«Замісимо тісто круте на маленьких Івасиків»

Серед болю. Образ. І затертих однакових днів.

Тільки очі дитячі блакитні тобі не забути.

Серед тисяч мільйонів інакших яскравих вогнів.

Кораблі... кораблі... так далеко! На завтра, навіки...

Залишайся! Піду... залишайся... лишайся... іди...

Важко бути простим... важко бути земним чоловіком...

Важко бути важливим для когось, отак, назавжди!..

28.10.16

***

Знаєш, війна показала, що вік тут не має значення.

Після поранення він запросив її на побачення.

Страшно. А раптом вона не прийде… погляне скоса?

А вона обіймає... цілує... ковтає сльози.

Мати одна, після смерті сина, пішла сама служити.

Дома, ти знаєш, як і в усіх, хазяйство є, кури, квіти.

А вона жінка, стоїть і трима в руці автомат.

Бо син загинув. І тепер вона за нього – солдат.

Знаєш, скільки шкарпеток ще може сплести одна бабуся?

Скільки людей сушать борщі, ремонтують старенькі буси?

Скільки тих, хто невтомно і вперто плете масксітки?

Ти смієшся, ти кажеш ми не люди, а павуки.

Дива не буде. Ми зрозуміли: це – депо, не станція.

Тільки самоповага врятує українську націю.

Я стою з тобою, марно втрачаю безцінний час.

Досить розмов, час рятувати світ, ходімо до нас :)

10.02.17

***

У відчиненому вікні

вечір лютого, місяць повен.

Може, чують мої пісні?

І журливі, і голосні,

ті хто лИшились на війні,

ті хто сіли в небесний човен?

Ніч розтане, як не було.

Я наспівана і безслізна

забуваю людське тепло,

і собі, і усім на зло...

Тут розбите віконне скло,