пятница
«Загублене й віднайдене», вірші
Там
«Мабуть, там дуже добре, –
казала, усміхаючись,
моя бабуся. –
А, бачиш, ще ніхто
не назад повернувся...»
(Потім кілька разів снилася –
осяйною і радісною).
«Жити так гидко! –
довірливо шепотів сусіда-пияк. –
Давно би здохнув,
але, кажуть, там не наливають!»
Наступної весни його
знайшли під снігом.
«Та не боюсь я нічого! –
потер долонями скроні
вояк-побратим. –
Там теж є Україна,
і її потрібно захищати!»
Тепер він – боєць
Українського Небесного Корпусу.
А я собі живу –
між світлом і гидотою,
між снігом і рястом,
між дощем і бруком,
живу собі та й живу...
І все частіше криводухо думаю,
що там –
таки погано...
***
Так сплелося, що я – ваш Сергій Пантюк.
Перманентно мій час пожирає фейсбук,
Я втомився від клятих душевних мук,
Від коротких кохань і тривалих розлук,
Від наявності різних мудил і сук,
І живу, мов натягнутий лук.
Полетить стріла чи хутчій – матюк...
Наче Карлик Ніс чи маленький Мук,
Я дивлюсь на життя, мов на падло крук,
Оминаючи нетрі принад і спонук,
Байдужію до грому, здригаюсь на стук,
І частіше все падає з рук.
Де поразки плач і звитяги згук,
В отаманах, як завше, бандюк та гімнюк,
Помирає герой, аватарить байстрюк,
Продаються поети за хрюк і пук,
І така Україна – суцільний глюк,
І пече, наче в оці остюк.
Так-так-так! Тук-тук-тук!!!*
*Здалеку чутно кулеметний грюк...
Фемінітивно-провокативне
Безмежний шлях до обрію прослався,
А хтось говорить: це – далека путь.
Тут човгають собі плаксій і плакса,
Смішкун і пересмішниця ідуть.
А поміж абсолютних і відносних
Занепокоєнь, траблів і турбот
Тримають марш серйозниця й серйозник,
Гаряча патріотка й патріот...
Всі інші в цій колоні – просто люди,
Бредуть, як звір до ревного ловця.
Попереду – політики й паскуди,
В яких нема ні статі, ні лиця...
А все, що нам на завтра окошиться,
Тонке й непевне, наче волокно.
Йде ззаду Бог, а з ним його божиця,
Бо не богиня вже вона давно...
***
Марудний день миттєво зник –
Так, наче й не скимів.
І я – забутий мандрівник
У плутанці світів.
Ні покриття, ні вороття,
Лиш протяг із вікна
І тихо рейки дзенькотять,
Як напнута струна.
Коліс мелодія лунка
Диктує щось круте,
До літер тягнеться рука,
Та слово не росте.
І не збагну я до пуття,
Чи це моя весна?
Ні вороття, ні каяття,
Лиш протяг із вікна...