«Запах фіалки», пригодницька повість

– Мо’ й спить, – замислився дід. – Коли йому треба. Але все одно все бачить.

– А якшо заховатись на горищі?

– Він не тільки крізь стріху, а й крізь землю бачить, – сказав дід: – Надто, коли ти шкоду робиш.

– Та я трошки…

– Звісно. Коли ти спиш – то сущий янгол.

– А ви бачили янголів?

– Бачив, як поранило. Перед очима на хвилю запурхали. Може хотіли забрати з собою та передумали. М’ать, ще не прийшла тоді моя година.

– А які вони? На дівчат схожі чи на хлопців?

– Не роздивився.

Я знов узяв у руки підзорну трубу. Янголів на небі не було. Зате я помітив, як якраво черкнувши небо, донизу полетіла зірка.

– Бачили, діду?!

– То душа чиясь згасла.

– І наші зірки десь на небі?

– Десь є. Але ми їх не побачимо.

– А Фіалка? – спитав я, хоч насправді подумав про Наталку.

– Яка Фіалка? Кобила?

– Зірка, діду!

– Не знаю. Може і є.

– А хто їх називає іменами?

– Вчені люди. Вчися. І тоді назвеш якусь зірку по-своєму.

– Фіалкою! – сказав я, знову думаючи про Наталку.

– Можна й Фіалкою, – позіхнув дід. – Спи вже.

Уночі мене приснилася Наталка-фіалка. Вона йшла, як пливла, нічним небом з відрами на коромислі й посміхалася до мене.

Розділ дванадцятий

Знову Каховка. – Пошуки слідів. – Корсунський монастир. –Зустріч з рибалкою.– Були козаками, а стали кізяками.

Продавця в Каховці ми знайшли швидко. Він крамарював у крихітній лавочці наприкінці базару.

– Твій товар? – спитав дід, показуючи хрестика.

Крамар кинув швидкий погляд на хрестик і насторожився:

– А шо?

– Я ку: ти продав?

– Може і я. А може й ні.

– Ми знаємо, шо ти. Кажи, де взяв? ­­ – підступився дід. – А то всю душу витрясу.

– Цур тобі! Таких хрестиків, як гною.

– Це срібний хрестик. Я його впізнав. Це хрестик мого зятя.

– Ну та шо? Чого ти причепився?

– Нам треба знати одне: де ти його взяв?

Крамар озирнувся, почухався, стишив голос:

– У чумака купив.

– Який він з себе?.

– Чумак як чумак.

– Кажи, бісова душа!

– Цибатий, чорнявий…

– І шрам від ока до вуха? – не втерпів я, починаючи здогадуватися.