«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

    Намагаючись збагнути, що трапилось, ми всі мовчали, втупивши погляди в Журука. Ніяк не могли втямити, до чого тут стаття в газеті і розлучення Льоші?!!

— Тепер без емоцій і все спочатку. Ти нормально поясни, що трапилось? — запропонував Юрко.

— Що?! Невже не допер, письменник? Це все через твій онанізм.

— Причому тут онанізм?

— Як не зрозуміти! Твоя стаття якимось чином підлила мастила в тліюче полум’я непростих стосунків Льоші зі своєю мадам. Публікація стала останньою краплею.

— Важко зрозуміти душу фінансиста, — видихнув Юрко.

   І саме цієї миті теленькнув мій мобільник.

— Вадік, — спокійно почав Флізов на тому кінці, — я давно підозрював, що всі ви — один великий лантух з лайном.  Говорила моя мама, що вся ця безкорисна чоловіча дружба рано чи пізно накриється тазиком. Скажи, ким я був для вас? Мовчиш. Тоді я скажу — посміховиськом! Ось ким, — голос Льоші почав зриватись на фальцет. Я включив динамік і поклав трубу на стіл. — Знати вас не хочу! Циніки вонючі. Негайно вимітайся з моєї квартири. Даю тобі на це два дні.

Вибух слів перервався короткими гудками. Ми мовчали.

   А потім пили. І рідко брались до закуски.

                                                    * * *

   Замість того, щоб подбати про день завтрашній і підшукати підходяще за вартістю житло, я займаюсь казна-чим. Тиняюсь містом, вилежуюся на дивані, перечитуючи старі номери «Вокруг света», «Всесвіту», «Иностранной литературы», чи просто риюся в минулому, як циган в торбі.

   Прекрасні далекі дні оточили мене з усіх боків. І я ганебно капітулюю, тобто  дозволяю минулому вдертись в теперішнє. Так вода рве греблю.

Розумію, що причина поразки ось в чому: тоді, коли я тинявся світом, шукаючи пригод, чи вибудовував фортифікаційні укріплення навколо своєї тендітної душі, я не помічав, не звертав уваги на все те,  що діялось навколо мене. Це ж тільки треба уявити: з 1992-го по 2002-й  нічогісінько не бачив далі власного носу. Бо вважав, що всі, так само як і я, поглинуті одним масштабним  катаклізмом; усі, як і я, відпльовуючись від пилу, бруду і їдкого диму, намагаються вибратись з лайна. Але, як виявилось, все не так.

   Ніхто крім мене не жив так, як жив я. На тлі  ідилій знайомих бачу себе баским, сп’янілим від надлишку сили бичком, який втік  зі стада, не чекаючи, доки пастухи пригонять нас на пасовище недоторканої, соковитої та молодої трави. І доки я бігав, стрибав, бавився, стадо слухняно щипало траву, грілось в променях щедрого сонця, мочило живіт на мілині пересихаючої річечки, натирало лоби об дерева, допомагаючи прорізатись ріжкам, і слухняно виконувало команди тупих пастухів.