«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

— І що мені тепер з нею робити?

— Час самому ставати корінням.

— Живити не має кого.

— А ти спробуй — відбою не буде.

— І тобі  б не завадило подбати про це.

— Я вже відплодоносив.

— Що ж далі?

— А що робить далі розумний господар з таким деревом?

— Гаразд. На сьогодні досить. Краще розкажи, як в тебе справи?

— В мене з’явилися пунктирні плани щодо одного з київських видань.

— Невже тебе ще цікавить газетне лайно?!

— Не все те, що воняє, — лайно.

                                              * * *

   Ми сходимо з поїзда. Біля залізничного переїзду розходимося в різні боки: Юрко йде до хати, щоб приготувати щось поїсти, а я повертаю стежкою на кладовище, до батьків: скажу, що приїхав.

   Біля станції, одразу ж за насипом залізничного полотна, — поле дозрілого соняху. Уявляю, яка краса тут була в липні. Тепер, під вагою налитого насіння, вони потупили голови до землі, поринувши в роздуми над минулим літом.

* *  *

    Коли я прийшов до хати, Юрко все приготував: нечищена картопля, сало, хліб і почата пляшка горілки.

— Сумно, аж за край, — виправдовується він  за випите наодинці. —Але тут, в цьому покинутому кутку мене окутує нечуваний затишок і спокій. Раптом надумаєш продати це господарство, я його в тебе куплю.

— Ні, ми його відреставруємо: камін, веранда вся зі скла, сад.

— Господар. Я б на твоєму місці лишив все, як і є. Звичайно ж, перекрив би хату, замінив вікна, двері, придбав би простенькі меблі, причесав сад, збудував альтанку. І навідувався сюди попрацювати, стряхнути пил і бруд великого міста.

— Мабуть, так воно і буде.

— Якщо будемо ми. Давай, механік, коротка*! — Юрко хлюпнув в чарки, — за нас! (*«коротка» — команда механіку танка, яка передує команді «вогонь!»)

* * *

    За кілька сотень метрів від хати — в осінньому багрянці утопає ліс. Пошук «посадочного місця», як говорить Юрко, він повністю довіряє мені. Мовчки веду його через мішаний ліс до соснового і не намагаюся пояснити, чому з усіх мальовничих місцин, що траплялись, я обрав саме цю галявинку.

— Ну ти й вибрав, — бурмоче він, коли я кидаю сумку, наче якір, в пожовклу, вигорілу траву.

Оглядаю місцину:  виросли чагарники, похилились старі сосни, під ногами — м’який килим хвої, і вже неможливо відшукати колишнє  місце для вогнища.

— Головне — далі від людей.

 Саме тому ми, чотирнадцятилітні хлопці, облюбували це місцечко, бо тут надійно можна сховатися від дорослих і спокійно палити багаття, грати в карти, курити, пускати по колу куплений в сільпо «вогнегасник» портвейну. А коли подорослішали — святкували  дні народження, варили кашу, смажили картоплю.