«Віктор Погрібний. Яблука з матусівського саду»

Чому він, красень від природи, чия посмішка «не одній дівчині … затуманювала світ в його студентські роки», на якого й дотепер задивляються жінки, романтик у душі, згодився на принизливе існування? Через кохання до дружини? Мабуть, що ні, інакше на впала б в око миловидна японка. Через дітей? Можливо, але не факт – їм, дітям, в оповіді місця взагалі не знайшлося.

Тоді чому? Кар’єра, матеріальне благополуччя – ось ключик від потаємних дверцят його душі, ось вони, основні чинники! Бо Дмитро розумів: усе, що він має (нібито має!), прийшло до нього завдяки дружині, такої собі чеховської «Анни на шиї».

Чому так сталося?

«Чом про високе думати не смів?

В дитинстві просто мало каші їв!

Не був зухвалим він – не доїдав.

В спортзал, перевдягнувшись, ледь встигав».

В. Висоцький (Переклад О. А.)

Ось у чому розгадка нікчемної чоловічої особи!

Мати вибивалася із сил, даючи йому «освіту», аби синочок не бідував, залишившись у селі, аби «вибився в люди». У воєнну й післявоєнну пору, як могла, дбала про матеріальне благополуччя. І синочок став тим, чим став… Підкаблучником.

Розкаяння прийшло до нього, та надто пізно, коли матері вже не стало.

Приплакав матір: і через тридцять літ вона його не відпускає. Мабуть, і до скону не відпустить, бо за зраду найсвятішого немає прощення.

Повість закінчується повчальним монологом:

«Чуєте? Ідіть до своїх матерів, як вони живі. Ідіть, їдьте, прилітайте, приповзайте немічні. Поки вони живі. Поки зможуть сказати: «Спасибі, сину. Дякую, дочко. Дякую, онучки»».

І все ж таки звучить у повісті оптимістична нота, бо «…у відповідь йому почулося «Ти не голодний, сину?..»».

Два есе «Не кличте! Любові мені не треба…» та «Меч Вінграновського» присвячені спілкуванню автора з Григором Тютюнником і Миколою Вінграновським. 

З Григором Тютюнником ще молодого на той час автора звела доля в період тяжких випробувань, які випали великому письменникові. І саме вірш, прочитаний Віктором Погрібним, так вразив Григора Тютюнника.

…Не буде клятв! Не ловлюсь на слові.

Не треба в голосі ноти шукати сумні,

Краще дайте гніву мені,

Дайте гніву мені – для любові!

«Кажеш: «Не кличте! Любові мені не треба… Дайте гніву мені»?» – ці слова з вуст Тютюнника прозвучали при прощанні літераторів.

«І коли десь через місяць-півтора мені потелефонували з Києва про трагедію, я корив себе, що у той зимовий вечір прочитав того вірша», – так підсумовує оповідь автор. Тоді стає зрозумілим, що присвята до цього вірша є ніби спокутою за свій зовсім невинний вчинок.

У есе «Меч Вінграновського» Віктор Погрібний розповідає про свої довготривалі стосунки з великим поетом, який одного разу дав потримати меча, щоб молода особа  відчула себе справжнім чоловіком, Лицарем, якому не личить здійснювати негідні лицарської честі вчинки. У творі оспівана любов поета до землі, яка надихала його на творчість, згадуються яблука, якими при нагоді автор пригощав Миколу Вінграновського.

«Як я мріяв, щоб Микола Вінграновський побував у моїй Матусівці, з дерева зірвав сам ті джонатани і переможці, власноруч розрізав не корейського, а степового істинного матусівського кавуна!»