«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

  … Щосуботи ввечері мати ще довго не закриває двері  на засув  — про всяк випадок: а раптом я прочиню їх тихесенько, вирішивши навідатись в гості на суботу—неділю. Застилає моє осиротіле ліжко свіжою білизною, яку дбайливо витріпав вітер з настояних ароматів степового різнотрав’я...

  Тепер тільки дати народження і смерті батьків — чи не єдина причина приїхати до них, які стали тепер двома горбиками землі  з залізними хрестами, що губляться серед десятків подібних на сільському кладовищі поблизу залізниці.

    Кожного разу, коли сходжу з поїзда, уважно вглядаюсь в обличчя, сподіваючись зустріти попутника. Звідтоді, коли я покинув домівку, спливло двадцять літ, і з кожним роком знайомі  зустрічаються все рідше. Не помічаєш, як стаєш чужим в рідному селі, тобто приїжджим.

   Коли проторохтить останній вагон приміського поїзда і довкола западе сільська тиша, раптом, наче вперше, розумієш, що тебе тут вже давно ніхто не виглядає, не чекає. Повільнішають кроки,  бо поспішати нікуди. І нікому підкидати сухі соснові дрова до плити, ніхто не прислухається, сидячи на вичовганих дошках порогу, зігрітого літеплом, чи не дзенькне часом в вечірній тиші хвіртка.  Відтепер тут на кожному кроці підстерігають спогади — німа стрічка в кінотеатрі з одним глядачем.

   Приїхати, щоб всього лиш доторкнутися до припорошених речей, які вже ніколи не оживуть в руках матері. Підхльоснути минуле з глибин пам’яті, вщент захаращеної всіляким непотребом, щоб на мить стати тим, ким я є,  — сином.

    Переступаю поріг хати, обходжу всі кімнати, зупиняюсь біля фотографій на стіні: на них — літо, усі молоді, усміхнені. Мені десь близько п’яти. Гортаю сторінки пожовклих шкільних зошитів, і наче старим добрим друзякам, посміхаюсь виправленим  помилкам в диктанті. Скільки знадобилось років, щоб зрозуміти, навіщо їх так дбайливо зберігала мати. Знаю, що десь там схований загальний зошит з віршиками. Де вона зараз, яка надихала писати оці наївні рядочки? Стіл вкритий шаром пилу. Проводжу вздовж смужку. За ним, сидячи  над підручниками, більше мріялось. Зупиняюсь біля материного ліжка, щоб знову й знову пригадати останню зустріч.

   Біля плити, відвиклої від вогню, викурюю цигарку і в тиші чую стомлений подих покинутого будинку: «Ну, нарешті, господар явився». Хата вже перестала бути хатою. Мої кроки потривожили її сон, в якому вона поступово помирає, поспішаючи слідом за своїми господарями, чиї руки колись її будували.

   Сидячи навприсядки біля холодної плити, здаюся собі  загнаною мишею, що повернулась до власної норки, вхід до якої припорошив   попіл пожеж. Зимовими вечорами, дочекавшись, коли батьки заснуть, я прокрадався навшпиньках в кухню, щоб нишком викурити цигарку над відкритими в’юшками плити. Скільки таємниць, скільки думок довірено мовчазливим колосникам з дотліваючими вуглинами під завивання нічної негоди… Як хороше там мріялось, а головне — вірилось, що все здійсниться.

   Просто так, ледь чутно шепочу в запилену, лунку порожнечу кімнат: «Мамо». Тепер це слово нестерпно хочеться вимовляти по тисячу разів на день. Смерть рідної людини — це цілий ланцюг смертей, які позбавляють тебе безлічі можливостей. Одна з них  — бути сином.

    Зачиняю за собою двері схололої батьківської хати. Здається, що мати не вмерла, живий і батько, а тільки щось таке перемінилось в мені самому. Померло.

   А ще зовсім недавно тут був центр Всесвіту.

                                                        * * *

   — Тобі, Воронін, все ж таки легше терпіти всі незгоди долі, — видав Юрко після тривалого мовчання.

Їхали без розмов, споглядаючи пейзажі за вікном потяга, що повільно нас  віз  до моїх батьків.

— Легше? — здивувався я, готовий тут же довести протилежне.

— Так. В тебе коріння.

— Воно вже давно всохло.

— Можливо. Але до того часу встигло тебе напоїти животворною вологою.