«Замісимо тісто круте на маленьких Івасиків»

а сьогодні згадав.

Дрібку солі на чорний хліб.

Перший келих до дна.

Ти від світла тоді осліп,

як з’явилась Вона.

Пам’ятаєш волосся хміль

і очей глибину...

Щоб забути – мільйон зусиль,

смак гіркий полину.

Трохи сиру, хліб і вино,

так подобались Ій.

Сльози висохли вже давно.

Залишилася сіль.

24.08.2016

* * *

Просто не думай про те, як тут буде опісля твоєї смерті.

Тільки життя до неї – це все, що і є у тебе.

Хтось перейшов дорогу? Нахабно погладив тебе проти шерсті?

Хтось позривав голівки квітів з поламаних стебел...

Просто не думай. Стріляй, як стріляєш. Живи, наче будеш вічно.

Навіть, якщо не вмієш, танцюй, щоб ніхто не бачив.

Не зупиняйся. Все, що ти є – це лише оболонка фізична.

Страх не єдине людське життя вже зробив собачим.

Знає годинник скільки йому іти. Знає про сон ковдра тепла.

Знає дурень прикмети, щоб відра порожні нести.

Та не кінець ще, навіть коли болять поламані вітром стебла.

Вітер насіння розносить, як листоноша листи.

14.03.2016

* * *

Світлі очі та біль. Дивні смисли написаних літер.

Крізь потертість речей. З-поміж сотень однакових днів.

Наче хлопчик загублений, той, з Небувалії Пітер.

Саме той, що приходив до тебе із доньчиних снів.

Поза обрієм марно шукати вчорашнього щастя.

Завтра буде. Ти знаєш. Минулі згубились сліди.

Тільки хрестик на згадку. Обійми. Іди, попрощайся.

Ти не вернешся більше. Я знаю. Ніколи. Сюди.

Ген за обрій, до самого ранку. Ти ж знаєш маршрути!?.