п'ятниця
«Лосева помста», повість
Та Борис не дочекався оперативників, вислизнув з-під «конвою» і подався, так би мовити, на самостійне захоплення злочинців. Підхльостувало навіть не це. Серце підказувало, що його Жук саме там і він сподівався на довгоочікувану зустріч зі своїм кавказцем…
– Анну, розступіться, кажу! – підступив Борис рішуче до рингу.
– Ей, мужик, остинь! Нє відіш, бой ідьот, – скривив посмішку Гапченко, – насмєрть...
– Бачу, ви тут, балбеси, займаєтесь чортівнею, – не вгавав Борис. – Зараз сюди міліція приїде...
– Чєши отсюда, пока цел... – процідив крізь зуби коренастий.
– Жук, до мене! – скомандував Борис. – Альфо, сторожуй!
Кавказець ослабив щелепи. Повів вухом.
– Вот насмєшіл мужик, – чвиркнув крізь зуби під ноги Борисові Гапченко. – Ти раскінь мозгамі, я пальцем шевєльну, і твою лохматую шавку в клочья растєрзают. Ти што, нє понял, тєбє жє сказалі, валі атсюда!
– Он, навєрно, тожє хочет свою лохматую псіну на рінг запустіть, – загиготів лисий. – Ми нє протів, бросай сюди четвертной...
– Жуче, до мене! – твердіше повторив Борис.
Жук, помітно було, вагався. Натомість Альфа різко підвелася і рішуче підійшла до його ніг. Молодики розступилися.
– Ти што, нє понял?!. – наблизився впритул до Бориса агресивний Гапченко.
Наступної миті він несподівано підставив підніжку і звалив конюха на землю. Хтось із натовпу хвацько накинув на Альфу сіть.
А кремезний молодик з усього маху вдарив її кийком по спині.
– Альфо! Альфо… взяти їх! – закричав щосили Борис.
Вівчарка лише безпомічно завищала. Натовп почав потроху розсмоктуватися.
Цієї миті щось незрозуміле розривало тіло й душу Жука-Мутанта. Зачувши надзвичайно знайому інтонацію, щемно-рідний голос, він зовсім розтиснув щелепи. Підвівся настовбурчений над поверженим пітбулем. Стиснувся, мов пружина. І кількома стрибками досяг Гапченка. Зваливши вмить його, погрозливо загарчав.
Тим часом з-під сітки вже вибралася Альфа. Оскалилася, войовничо наїжачивши свій густий і міцний загривок. Вона теж була готова вчепитися в будь-кого своїми гострими зубами.
...На мосту заверещала міліцейська сирена. Вона за кілька хвилин «очистила» пустирище під мостом. Корпусова, Гапченка, лисого, кремезного та «рефері» міліціонери затримали і все досить швидко владнали, розпихавши їх в автозаки. Кількох надто агресивних «бійців» вдалося приспати за допомогою снодійного, інші – розбіглися.
– От і все, лейтенанте, – потираючи долоні, сказав майор своєму колезі. – Молодці, таку операцію провернули! А де це наш чорнобилець?..
...Борис лежав горілиць і вдивлявся в небо. Воно було насичено-голубим, без жодної хмаринки. З його очей неголеними щоками стікали непрохані сльози. Обабіч сумирно лежали дві його улюблені собаки: Жук і Альфа. Один – битий долею, пошматований життям і чорнобильською бідою, друга – вірна вівчарка, яка розділила смуток, допомогла не забути Жука. «Чи помиряться? – думав Борис. – Чи знайдуть спільну мову? Ми, люди, й ті не завжди сходимося...»
9
З того часу, як повернувся Борис зі столиці, минуло з десяток місяців. Він уже майже забув про свої поневіряння чорнобильською зоною, собачі бої, міліцейський рейд. Сторожує взимку зі своїми собаками в коморі, на фермі. А щойно сповзе сніг з землі, доглядає колгоспних коней, ходячи в нічне. Словом, живе звичними селянськими буднями. Правда, ще сумує за рідною оселею, що залишилася в зоні. І радіє від найменшої звістки від тих людей, яких зустрів у так званому самосельному чорнобильському краї.
Іноді сідає на поріг хати біля собачих буд і читає дружині листи від доньки Юльки. Вона – в Києві закінчує біофак університету. Нещодавно вийшла заміж за гарного хлопця. «Внучок народиться, заберемо до себе, хай поживуть самі, та й диплом на носі...» – сказав якось Світлані. «Обов’язково, – згодилася вона, – хто ж його ще навчить так любити собак...»
– Піду я в хату, Борисе, – підвелася дружина, – щось зготую на вечерю, а ти теж не барися.
– Агов, Борисе Івановичу! – загукав з вулиці колгоспний бригадир. – Зайти можна?
– Чого питаєщ, Петре, заходь. Листа від доньки читаю.
– Що пише?..
– Добрі новини, до захисту диплому готується. Заходь, заходь, Миколайовичу.
– О-о! Бачу, ще справний старий, потрепаний Жучара, – обвів поглядом бригадир знайденця. – Елітних цуценят незабаром продаватимеш.... Мо‘, розплідник організуємо в колгоспі, – пожартував Петро Миколайович, – нам такі сторожі треба.
– Ти що, Петре! Старий він уже. Та й зона його виснажила, а ще ті варварські бої... Проте тримається, бродяга.
– А що з тими бандитами?
– Кажуть, посадили за знущання над тваринами… Та грець з ними… Краще глянь, Петре, якою красунею стала Альфа. Цілком згоден, треба її на злучку звозити, знатні щенята мають вийти. Отоді й подарую тобі одне. Діду Толі відвезу, бабі Нюсі, живі ще, дякуючи Богові, самосели. Збираюся провідати їх, Миколайовичу... А-а-а... забув геть! Ще Юльці з Віктором подарую. Обов’язково! – ніби сам собі підтвердив Борис і стих, задумавшись на мить. – Що, Жуче, правильно міркую?
Кавказець крутнув хвостом, а потім радісно гавкнув. Його весело підтримала Альфа. Позаяк відгукнулися й сільські бобики. І розкотисто покотився суцільний гавкіт поліським селом.
– Здається, все нормально. Життя набирає звичного темпу. Ще подибаємо трохи. Ми ж приречені на життя, і зовсім ніякі не мутанти, – підморгнув Жукові Борис. – А ти глянь на нього, Петре, все дивуюсь, як оце він знає, що я саме про нього кажу...
м. Коростень, що на Житомирщині.