«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

   Олексій Флізов пішов в армію на півроку пізніше за нас. Ми на той час були вже «черпаками» (статус тих, хто відслужив один рік) і  як земляки намагались берегти його від нещадних ударів долі  молодого солдата (салаги). Ну, не так вже й оберігали, але прикрощів, завдячуючи нам, траплялось менше, ніж би могло бути. Взагалі-то Олексію перепадало, як і всім хлопцям його призову. Не оминув він традиційних  розборок в туалеті після відбою, які розпочинались з команди «Фанеру к осмотру!». Після цієї команди усі, вишикувані в шеренгу, мали слухняно випирати груди , щоб по них пройшовся важкий кулак кого-небудь з дідів — тих, хто відслужив півтора роки). Як і всі духи (статус солдата до прийняття присяги),  він пізнавав ази воєнщини, вичищаючи зубною щіткою унітази, протягом ночі разів десять мив з милом лінолеум у казармі, до декілька діб без сну зависав у наряді по кухні. Вибивав молотом землю з гусеничних траків дідівських танків, а потім начищав їх  гуталіном, та так, щоб аж блищали в темряві. Ніяких тобі  поблажок — все як і повинно бути на початку служби незламного захисника Вітчизни. Але ж ми таки  намагались зрізати гострі кути, на які б він неминуче напоровся. І наша опіка була для нього порятунком, оскільки Флізов на той час був таким собі хлопчиком-підлітком, якому мама ще витирає під носом. Він навіть матюкався якось по-дитячому: озираючись, ніби боявся, що раптом хтось почує. Одним словом, типовий продукт сім’ї радянської інтелігенції. Попри різницю в  армійському статусі, ми все ж таки прийняли Льошу Флізова за рівного.

                                            *   *   *

   А після універу Флізов успішно вписався в банківську сферу, яка на той час тільки-тільки починала розвиватись на уламках радянсько-перебудовчих руїн. Ми лише встигали роззявляти рота, дивуючись, як він м’яко, мов той кіт, крався по кар’єрних сходинках. Майже щороку наш Льоша підіймався все вище і вище, безжалісно лишаючи позаду використаний плацдарм. Не обійшлося в цій справі без допомоги Журука: без протеже такий алюр був би куди повільніший.  І ми тільки тішились з його успіхів. Бо й після армії ставились до нього, як до молодшого братика, який ще потребує допомоги. Мабуть,  йому це не завжди подобалось. Пригадую, якось на День бухгалтера Юрко вручив йому (в присутності різношерстих гостей) нарукавники, величезну рахівницю і окуляри з максимальними діоптріями в старомодній оправі. Усі помітили, що він образився, але змовчав.

    Невисокий на зріст, з черевцем, другим підборіддям, з великими залисинами, глибоко посадженими голубими очима, рідкозубий — все це змушувало ставитись до нього як до вічно інфантильного дядька.

Звісно ж, що Льоша, як і всі ми, не міг лишитись назавжди хлопчиськом в обвислому «хебе» (літній солдатський одяг), в стоптаних чоботях і в засаленій пілотці, яка сиділа в нього на голові, наче розчавлена жаба. «Засмоктаний цуцик» — так називав його ротний старшина.

                                               * * *

    «Чужорідне тіло, — з серцем сказав якось Юрко після чергової, м’яко кажучи, сутички, з якої нам довелось витягувати нашого Льошу, — як  він збирається жити далі?»