«Повість про чотири квітки»

— Ще б пак! Ці двоє... Знаєш, хто вони? Рудий та Руда-з-Пацюком. Вони вибралися зi Справедливої Машини.
— Отже, Машина їх виправдала, — вирiшила Маргаритка. 
Майстер придушив зітхання. Наївна дівчина навіть уявити не могла, що Справедлива Машина насправді — це всього лише бездонний колодязь з гладкими стінами, і засуджує він скинутих однаково: на смерть вщент.
— Так, звiсно. Виправдала. Я і не зметикував, — швидко погодився Майстер, роблячи на ходу пам'ятну зарубку величезним складаним ножем на маленькій паличці, яку видобув з кишені.
— Ти втомився, — ласкаво сказала Маргаритка і подумала: “Він — це дійсно суцiльне уособлення обов'язку. Бiдолашненький... Нi-ні, в його душi також багато шляхетностi, спiвчуття і... любові. Інакше він не врятував би мене! Крім того, любов до закону — також любов”.
Завiса на її очах згустилася. Дівчина навіть не помітила, як вони прийшли додому до Майстра. І якби довелося наступного ж дня шукати це місце, вона б не знайшла нізащо.
— Звари каву.
Буркотливі слова Майстра повернули Маргаритку до дійсності і змусили оглянути кімнату в пошуках буфета. Житло Майстра виглядало внутрішньо фальшивим, оскільки крізь конторську прилизанiсть скрiзь вгадувався дикий ведмедячий барліг. Єдиними справжніми (якщо розумiти відображення істинного лику власника) речами були повiшенi на стiнi навпроти входу репродукції з картин, що неспростовно доводило Маргаритці пристрасть Майстра до мистецтва й до історії водночас. Перша картина зображувала дівчину у білому вбранні, що горiла на багатті, та поголеного налисо священика, який грубо тикав їй у відчужене обличчя розп'яття на довгій жердині. Друга картина відкривала панораму залитого яскравим сонячним промiнням морського узбережжя, де люди, одягнуті на зразок Білого Кардинала (тільки одяг у них був чорного або коричневого кольору), катували інших людей, голих, смуглявих і напрочуд маленьких.
— Яка старовина! Це завоювання так званого Нового Світу? — невпевнено спитала Маргаритка.
— Ага, — підтвердив Майстер. — А друга картина називається “Орлеанська дiвка”. Либонь, нічого собі була. Це я з конфiскатiв вирізав. От коли вміли жити!
— А мені чомусь здається, що все це казки, — прошепотiла Маргаритка. — Новий Світ, Старий Світ... На землі iснує одне-єдине Місто, воно — це вся земля, і більше немає нічого.
— Казки, — пробурчав Майстер. — Я от слухаю тут твої казки, а де ж моя кава?
— Ой, вибач!
Маргаритка миттю впоралася і впурхнула у вже милу її серцю кімнату з чашечкою ароматного напою в руці і з усмішкою на обличчі. Усміхалося потайки також її серце, але Майстер не помітив цього. Він облив Маргаритку крижаним поглядом. Дівчина завмерла і збентежено спитала:
— Щось не так? Ти втомився?
— Втомився, — Майстер свердлив очима зволожений від засмучення лоб Маргаритки, витримуючи паузу. — Проте, не дуже. Я гадав, затягнути тебе до мене буде трохи важче.
— Чом ти?..
Дівчина завмерла з роззявленим ротом. Звiсно ж, Майстер бреше! І зовсім він не втомився. Просто услід за Білим Кардиналом відчув наліт бруду на її душі... Колишнi сумніви з новою силою охопили Маргаритку. Дівчина повільно опустила кавову чашку на підлогу, навшпиньки підійшла до Майстра і прошепотiла:
— О, я знаю! Я відчуваю! Я бридка, брудна, не гідна тебе...
— Давай сюди чашечку, — похмуро наказав Майстер. Дівчина подала йому каву у величезній щербатій чашці, однак Майстер грізно наказав: — Не ту, іншу!
Завiса любові на очах Маргаритки магнієво спалахнула, мовби перетворившися у власну тінь на сліпучому тлi, колишні страхи змінилися відчайдушним бажанням.
Ні, не можуть бути такі думки брудними! Вони народжені неусвідомленим коханням. Любов Майстра лише спрямувала їх, оформила в щось конкретне і відчутне. Те, що уявляла собi Маргаритка, розповiдаючи Розi вигадану iсторiю, має бути йому особливо приємним. І вона зуміє доставити найвище блаженство своєму Майстровi!..
— Так я і знав. Не пощастило.
Не виймаючи соломинки з її чашечки, Майстер в той же час шумно присьорбував прохолонувшу каву.
— Я... не розумію... — ледве прошепотiла щаслива Маргаритка.
— Скляночка ж бо твоя з тріщиною, — розчаровано пробуркотiв Майстер і продовжував з презирливою усмiшкою: — А я ж бо гадаю, чом ти так охоче зі мною пішла і так відразу підставилася! Ну і дурень же я! Загалом-то я майстерно розпізнаю незайманок, але цього разу все ж помилився. Ех ти, артистка! Справжня акторка. Так вправно прикидатися... Чи для того я врятував тебе вiд Машини?
Завiса любові коливалася перед малахітовими очима-листочками Маргаритки суцільною лiановою стіною, яка подеколи так і вибухала буйноцвiттям орхідей, божественно прекрасних лотосiв або казкової папороті. І ніяке, навіть найжорстокiше розчарування Майстра не в силах було розпороти цю стіну.
— Ні, мій Майстре, ти у мене перший. Перший. Ті троє не рахуються, — бурмотіла дівчина.
— Ах, отже, троє, — продовжив тим самим тоном Майстер і несподівано вигукнув: — Ей, ви звідки?! Геть!!!
Зеленолiанова завіса сколихнулася і вистрілила пагонами запашного бузку. Маргаритка спробувала утримати Майстра, котрий щосили виривався з її обіймiв. Та він і сам не міг витягнути соломинку всупереч власному бажанню.
— Хто ви такі?
Йому відповів іржаво-верескливий сміх і напрочуд живий голос Рози:
— Ірорги.
Маргаритка спробувала зсередини розсунути лiанову завісу. Насилу зробивши це, дівчина справдi побачила над собою померлу подругу. Роза кривлялася з властивою їй розбещеністю. Вона виглядала майже прекрасно. Навіть моторошної рани на голові, яка з часу похорону так і стояла перед очима Маргаритки, не було. Лише якась туманна, ледь помітна прозорість робила Розу трохи нереальною, та ще мабуть рот вона намалювала більше, нiж зазвичай.
— Роза, ти жива, — прошепотiла Маргаритка і потяглася до подруги крізь лiанову завісу.