«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

— Ні. Налий мені горілки.

— О! Одну хвилину. Чи, може, потерпиш? Незабаром приїдемо, влаштуємось, як люди. Місто — як на долоні. Сонечко зустрінемо.

— Приїдемо — ще вип’ємо, а зараз накапай.

   «Резиденцією» виявилась квартира-надбудова, чимось схожа на квартиру біля метро «Пушкінська»: вся з суцільного скла на даху сталінського будинку, яких — цілий квартал за величною спорудою «Держпрому», де колись працювали цілі міністерства й відомства молодої Радянської держави, коли Харків був столицею України. В одному з кабінетів на першому поверсі покінчив життя самогубством нарком України Микола Скрипник. Його могилу до цього часу не можуть відшукати місцеві краєзнавці. В місті спорудили пам’ятник, його іменем назвали вулицю, а ось могили не має. З цього приводу існує декілька цікавих історій, про які я коротко розповідаю Юльці, доки ми підіймаємось сходами.

     Краєвид дійсно таки чарівний. Я в захваті, і не приховуючи заздрощів, лепечу щось про щасливі хвилини,  ще не прожиті мною, і які, як виявляється, так легко можна влаштувати.

— Ця резиденція також в твоєму розпорядженні в будь-який час дня і ночі. Тільки завчасно попереджуй, коли вона тобі буде потрібна. — Юлька панськи відразу відвалила півцарства. — Джага не може довго тут знаходитись. Незадовго до свого від’їзду на ПМЖ в Чикаго батько змайстрував цей скляний палац як подарунок Джазі з нагоди закінчення інституту радіоелектроніки. Але він так і не долетів до Америки. Серце прихопило прямо в літаку.

— Як жорстоко.

— Після цього, — продовжувала Юлька, — Джага хотів було все це продати, потім передумав, лишив — як спогад про батька. Сюди він приніс одну з перших своїх іграшок, яку подарував батько, — радіокерований вертоліт.

— Він у тебе сентиментальний?

— Через це ми й зійшлись. А ще — розумний. Не палить, рідко вживає алкоголь. Та й то, як бачиш, не вміючи. Одним словом — мій!

Вона натиснула на кнопку пульту дистанційного управління — над головою безшумно зсунувся квадрат затемненого скла, і я побачила сіре передсвітанкове небо. Приємно було після наповненої подіями ночі опинитись просто неба в ранковій тиші. Десь там, внизу, прокидалось місто.

— А батьки  вже знають про те, як ти живеш?

— Ще ні, але я так вважаю, що час настав. Тому й  хочу це питання  обговорити з тобою. І не те щоб отримати пораду, мені цікаво знати твою думку. Розумієш, у нас нібито все нормально. Але мене іноді охоплює тривога. Переслідує передчуття  неминучого краху наших почуттів. Причин для цього — жодної, навіть в проекції. А мене мордує. І це так настобісіло, що іноді ледь стримую себе, що б не спакувати валізи й повернутися до гуртожитку, до минулого, до тебе, Арочко, до нас справжніх. Адже — ми граємо, чи не так. Все це гра? Тут не має й краплини життя —все синтетичне.  

— Юлечко, краще б ти  поміркувала над тим, що очікує тебе після закінчення філфаку. Власне, і міркувати ні над чим. Ти й так все прекрасно знаєш. Так що не випендрюйся. Це твій шанс. То ж скористайся ним і влаштуй собі нормальне, пристойне життя. Народи Україні нових ньютонів, рембрандтів. Це так реально. Невже від такої перспективи в тебе не перехоплює дух?

    Юлька захлипала, схиливши голову мені на плече. Ох, як це знайомо.

— Увімкни Земфіру, —попрохала,   розглядаючи акустичні колонки. —  Може, це їхнє мовчання викликало в мене бажання щось послухати?

— Може, Бетговена? Пам’ятаєш, як ми... — не договоривши, Юлька розридалась.

— Слухай, увімкни Земфіру і йди рюмсай  в іншу кімнату.

— Тобі мене не шкода? 

— Припини. Була й буду з тобою відвертою. Будь і ти такою ж. Як ти гадаєш, чи не з’їсти нам що-небудь? Майже цілу добу — кава та цигарки.