«Steck як боротьба за читача і людське щастя», рецензія на книгу Ксенії Заставської «Steck. Мереживо життя»

Отже, осінь, бароко. Дні ще теплі, але це вже не та впевнена у своїй тривалості й силі, а тому спекотна й часом нещадна до людей, літня задуха. На щастя, їй на зміну приходить напрочуд ласкаве вересневе одеське літо – оксамитовий сезон».

Усе в Ксенії Заставської заради інтриги, захоплюючого плетива подій і людських доль. Вона добре знає, що може зацікавити читача, що його хвилює, чого він шукає в белетристиці, і непомильно робить на це ставку, чи, інакше кажучи, поціляє в яблучко цікавості. А далі демонструє добре сконструйовану композиційну архітектоніку, уводить в живу тканину оповіді щоденникові нотатки героїнь, документи, епістолярій, сновидіння, тісно пов’язує минулі події з сучасністю.

«Steck. Мереживо життя» – книга, написана з позицій гуманізму, і в ній авторка чітко і правильно розставляє політичні акценти, дає справедливу оцінку тоталітарному радянському режиму й високо оцінює визвольну місію УПА.

«Тисячі бійців УПА йшли на боротьбу з однією думкою – здобути Україну або загинути у боротьбі за її свободу».

А як цікаво та інтригуюче описано історію перебування Шухевича в Одесі. «Не знаю, чи був Соломон Якович знайомий із командиром УПА особисто, та коли в того виникли проблеми зі здоров’ям у 1947 році, енкаведисти це знали й активно шукали у Львові всіх, до кого він міг би звернутися. Соломон Якович запропонував варіант – лікування в Одесі, у Лермонтовському санаторії… Спочатку «на розвідку» в Одесу вирушила зв’язкова й довірена особа Шухевича. Вона приїхала туди з фальшивим паспортом і провела в місті місяць. Потім їй вдалося отримати дві путівки, і вони удвох із Романом Шухевичем з документами на ім’я галицьких учителів вирушили до Одеси, де пробули червень–липень 1948 року… Після завершення курсу Шухевич і його зв’язкова повернулися до Львова – лікування допомогло, але через рік виникла потреба пройти повторний курс, і влітку 1949 року вони знову з тими ж самими паспортами вдруге поїхали до Одеси. Неймовірно, що розшукувана всіма існуючими органами людина в Радянському Союзі не змінювала зовнішності. Більше того, в його паспорті була вклеєна фотографія така сама, що була в його справі МДБ!»

Коли твір прочитується з цікавістю, то не думаєш над тим, які тут виражальні засоби, як автор будує сюжет, композицію і таке інше, все  ніби сприймається само собою, зміст знаходить собі потрібне русло, а коли текст нудний і прісний, то починаєш ремствувати на брак тропів, бідний словник, бачиш, чого бракує і чим би варто було наповнити твір...

«Steck» читаєш легко, відпружуюче, як дихаєш.

Відчувається також, що авторка почувала себе щасливою, працюючи над цією книгою, хоча події в ній надзвичайно драматичні й часто з трагічним відтінком та численними смертями. Але, як відомо, навіть трагічне мистецтво радісне в самому собі.

Якщо твір не робить щасливим навіть його автора, то навіщо він? І якщо  читання не може подарувати щастя читачеві, якщо в нього не закладений гормон щастя – серотонін, як сказала б одеситка Арсенія Велика, то краще йому взагалі не народжуватися. Коли текст не дарує естетичної насолоди – немає сенсу мозолитися над ним.

Письмо Ксенії Заставської постає з душевного піднесення, з натхнення, з світлої пісні серця, і це відчувається на рівні речення і слова. Акцентування фрази спонукує заглиблюватися у неї, шукати ключ до таємниці сюжетних колізій, які змушують запитувати: а що ж далі, далі?

Звичайно, все у цьому світі має дуалістичну основу. І де щастя, там сум, де радість – там біль, де любов – там випробування. К. Заставська підводить до думки, що нічого в цьому світі неможливо осягнути без болю, без муки, без страждань. І це глибоко закладено в підтексті її твору. Тут живе життя з його трагічним диханням і пульсуючою кров’ю. Ось фрагмент із щоденника Агнешки, датований 7 липня 1957 року: «Вранці у школі урок почався з того, що вчителька голосно оголосила:

– Діти! Сьогодні вночі сталася жахлива трагедія. Бандерівський загін напав на село Підгірне. Бандити спалили всі будинки, вбили мирних жителів, а деяких просто закопали живцем. Загинули дві наші учениці – Таня Миронюк і Галя Березовська. Давайте вшануємо їхню пам’ять.

Усі дівчата встали. Я теж встала і низько опустила голову. І плакала, бо тоді здогадалася, що це мій батько, переодягнувшись у форму вояка УПА, убивав, палив і живцем закопував людей. А Галя, яка загинула, останнім часом дружила зі мною, навіть восени пригощала грушами і яблуками, які приносила зі свого саду…»

Специфіка письма Заставської ще в тому, що вона уникає розширених портретних характеристик, а показує характер у діалозі й дії.