однину,

Ведмедем вештатись де мушу,

Де не стерпіти (й не почну!)

Принижуватись де — байдуже!

 

І рідна мова омине,

В ній неньчин поклик не стривожить.

Байдуже, на якій мене

Не зрозуміє перехожий

(Той, що ковта газетний дзвін,

Плітками затуля обличчя...)

Двадцятого сторіччя — він,

А я — понад усі сторіччя.

 

Стовбичу стовбуром стовпа.

Чи є мій ліс — того не певна.

Байдужість землю заступа.

Та найбайдужіша, напевне,

 

До найріднішого колись.

Ніхто — ні родичі, ні свідки

Мене пізнати б не взялись —

Душа з’явилась бозна звідки.

 

Так не вберіг мене мій край,

Моя країна — навіть слідчий

По всьому серденьку — хоч край —

Ознак вітчизни не посвідчить.

 

Ніде, ні в чім нема спокус.

Чи ті, чи інші — все згубила.

Але як понад шляхом кущ

Майне —

тим більше горобина...

1934

***

Здійнявши на верблюжії горби

Важкий тягар скорботи і турботи,

Відправимось, нескорені раби,

Щоб невиправні правити роботи.

 

У темних закутках важких голів —

Омріяти свій Ніл в отій калюжі —

Як нам господар і Господь звелів —

Тягнути хрест — чи Божий, чи верблюжий.

 

Болітимуть горби, як день вмира.

В загравах зір гендляр волати буде:

— І звідки це? І що це за мара

На доброго, сумирного верблюда?

 

Не схибити і поглядом в імлі.

З попеченими спрагою губами

Вперед — Обітованої Землі

Великий горб постане за горбами.

14 вересня 1917

 

Перец МАРКІШ

 (з їдишу)

 ГО ЛАХМО*

 1.

Навіщо він їм здався, контрабас,

Немов із ним мерщій іти повинна, —

За вулицею вулиця знялась —

Живих мерців збирає домовина.

 

По всохлій шкірі — шурхоти борід.

Над смертним ровом встали гордовито:

— Го лахмо! — от наш хліб, він спадок від

Зірок і Бога Ветхого Завіту.

 

Все місто постить в цей стражденний час.

До ями, як до столу. Небо — в вічі.

І талесом запнувся контрабас,

Бо голові в одежі бути личить.

 

Се ангел смерті — і смеркає світ,

І ми за небокрай. Та світлом звідти:

— Го лахмо! — от наш хліб, хіба не від

Зірок і Бога Ветхого Завіту?

 

2.

Земля криваво кригою взялась,

І ангел смерті ковзається млисто.

І тане в потойбічні контрабас,

І вбитого єврейства повне місто.

 

А музика в непам’ять віддаля

Всі всотані смичком свічки й світання.

В рів — на багнет настромлене маля,

І мати руки простяга востаннє...

 

Так, як колись — щоб легше народить,

Заради хліба чи благословити... —

Го лахмо! — от наш хліб, хіба не від

Зірок і Бога Ветхого Завіту?

 

Хай стане хлібом зненависть для нас,

І світлом — ніж, для помсти і спокути.

Так от нащо потрібен контрабас —

Щоб жодного з загиблих не забути!

_____

*Го лахмо — «ось хліб» арамейською.

 

Давид ГОФШТЕЙН

 (з їдишу)

ЗЛИВА В МІСТІ БЕРЛІНІ

Зливо, полони Берлін,

Вздовж зелених вулиць линь,

Засівай разки перлин.

 

І у мене на горищі

Чути, як об дах періщить,

Чую, наче хтось тим часом

Котить регіт свій гранчастий,

Хтось клепає — просто страх —

А чи витримає дах?

Ніби чую, наче бачу:

В небі є діра добряча.

От в чім річ:

У небі тіч,

Трильйони крапель дме навстріч,

Луплять прямо в тім’я даху,

Вщент потрощать бідолаху!

Хмари нижче і щільніше,

Блискавка вогненно пише

Грому припис і наказ:

— Р-раз!

Грім розкочує привіт

І стрясає воду з віт,

В шибу, вимоклу наскрізь:

— Тр-рісь!

Він регоче, як людина,

Бий його лиха година,

Він гуде набатом тоскно,

Він кричить, що все відносно,

Змій пускає громохких

Поміж сивих хмар крихких

Над будинки

І над ринки,

Над крамниці

І криниці,

Над мости, що через Шпреє,

Розкотилась батарея.

Все у русі,

Все у струсі,

Душ змиває з душ і тіл

Бруд і пил.

Це прання, це прибирання —

Дивне, гарне.

Нагорі зірвало крани

Хмарні.

Ллє бруківкою ріка —

А чом ні?

І будинки линуть стрімко,

Як човни.

Конче треба залізниці

Вже підземкою здійсниться,

Вже ліхтарні довгі шиї

Світло з-під води поширюють.

Все, усе

Кудись несе.

Чи ламкі прозорі змії

Зупинитися зуміють? —

Змиють

Те і се.

Злива знов ладнає кросна,

Грім горлає: «Все відносно!»

Лине злива

Самопливом

І красива,

І щаслива,

Засипає всеньке місто

Золотим зерном перлистим

І вогким,

І громохким —

Кожен дім.

Так сидіти б міг віки,

Рахувати блискавки.

Хай і мо́зкові, і серцю

(Бо обоє не у герці)

Заклубочиться видіння,

Мов до Індії ходіння,

Мов пірнув з кисневим шлангом

У ріку, що зветься Гангом,

Уявлялися аби нам

Нездоланні ті глибини.

Як пірнаєш — потерпаєш,

Може, й зовсім потопаєш,

Бо нема сухих шляхів

Од підмурків до дахів.

 

Сам Берлін вже протікає,

Спритно в Шпреє він втікає.

Та який у тому сенс? —

Рибо, ніби не ссавцем

Нещодавно ще була ти?

Як січуть оті булати!

Не бувати днині нині!..

Підставляючи цебро,

Я пригадую Дніпро

(За яким я дуже скучив) —

Ця вода — чи для сполучень?

А Москва-ріка в Гудзоні

Вже вишукує резони.

Ні, це потім, це пізніше,

Як вода кордони знищить,

Бо невпинна ця навала

Неба дах давно зірвала,

Що земля кулеподібна

Всім нагадує зосібна.

Може, втомиться колись?

— Блись!

Ревище потопу в радість,

І нічим тут не зарадиш.

Хвища справа, хлюща зліва,

Змовою відгонить злива,

Що старе велике місто

Омолоджує вогнисто.

 

Крізь усі мої рядки

Линули стрімкі струмки.

Хоч Берлін

Не з балерин,

Та пірнає, наче лин.

Риски,

Зблиски,

Обеліски...

Ти пливи — ходити слизько.

Вулиці, завулки, площі,

Змиті, скупані, полоще.

Майже сиві,

Та красиві.

Зелень злизує краплини.

Хазяйнує дощ в Берліні.

 

Іцик МАНҐЕР

(з їдишу)

САРА СПІВАЄ ІСАКОВІ КОЛИСАНКУ

Сара сина колисає:

— Спи, Ісаку, засинай.

Тато вівці випасає,

Вівці хочуть за Синай.

 

Перша мовить: «Ще не вечір».

Друга каже: «Ні, вже ніч,

Адже Берл свою крамничку

Вже замкнув і витяг ключ.

І Дов-Берова вже кузня

Не ґвалтує тиші плин,

Притомивсь мірошник Лейзер,

Вуса й вуха звісив млин».

 

Перша знову: «День це доти,

Доки їстиму траву,

Доки вчений ребе Котик

Муштруватиме мишву;

 

Доки в кантора зі стріхи

Кізка цупить очерет,

Та Ісак, заснувши, тихо

Не заплющить оченят».

 

А пастух і каже: «Хай же

Розпитають, що і як.

День чи ніч — один розкаже

Невсипущий наш Ісак.

 

Синку, спи під колисанку,

Люлі-люлі, не пустуй.

Вже товчуться коло ґанку

І отара, і пастух.

 

Не збуди, пастух, синочка,

Бо вже ніч являє знак:

Вже заснув, заплющив очка

Заколисаний Ісак.

 

Сім росинок — люлі-люлі,

Маку притлумили жар.

Вже на сідалі поснули

Квочки й півень — їхній цар.

 

— Ну, — зітха пастух, — до завтра, —

Крок притишує на мить:

Мами Сари колисанка

У сопілочці бринить.

 

 Євген МАЛАНЮК

 (з української)

ВАРЯЖСКАЯ БАЛЛАДА

Необоримость солнечного лада.

Векам — мгновеньем росным замереть.

Куда ж девала ты, степей Эллада,

Варяга сталь и Византии медь?

 

До приграничных северских окраин

Неудержимо ширящийся зной.

То на бандуре времени играет

Слепящий припонтийский ветр степной.

 

Горячий день горящим златом жжётся

И сам же тонет в солнечном меду,

И сквозь покой единой нотой льётся

Гуденье пчёл в белеющем саду.

 

Лишь чёрными очами хитрых окон

Мне хаты, как молодки, подмигнут.

И вновь степной ласкающийся локон,

И снова бабы скифские вздохнут.

 

И лишь сквозь сон крылатые ресницы,

И уголь взгляда пьявкой выгнет бровь.

И снова — степь. Как будто только снится

Архипелаг уснувших хуторов.

 

Звенит вода. Ворота отвори ей —

Балладой волн, Днепром, горы челом,

Где Киев встал степной Александрией

Над мозаичным византийским сном.

 

Там воздавал державной бронзой властно

Премудру злату кряжистый варяг.

Оттуда же оно текло безгласно

Под ноги орд — в кочевнический прах.

 

Гремели вновь казацкие литавры.

Века не раз несли железный дар.

А он почил в тенистых недрах Лавры,

От мудрости уставший Государь.

 

(А ты недолго исходила в стоне,

Сарматских уст медвяный пьяный грех

Ты отдала татарину в истоме,

Шатрам Батыя слышался твой смех).

 

И дальше — там, где Киммерийский берег

Застыл в коринфской стройности колонн,

Где Херсонес мечтательно белеет

И смотрит млечный, вечный, синий сон;

 

Где каменные грани скифских прерий

Врезаются в казачий буйный Понт,

Причалом генуэзских кондотьеров

Оканчивался ваш всегдашний спор…

 

Так и лежишь — в мечтательном бессилье,

А ночь придёт — и ведьмою в ночИ,

Летучей мышью расправляешь крылья,

Пока в лесах аукают сычи,

 

Пока в болотах томно воют жабы,

И шепчет мрак, и Днепр во сне хрипит,

Летишь, черна и встрёпана, на шабаш,

Своих детей приблудных кровь испить…

 

А из Батурина, Чигирина в туманы

(Казачье солнце только что встаёт)

Два гетмана идут, мертвы и пьяны,

И каждый долго плачет и поёт.

 

Один в единый стон зовёт ТимОша,

За ночь клянёт Выговского не раз;

Другой, весь сединою запорошенный,

Пронзает север молниями глаз.

 

И слышно: «Орлик, стой! В том нет респонсу!

Не навреди горячностью своей!»

……………………………………

Державную найдёшь ли снова бронзу,

Моя Эллада, посреди степей?

 26 — 28 июня 1925

Юрій ДАРАҐАН

 (з української)

***

В шепелявом шуршанье шиповник…

Филин, уханьем ночь не калечь…

Ветер чёрный крылья наполнит —

На Сечь…

Осень… Полночь вершится…

Тишь… Камыш копошится…

Над лиманом трепещет

Звёздный жемчуг…