«Запах фіалки», пригодницька повість

Ми рушили вулицею, по якій обабіч тягнулися крамнички з чавунними і металевими виробами. Потім почалися галантерейні та бакалійні лавки. Крамарі стовбичили на порогах, закликаючи покупців. Я задивився на молоденьку дівчину в татарському костюмі і з десятками косичок, грайливо прикритих зверху червоною шапочкою.

– Хто це?

– Караїми, – сказав дід. – Такі кримські євреї. Хоча вони й не зовсім євреї. З Криму поприїжджали.

 – А це шо? – Я кивнув на майдан, зайнятий хлібними коморами, рядами з глиняним посудом, металевими лавками і халабудками з дрібним товаром: чобітьми, картузами, шапками, сорочками, меблями.

Західна сторона майдану була повністю заставлена комірчинами з харчами.

– Привоз, херсонський базар, – відказав дід.

Серед гір продуктів я помітив плоди оранжевого і жовтого кольору.

– Шо воно таке?

– Апільціни і лимонні яблука.

Я так жалібно скривився, що дід зрозумів мої бажання без слів і дав п’ятака.

– Купи апільцін. Тільки не переплутай, бо вони різні на смак.

Не дослухавши діда я помчав купувати і, нічого не перепитуючи в крамаря, сказав:

– Мені апільсінів і лимонних яблук.

Крамар дав мені один апільсін і одне лимонне яблуко.

– Так мало? – здивувався я. – У нас за такі гроші дають відрами.

– Тут тобі не там. Це заморські фрукти. Їх везуть здалеку, для панів, у яких водяться гроші, – поблажливо пояснив крамар.

Вертаючись до діда, я не втримався і впився зубами в лимонне яблуке. І так скривився, що насмішив діда:

– Шо, Москву видно?..

Я, кліпаючи очима, з яких котилися сльози, пережував таки відкушений шматок і ковтнув, а решту намірився викинути. Дід мене спинив:

– Не викидай. Його з медом можна з’їсти... Їж апільцін. Та спочатку шкіру облущ, а тоді і розбирай його на часточки.

– А ви?

– Обійдуся, – махнув рукою дід.

Апільцін виявився смачним і солодким і я одразу забув про кислюще лимонне яблуко.

– А куди ми зараз?

– Пошукаємо земляка з Любомирки, Михайла Балагулу. Десь тут кравцює. Разом у госпіталі лежали.

На бульварі нам трапився великий пам’ятник у вигляді п’єдестала, на якому стояла статуя в латах і лавровому вінку.

– Шо це за дядько? – спитав я.

– Потьомкін.

– Хто це такий?

– Царицин слуга. Генерал. А мо’ й шось більше. Так служив, що цариця йому тут стільки козацьких земель пораздавала, шо ого.

– Нашо йому ого?

– Людям завжди всього мало. Чим багатша, тим більше хочеться.

Наприкінці вулиці я перший помітив вивіску з написом «Портной Балагула».

– Діду, дивився.

– О, це він. Тпру, Циганко.

Дід передав мені віжки, а сам зліз з воза і постукав у підсліпувате віконце. Рипнули двері і на порозі з’явився літній єврей з костуром.

– Чіво жилаіте, гаспада? – спитав він.