«Лосева помста», повість

– Нічого... доживатиму тут… Все минулося, дорогенький. Жили, сварилися, мудрували щось... Гайнули з насидженого місця. Набридло, казала моя жінка Галька, в кизяках ритися... І зовсім непомітно ми теж впряглися в ті «перегони», про які я вже згадував. Спромоглися навіть купити однокімнатну квартиру в місті... Але ж… довкола чужі люди, роботи нема. Галька грошей требує... Подався на завод. Та працював там недовго – закрили. Потім прих...ватизували, замість зарплатні пороздавали папірці на руки. Сказали, що ми тепер всі акціонери – господарі заводу. Проте знайшлися шустріші «господарі», поскуповували  за безцінь у нас прих-х-ватизаційні папірці, повиганяли тих, хто старіший, і пішло-поїхало: суди, мітинги, торгівля акціями... Аж моя половина «загорілася», дерла, як навіжена, горло на тих зібраннях. З транспарантами і я ходив на пару з нею. Уявляєш, нормальні, здається, люди… під дощем горлопанять різні дурниці... Віддав я той папірець проходімцам за копійки. Правда, знайшлися і тут спритники. При грошах і в пошані. Керують там і зараз, розпродавши все залізяччя із заводу... Микався я скрізь, і на біржі копійки одержував, і на базарі оселедцями торгував. Все заспокоював і себе, і Гальку свою...  Спочатку не витримали син з невісткою. В Москву перебралися. Там – жінчина рідня. А через рік благовірна моя до матусі своєї у Крим махнула...

Дід Толя раптом замовк, а потім витер долонею спітніле чоло. Відкрив пляшку «Житомирської», плюхнув у кухоль горілки і залпом випив, скривившись, ніби ковтнув кисличку.

– А я, бачиш, повернувся до батькової оселі, в своє село... Може, й ти вип’єш, Борисе, кажуть, вона, клята,  радіацію виводить?..

– Ні, мені ще шукати Жука, а ви б теж не захоплювалися, то – червоне вино від радіації, а не горілка. Мабуть, поїду вже, діду. Пора... Хотів ще запитати... а як же ваш дар? Власне, цікавить, коли це ви їм заволоділи?

– Та, – махнув рукою дід Толя, то – особлива історія. Ця оказія трапилася під час зливи, блискавка мене вдарила... Дуб  згорів, а я, бач, ест...раксенсом став... майбутнє передбачаю. Та... то – старечі забавки, Борю. Не журись, знайдеться твій собака, серцем відчуваю, – підвівся дід Толя. – Ходімо, проведу, а то, чого доброго, заблукаєш у цих бур’янах мутованих.

Наступної миті самосел раптом ляснув себе по чолу:

– От… мізки й справді пропив уже!.. Мало не забув... Ти до «екскурсоводів» підійди. Тут у нас неподалік таке собі «турбюро» діє. Особливо для заграничних  стараються. А вони, кляті капіталісти, мов мухи на мед злітаються, їдуть і їдуть. Викидають шалені гроші... За них і тягають буржуїв всюди столичні «бізснесмени». Рудий ліс показують, обеліск пожежникам, могильники, станцію, мертве місто, гостюють у самоселів. Заїжджали й до мене. Французи... Я навіть їхнього сиру скуштував. Вином своїм пригощали... А ще є тут  «бригада», яка відловлює мутантів: хворих котів, собак… То підійди до них, але стережися, не певні вони…

Наслухавшись діда Толю, Борис повертався додому невеселий, але з черговою надією. Розповідь самосела була ще однією реальною ниточкою, що повинна була привести до Жука. Борис це просто відчував. Але він ще не знав, що його Жука, заледве живого кавказця, знайшли біля їхньої покинутої оселі саме ті «бригадівці», про яких і згадував самосел дід Толя.

3

Собаче життя, як людське. Одні живуть у розкоші, інші – ближче до кухні, всіляко догоджаючи хазяїну, окремі силою добувають собі шмат м’яса, а дехто... стає «бійцем».

Не здогадувався Жук, лежачи під старою грушею, біля залишеної його господарями оселі, що беззоряної чорнобильської ночі потрапить у розряд собачих гладіаторів, так чи інакше одержавши ще один шанс на життя. Не знав нещасний собака, що на любові людей до тварин теж робляться гроші. Ще б пак! Спеціальні корми, ошийники від бліх, штучні кістки, реєстрація в клубах, послуги перукарів і навіть джакузі. А новоспечені бізнесмени навчилися робити  гроші ще й на смерті тварин. Страшний молох наживи виявився лютішим від чорнобильського монстра. Він безжально засмоктує в багнюку буття, роздирає навпіл людські душі, і не тільки…

Знесиленому довгими поневіряннями чорнобильською зоною Жуку згодилася б навіть штучна кісточка. Але про це йому зовсім не хотілося думати. Хоча, блукаючи, він уже навчився міркувати, бути обережним і спритним. Відтак його змучене тіло аж ніяк не полишала, хоча й квола, собача душа.

…Десь далеко почулося виття вовчиці. Нестерпно-протяжне. Жук звів догори голову, роззирнувся довкіл – рятівного промінчика ніде не було. Намацав лапою щось під своїм знесиленим торсом. То було задубіле кошеня. Підгорнув його до себе, але втямив, що воно мертве, і затрусився, як мокре щеня. Ослаблими щелепами спробував розкусити скам’янілий шматочок хліба, що лежав неподалік. Не вдалося. Натомість, вивалявши мимоволі його в калюжі, знову заходився розгризати. В собачому шлунку забурчало. Здалося, на всю зону...

4

Бувалий темно-синій «беемве» вперто, ніби фантастичний батискаф, протискувався через густу мряку, вихоплюючи з пітьми шматки реалій зловісної чорнобильської зони. В затхло-прокуреному череві пошарпаної іномарки напіврозляглися два шукачі так званих собачих гладіаторів. В хирлявого пасажира на колінах лежав обріз.

– Я жє тєбє казав, Фіксо, шо здєсь нічєго нє найдьом, – сердився коротко підстрижений коренастий водій.

– Нє гані, Лєший, – заспокоїв його худорлявий із золотою фіксою, виплюнувши через вікно недопалок.

Раптом тусклі фари «батискафа» вихопили з темряви стару напіввсохлу грушу, а під нею – змучене тіло кавказця Жука.

–  Стой, стой! – закричав Фікса, блиснувши золотим зубом. – Лєвєє возьмі, под дєрєвом, відіш, наш клієнт валяєтся!

Наступної миті він майже на ходу вискочив з машини, прихопивши обріз. Підбіг до похиленої груші. Копнув обрізаним дулом собаку. Прислухався. Почулося слабке хрипіння.