«Лосева помста», повість

Можливо, з часом усе б затихло і Антона ніколи б не знайшли, якби не дід Савелій. Ремонтуючи піч у своїй оселі, він згадав, що є печера, де колись якісну глину брали. Так він і натрапив там на людське тіло. Викликав міліцію. Потім приїхали прокурор, слідчий, експерти, які й впізнали в ньому Антона Стріленка.

– Треба негайно зробити розтин тіла, – звернувся до хірурга Фешонка районний прокурор Зарандія, – схоже, що це звичайне вбивство.

– Тіло геть задубіло, –  заперечив лікар. – Знаєте, почекаємо до завтра.

Стріленка поклали в спеціальну кімнату без, здавалося, найменших ознак життя. Але Фешонка тривожили сумніви. Він повернувся до кімнати, де лежав лісник. Лікаря чомусь зацікавили його очі. Він злегка натиснув на нижні повіки. Придивився до зіниць. Вдавив кінчиком скальпеля нігті, котрі миттю зреагували ледь рожевим відтінком. «Невже живий? Без їжі і води майже три дні!..»

– Швидше – шприц, адреналін, фізіологічний розчин! – розпорядився миттю він.

Лікарі, медичні сестри, асистенти заметушилися і повезли тіло лісника до операційної.

Коли вранці прокурор Зарандія і слідчий з‘явились до лікарні, на них чекала «несподіванка»: «мертвий» лісник Антон Стріленко на очах воскресав…

– Як! Невже! Це ж просто чудо! – вигукнули майже в один голос, не приховуючи здивування, прокурор Зарандія і слідчий.

– Так, так,  – говорив розгублено лікар Фешонко.  – Справжня фантастика. Реально людина замерзає за такої ситуації. Але ж факт  – наш  лісник оживає. Надзвичайно рідкісний випадок у медицині, та, знаєте, цілком можливий. Я вам скажу, чому Стріленко залишився живим...

Всі, хто був у кімнаті, принишкли.

– Після удару по голові він був контужений, – продовжив у цілковитій тиші лікар, – а при цьому, знаєте, нервова система іноді виключається, людина поринає у глибокий сон, що нагадує ведмежу сплячку. Так званий анабіоз. Це частіше трапляється за низьких температур. Стріленко був тепло одягнений і щедро присипаний снігом. Це, знаєте, й врятувало його від замерзання. Організм же харчувався за рахунок власного жирового запасу. Правда, треба мати ще страшенне везіння. А цей чоловік, знаєте, народився у сорочці...

Через тиждень Стріленко, на диво всім, зовсім одужав. Його лікування, як і «воскресіння»,  – тримали в секреті. Хоча й сам Антон нічого не міг згадати. Очевидно, травма голови спричинила тимчасову амнезію.

З тих пір, як привезли Стріленка з лікарні, Софія майже не відходила від нього. Перев‘язувала голову щодень, супчики готувала, ліки приносила, а то іноді й так просто сиділа біля нього. 

У селищі вже почали подейкувати про їх, як здавалося, надзвичайно близькі стосунки. Та ні Софія, ні Антон не звертали уваги на ті плітки. Лісник невдовзі зовсім одужав: чи то цілюще лісове повітря, чи Софійчина увага так вплинули. Проте він не переселився до неї, як поговорювали. Все відлежувався в хатині старого лісника Оксентійовича, що стала йому вже рідною.

***

...У двері хатини постукали.

– Там відкрито, – гукнув Антон, зав’язуючи рюкзак. – А, це ти, Сергію. Заходь, заходь.

 – Куди це ви зібралися? – здивувався хлопець.

 – Може, Рижика стріну.

 – А я?  Як же я?.. Ми ж його разом виходжували... – збентежено мовив Сергій.

 – Гаразд, збирайся. Тільки маму попередь. Там, у сінях, є зайва пара лиж.

 – Я миттю! – зрадів малий.

Фиркнула злякано кицька Нічка. Війнуло через двері холодом. У грубці сильніше спалахнув вогонь.

 – Що це у вас так смердить?  – запитав Сергій із сіней. Антон на мить замислився. Він уже давно пристосувався палити грубку різним непотребом, що збирав у лісі.

– Про чистоту довкілля забувають уже навіть сільчани, Сергію. Сміття ви-возять у ліс, прямісінько під дерева... Тож воно й смердить...

 –  Ой! А у нас за сараєм повнісінько в мішках різного хламу, – зрадів хлопець. –  Треба мамі сказати.

–  Скажеш... Це добре, що ви з нею не викидаєте сміття в ліс. Ти вже готовий?

– Я завжди готовий, дядьку Антоне!

***

...Невдовзі двоє лижників зникли за засніженими деревами. Сонячно-морозяний день тихенько прийняв їх у зимові хороми лісу. Красуні сосни, припорошені снігом, видавалися казковими персонажами. Мідно-червоні стовбури й смарагдова зелень хвої в оправі сліпучо-білого інею були надзвичайно чіткими на блакитному тлі неба.

– Снігу насипало, як ніколи... – перевів подих Антон. – Не відставай!..

Але хлопець чомусь не відізвався. Натомість, здіймаючи завірюху, з-за дерев вийшов... Степан Ярмольченко на широких саморобних лижах.

– Здоров був, Стріленку! – розтягнув губи в п’яній посмішці. – Бачиш, які стежки вузькі, ніяк не розминемося з тобою.

– Вузькі, – повторив Антон. – Де пропадаєш? За рушницею не приходиш... Чи далеко цього разу зібрався?..

–  А до тебе в гості, – оскалився рудобородий, встромивши рушницю прикладом у сніг.

– Так, бачу, тобі старенька вже не потрібна, нову маєш. Можливо, це Оксентійовича рушничка... Ой, Степане, дивись, впіймаю на гарячому... ще й за ту петлю заплатиш, до якої лосеня втрапило. Пам’ятаєш, після тієї зустрічі, коли рушницю в тебе відібрав?..

– За яку петлю?..  –  удавано здивувався Ярмольченко.

– За ту саму... І за косулю розплатишся...

Ярмольченко сердито сплюнув крізь зуби.

– А ти спробуй, правдолюбець! Спробуй, доведи... Думаю, тобі цього разу так уже не пощастить...

– Що ти маєш на увазі? – прищурив очі Антон.

Йому раптом чітко згадався той засніжений день і мотоцикл. Від напруги аж у голові  загуло.

– А-а-а... Оксентійович тебе швидше розкусив, ніж я...