«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

     А було це так. Благополучно скінчились дивізійні навчання, спостерігати за якими мав приїхати сам міністр оборони СРСР Язов. Можливо, його вибір випав саме на наш полк тому, що свого часу йому довелось командувати одним з полків Червонопрапорного Далекосхідного військового округу. Наприкінці навчань з’ясувалося, що в наших підсумках лишилось по декілька невідстріляних ріжків. Програма навчань була виконана, щоправда, в скороченому вигляді, оскільки головний спостерігач так і не долетів з Москви до Камчатки. Але завчасно повертатися в полк наші батьки-командири не наважувались. Тому останні дві доби нам нічого іншого не залишалось, як тупо сидіти на одному місці і чекати, доки офіцери відсвяткують успішне виконання поставлених завдань. Але від того, що програма навчань була виконана на «відмінно», тепліше не стало: жорстока камчатська зима засипала нас снігом вперемішку з чорним і дрібним, як макове зерня, океанським піском. Чорний снігопад не вщухав ні на годину. Клопіт один: міняти караул, виставляти наряд на польову кухню і періодично відкопувати техніку від снігу. Звичайно, можна було її й не відкопувати, а всього лиш покрутитися танком на місці вліво-вправо, і проблема снігових заносів вирішилась би за лічені хвилини. Однак вмикати двигуни машин категорично заборонялось, бо  отримати тиждень гауптвахти — раз плюнути. Під час потужних поривів вітру з океану, коли в повітрі повисала суцільна стіна снігу, можна було б ризикнути. Хто б там почув чи угледів? Але кому ж хотілось попасти в немилість?

   Собачий холод не давав нормально поспати. П’яту добу при повній амуніції. Тупа бездіяльність перетворювала нас в справжніх чахликів. Карти, анекдоти, традиційні, по декілька разів переказані, історії походеньок «на гражданці» та плани (теж не менше разів озвучені) про те, що і як буде відбуватись у селах та містах від Камчатки до Прибалтики, коли ми всі повернемось додому. Та все це не рятувало. І тільки щоденний похід до польової кухні пожвавлював на якийсь час. Приховані консерви, згущене молоко — все, що припасли від ока старшини, — було в достатній кількості, і ходити за тридев’ять земель, аби дерти горло перловкою, не було ніякої потреби. Зрозуміло, що туди нас гнав не голод. Там, в хмарах пару й ароматах розплавленого комбіжиру, можна хоч на деякий час відволіктись в розмові з хлопцями з інших підрозділів полку.

   Вгледівши  розвідроту, яка ліниво пленталась до задимлених наметів польової кухні, ми, набравши повні груди повітря, стараємося першими якомога голосніше прокричати:

Ніс зелений, в дупі гілка —

Попереду повзе розвідка.

    Волаємо скільки є сили, щоб почули всі, хто зібрався біля польової кухні: сапери, артилеристи, авторота, зв’язківці. Звичайно ж, ми добре знаємо, що у відповідь, як тільки в морозному повітрі повисне останній звук нашого привітання, пролунає відповідь:

Доки танкіст возився з траком,

На смерть замерз в заметі  раком.

    Перепалка цим не закінчується. Та згодом, коли весь ідеологічний арсенал вичерпується, починаємо розмови…

   Доки холоне перловка на скаженому вітрі, хлопці з розвідроти розповідають про те, як вони вчора влаштували змагання з розіграшем трьох звільнень «з ранку до вечора» на наступну неділю. Як не дивно, але їхні командири, попри випиті об’єми спирту, підкинули непогану ідею: лишки патронів вони вирішили пустити в розхід, і не заради розваги, а так би мовити,  з ділом. І організували змагання — хто краще поцілить в мішень. Три кращих результати нагороджувались записками про звільнення на вихідні. Стрілянина тривала весь день. В нагоді стали навіть  пеемовські набої. Словом, час пролетів непомітно.

   У нашого комбата горілчаних запасів, напевно, виявилось трохи більше. Ідею розвідроти вони схвалили, але її організацію та проведення змагань довірили сержантам та командирам екіпажів. Щоправда, попередили: «обов’язково ж  постарайтеся кому-небудь прострелити мошонку». Звільнень  ми так і не виклянчили, але обділеними не залишились: відсутність нетверезих командирів — це теж нагорода.