«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

   «Механіком танка може називатись тільки той, хто здатний влізти  в паливний бак, а вилізти — з  вихлопної труби», — з неймовірною для військових людей образністю пояснював  зампотех батальйону, що від нас вимагається. Не вмієш — навчимо, не хочеш — примусимо. За несуттєве, дрібне незнання Статуту гарнізонної та караульної служби  (для вчорашніх студентів ой як це незвично!) очікували тортури «зі скреготом зубів».  І все це здійснювалось в строгій відповідності з буквою статуту. В результаті незламного бійця через пару днів під час ранкового трикілометрового кросу при повній амуніції (шинель в скатку, комплект ОЗК, АКМ-74, речовий мішок, лопатка піхотинця, підсумок з трьома ріжками, штик-ніж, протигаз) волокла по черзі попід руки вся рота, а при нагоді таких ховали в кущі, підбираючи на зворотному шляху. І яке то було щастя подрімати дві хвилини, стоячи днювальним  біля тумбочки, під час наряду по роті. То ж не для втіхи хтось придумав:

Лежить під кущем солдат ЧДВО*.

Не вбитий він — задовбали його!

     І нікому не було смішно, коли таджику Тагойбеку, який знав щонайбільше з півсотні російських слів, наказали пояснити принцип дії плунжерного насоса,  і він, ризикуючи в разі незадовільної відповіді втрапити після «учебки» до піхоти, не гаяв часу на пошуки відповідних слів, а стиснув кулаки і почав симетрично ними рухати, супроводжуючи гудінням двигуна. Останнє у нього виходило найбільш достеменно. Одним словом — складна й важка адаптація балуваного цивілізацією вчорашнього студента.

                                        * * *

   Призначення Флізова, а разом і День танкіста ми вирішили відсвяткувати пристойно та гідно. Два в одному —  не щорік трапляється! Юрко очолив оргкомітет. Зазвичай на такі свята ми збираємось у нього. Зручніше  не буває: центр міста, то ж  без проблем можна дібратись в будь-яку точку міста в будь-який час. Розкішна, простора квартира, де кожна дрібничка передбачена на випадок малих і великих, пишних і не зовсім вечірок. Але цього разу місцем зустрічі ми облюбували затишну кав’ярню з урівноваженою публікою, ввічливими офіціантами і навіть окремими «номерами» на другому поверсі.

* ЧДВО — Червонопрапорний Далекосхідний військовий округ.

                         * * *

     Як і домовлялись, о вісімнадцятій годині за нашим столиком зібрались всі, окрім Льоші Флізова та Журука.

— Один все ніяк не вислужиться, а другий — недорахує, — мовив Юрко і наповнив чарки горілкою. — Час пропустити по першій. Прийдуть! Куди вони в біса дінуться!

   З цієї, не зовсім святкової, промови розпочалася фієста. Хмеліючи, ми уявляли, як Льоша увійде в зал, оточений циганами, й гукне: «Усім шампанського! Я частую». Фантазії додали компанії пожвавлення. І щоб не зраджувати традиціям і втримати стрімкий злет духу, Юрко після третьої чарки затягнув:

«Гремя броней, сверкая блеском стали,

Пойдут машины в яростный поход,

Когда суровый час войны настанет

И нас в атаку Родина пошлет»…

   Догорланити колишню стройову пісню (під неї вставали, лягали спати, йшли їсти і викарбовували прощальні кроки до КПП) нам завадив Журук. В краватці, підтягнутий, ретельно виголений, з рум’янцем, в костюмчику досить таки гарного стилю: справжній агент зовнішньої розвідки  з кінохроніки тридцятих. Власне, ми його так і називали, щоправда, на англійський манер: «кейджібі», а він і не ображався. Я впевнений, що пишався.

— Тільки-но маман Флізова під час телефонної розмови  таке мені влаштувала! — зморено видихнув, вмощуючись в м’якому кріслечку. — У нашого Льоші, щоб ви знали, депресія. Бо вони розлучаються з дружиною. І як сказала його маман, «через публікацію вонючої статті твого задрипаного друга».