«Загублене й віднайдене», вірші

Сергій Пантюк

Там

«Мабуть, там дуже добре, –

казала, усміхаючись, 

моя бабуся. –

А, бачиш, ще ніхто

не назад повернувся...»

(Потім кілька разів снилася –

осяйною і радісною).

 

«Жити так гидко! –

довірливо шепотів сусіда-пияк. –

Давно би здохнув,

але, кажуть, там не наливають!»

Наступної весни його

знайшли під снігом.

 

«Та не боюсь я нічого! –

потер долонями скроні

вояк-побратим. –

Там теж є Україна,

і її потрібно захищати!»

Тепер він – боєць

Українського Небесного Корпусу.

 

А я собі живу –

між світлом і гидотою,

між снігом і рястом,

між дощем і бруком,

живу собі та й живу...

 

І все частіше криводухо думаю,

що там –

таки погано...

 

 

***

Так сплелося, що я – ваш Сергій Пантюк.

Перманентно мій час пожирає фейсбук,

Я втомився від клятих душевних мук,

Від коротких кохань і тривалих розлук,

Від наявності різних мудил і сук,

І живу, мов натягнутий лук.

 

Полетить стріла чи хутчій – матюк...

Наче Карлик Ніс чи маленький Мук,

Я дивлюсь на життя, мов на падло крук,

Оминаючи нетрі принад і спонук,

Байдужію до грому, здригаюсь на стук,

І частіше все падає з рук.

 

Де поразки плач і звитяги згук,

В отаманах, як завше, бандюк та гімнюк,

Помирає герой, аватарить байстрюк,

Продаються поети за хрюк і пук,

І така Україна – суцільний глюк,

І пече, наче в оці остюк.

 

Так-так-так! Тук-тук-тук!!!*

 

*Здалеку чутно кулеметний грюк...

 

 

Фемінітивно-провокативне

Безмежний шлях до обрію прослався,

А хтось говорить: це – далека путь.

Тут човгають собі плаксій і плакса,

Смішкун і пересмішниця ідуть.

 

А поміж абсолютних і відносних

Занепокоєнь, траблів і турбот

Тримають марш серйозниця й серйозник,

Гаряча патріотка й патріот...

 

Всі інші в цій колоні – просто люди,

Бредуть, як звір до ревного ловця.

Попереду – політики й паскуди,

В яких нема ні статі, ні лиця...

 

А все, що нам на завтра окошиться,

Тонке й непевне, наче волокно.

Йде ззаду Бог, а з ним його божиця,

Бо не богиня вже вона давно...

 

***

Марудний день миттєво зник –

Так, наче й не скимів.

І я – забутий мандрівник

У плутанці світів.

 

Ні покриття, ні вороття,

Лиш протяг із вікна

І тихо рейки дзенькотять,

Як напнута струна.

 

Коліс мелодія лунка

Диктує щось круте,

До літер тягнеться рука,

Та слово не росте.

 

І не збагну я до пуття,

Чи це моя весна?

Ні вороття, ні каяття,

Лиш протяг із вікна...

 

Страницы