«Віктор Погрібний. Яблука з матусівського саду»

Автор не займається моралізаторством, наголошуючи наприкінці оповіді: «…даремною справою займався той, хто хотів протягом усіх попередніх століть… повністю зрозуміти жіноцтво. Цей досі і в наступних століттях таємничий материк у безмірному океані на планеті Земля».

Цією новелою Віктор Погрібний виявив себе майстром тонкої іронії, архітектури підтексту.

Повість «Коробка від японських цукерок».

Якщо коротко сказати, про що йдеться в повісті, то це прозвучить так: про любов і зраду. Про любов чоловіка до жінки, сина до матері, матері до сина. І про зраду: жінки – чоловікові, сина – матері. І ще – про розплату, надто високою ціною.

Сюжет повісті простий: за радянської доби Дмитро, середнього віку еколог із провінції, у складі делегації опиняється в Японії (що в ті часи було майже нечуваним).

Життя саме в той період ставить його перед вибором: чи продовжувати подружні стосунки з дружиною-хвойдою, чи покінчити з цим раз і назавжди. Він вирішує зберегти сім’ю буцімто заради двох дітей та заради кохання до дружини, яке попри все ще й досі не згасло.

Герой докладає максимум зусиль, аби дарунками привернути увагу дружини, не обмежуючись коробкою цукерок, які йому дісталися в дарунок. Він на свій смак ретельно вибирає подарунки – намисто з коралів і мушлів, сумочку з крокодилячої шкіри, гаманець і набір мохерових ниток на розкішний платок.

Про матір майже не згадує, вирішивши, що тій вистачить дармових цукерок.

Результат зусиль заздалегідь передбачуваний: з ниток майстриня (бо дружина на це незугарна) зв’язала гарну хустку, одягнувши яку, невірна дружина повіялася до чергового коханця; буси залишилися невживаними, потім розсипалися через порвану нитку й були викинуті на смітник; сумочка, у якій під надірвану підкладку власниця ховала презервативи з «вусиками», які так полюбляли комсомольські ватажки, слугувала певний час, поки не обтерлася боками. Майже всі цукерки були з’їдені під час чергового влаштованого дружиною «дівич-вечора».

Як на сміх – залишилася одна-єдина цукерка, яку герой повіз-таки матері – на згадку про Японію. Чи розкуштувала мати це заморське диво? Але коробці знайшла пристосування: складала нечисленні листи від дітей, рецепти та записи про свою хворобу.

Не залишився син у неї навіть на ніч – так спішив додому, боячись гніву домашнього цербера, на якого перетворилася дружина. І гірко потім жалкував. І оплакував матір після її смерті.

Але за простотою сюжету ховаються справжні шекспірівські пристрасті: герой любить-таки невірну дружину! І вирішує дилему: «бути чи не бути?»

Свого часу вона полонила його своєю гріховною красою, бо в неї:

«…пасма кіс спадають на округлі плечі, а очі – кольору такого світлого каштану, що в них він і втопився того рокового першого дня. Ямочки на обличчі при навіть натяку на посмішку…»

Атож

 «…Примусила любовная чума

Подобу чоловіка в пеклі жить».

Шекспір. Сонет 141. (Переклад О. А.)

І стоячи у «філософському садку» на містку над урвищем, герой вибирає для себе не свободу польоту, а несвободу й безкрилий політ.

«…Ну він, Дмитро, стрибати не буде. Бо це – ЧП державного масштабу. Про Дмитра повідомлять в радянське посольство, сповістять японські газети, журналісти приставатимуть з допитом, чому ви це вчинили, ви на щось велике зважуєтесь? І не бачити більше після цього ніякої закордонної поїздки…»

У всьому він «совок». Усе йому до вподоби в Японії, але на догоду органам знімає «виворіт капіталістичної дійсності». Він не здатен на вчинок – за свої погляди й переконання (яких взагалі немає) не піде етапом, як Стус і Чорновіл, не напише свого Торквемаду, як Павличко. Не вдарить кулаком по столу, наполягаючи на своєму, а буде плисти за течією, заглядаючи в чарчину, гірко оплакуючи своє нікчемне життя…