«Засипану листом осіннім, я стежку до себе знайшов...»

ВЕСНЯНА ОРАНКА

 

Там, поза селом,

ходять журавлі –

грузнуть ноги птахів

у святій ріллі.

 

***

Пейзаж мовчить.

А ліс не розповість.

Та символ зради он таки вознісся:

березі відрубали білу кисть

за те, що утікала на узлісся.

 

***

В весну входить земля,

аж у мене не пальці, а брості.

Чепурунка така,

мов до когось зібралася в гості.

 

Наче шкіра коня

після купелю сяє волого…

І щоранку, щодня

ти зовеш мене, дальня дорого.

 

Повен місяць вгорі

розсіває свої антитези.

Щось таке у крові…

Може, те й під корою берези.

 

Ходять струми земні,

щось казати земля мені хоче.

 

Але в цій далині

щось дівоче,

дівоче,

дівоче.

 

***

Набери у груди

світлого тепла –

на початку літа

Липа зацвіла!..

 

Все немов уперше

за багато літ.

Що за дивне літо!

Літо – як політ.

 

У зеленім сріблі

золото бджоли.

Змалечку усі ми

з липою цвіли.

 

Вірю: щось ти скажеш

радісне мені,

бо ж такі настали

неодцвітні дні.