«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

Валентин Бердт

    Одразу після демобілізації Юркові довелось складати в універі академрізницю, яка утворилась за два роки служби. На іспиті з історії російської літератури попався білет про роман «Русский лес». Тричі він намагався відповісти (при тому, що добре знав питання), але за кожним разом після слів «Леонов в романі «Русский лес»… » все, що було на той час на дні шлунку, так і рвалося на волю. Бідолашний ледь втримався.

 

 

 

                                                  * * *

 

 

    Серед всіх нас був одруженим тільки Флізов. Сімейне щастя Журука останнім часом знаходилось в досить хиткому стані. Юрко розлучився, бо за два роки нажився вдосталь. Тільки ми з Русланом залишались незаплямованими.

«Лишиться один день жити, одружишся — і наживешся», — давно, ще на третьому курсі, коли ми женили Флізова, до мене підсіла жінка напідпитку,  років сорока п’яти, і довідавшись, що я ще не одружений і не збираюся найближчим часом повторювати вчинок друга, поділилась цією життєвою мудрістю.

     А невдовзі після весілля Флізова Юрко розлучився зі своєю пасією. Ми сиділи в барі й вели нехитру балачку про мудрощі сімейного життя. І врешті решт дійшли висновку: шлюб нині — це анахронізм. Прийде час, і він вичерпає себе зовсім, його поглине хвиля тотальних розлучень і проміскуїтету.

   А що ж прийде йому на зміну? А нічого! Бо люди нарешті усвідомлять, що не може бути нічого жахливішого, як платити за захоплення юності десятками років власного життя. Нікому, окрім державної машинерії, інституція сім’ї  не потрібна й даром. Головне — не путати Божий дар з яєчнєю, бо шлюби укладаються в загсах, а не на небесах.

 

 

                                                  * * *

 

 

    Про власні пересування вгору по лабіринтах банківської системи Флізов завжди змовчував, а коли вже нікуди було діватись, то сповіщав нам про це так, ніби нічого й не трапилось. Здебільшого про його професійне зростання ми довідувались від Журука або ж під час вечірок, які з кожним роком траплялись все рідше й рідше.

   Новину про те, що Флізов призначений управляючим філіалу одного з найбільших банків на Сході України, Юрко дізнався випадково. І коли б не Юрко, то хто знає, як би ще довго це лишалось для нас таємницею. Чи Флізов таким чином думав уникнути можливих прохань з нашого боку? Хоча що ми могли в нього просити?!

    З нагоди розширення  мережі філіалів банк влаштував прес-конференцію, на якій довелось побувати Юркові. «Нудне, стомлююче й тупе сидіння протягом години, — розповідав Юрко про такі заходи. — Не напишеш нічого путнього, а часу витратиш вагон».

 

 

 

                                                         * * *

 

 

     Невдовзі до цього призначення Флізов здійснив особисте, інтимне відкриття: його ніхто не кохав. Ніколи. Ніяк. Ні як сина, ні як чоловіка. Власне, нічого такого в його житті не трапилось, щоб могло наштовхнути на такі роздуми. Він жив як і раніше, а слова «любов» і «кохання»  лишалися для нього розмитими поняттями про ще більш розмиті, невизначені почуття людей.

   «Навіщо впадати у відчай, штовхати себе до суїциду, якщо тебе не кохають?! — не міг він втямити, з нудьгою читаючи книги чи переглядаючи фільми про героїв, в яких серця, переповнені почуттями, лопалися, немов ті помідори. — Життя й без того до краю напружене».

    А коли мама запросила в гості дівчинку Іру разом з її батьками, щоб полюбуватися  з вікон їхньої квартири (з яких було добре видно центральну площу міста) святковий салют, присвячений Дню Перемоги, він не звернув уваги на ровесницю.

Сторінки