«Повість про чотири квітки»

Втiм нічого подібного не сталося. Парубок підійшов до бранцiв (яких, до речі, було в кімнаті досить-таки багато) і почав з неприхованою насмішкуватiстю слухати Білого Кардинала. Той звертався з полум'яною промовою до тих, хто стояв праворуч від столу:
— ...I ходив я три роки Містом нашим, що простягалося з кінця в кінець землі, і заглядав в обличчя дружин і дів наших. Що ж було в їхнiх обличчях? Розпуста і мерзота, мерзота і розпуста, кажу вам! Всі вони успадкували грiх праматері і прагрiшницi Єви, клятої спокушальницi Адама. І пересвідчився я, що гідного потрібно шукати лише з-помiж мужiв і юнаків. Чи чуєте ви мене?
Люди, що скупчилися праворуч від столу, з незмiнно мовчазною увагою поглядали на Кардинала і навіть не збиралися відповідати. Не встигла Маргаритка замислитися, чому вони настiльки ввічливо і уважно дивляться на рот промовця і не вiдповiдають жодним чином, як парубок гучно реготнув і сказав:
— Дарма стараєшся, поганко. Ці люди глухі. Вони доставлені сюди, оскільки не чули про День Жалобного Сміху і тому не сміялися разом з усіма.
“Як дурний Кардинал”, — подумала Маргаритка, жадібно вбираючи всією душею могутню фігуру парубка.
Кардинала дещо збентежила помилка, та ненадовго. Він раптом ляпнув себе по правому боку, весь засяяв, покопирсався в брижах плаща і витяг тонкий золотий хрестик із зображенням Спасителя.
— Ось він! Це останній в своїй істинній правоті символ на землі! — урочисто прорік Білий Кардинал. Він кинув косий погляд на глухих, але одразу ж звернувся до людей, що стоять ліворуч столу: — Все одно ці понiвеченi нічого не зрозуміють. Але ви, що мають вуха, почуйте! Маючи очі, узрiть! Ось істинний Бог! Саме покірливе лице Його, безмірне страждання за нас, грішних, нехай підтвердять мої слова. Вдивіться в ці поранені руки і особливо — в поранене серце. Люди, хіба ви не бачите...
— Ні, не бачимо, — сказав один з тих, що стояли лiворуч від столу. — Ми сліпі. Ми не сміялися, коли вважали, що за нами ніхто не спостерігає. Нас вислідили і схопили.
Білий Кардинал впадав у розпач, а Маргаритка навіть трохи порадувалася в душі, що той помилився вдруге поспiль. Надто вже осоружним був цей старий, дуже огиднi слова говорив про неї... і в порівнянні з його убозтвом парубок був так хороший!.. Рятівник...
Так, саме вiн врятує!
— Однак ми все чуємо, — продовжував сліпий, напружившись, мов струна. — І я не розумію, Кардинале, невже ви слiпiшi вiд мене?! Хіба немає у всьому Місті жодної жінки або дівчини, чистої серцем?
— Чи пристало тобі мудрувати про колір і світло! — обурився Кардинал. — Якби гідна Діва була тут, Спаситель Сам зійшов би з хреста і подав їй руку. Але чистими є лише два кольори: білий і чорний. Білий є символом смутку і жалоби, а чорний є символом цнотливої чистоти! На шляху до цього Будинку скорботи стрiлася мені одна шльондра... Ота зелена жаба, — Кардинал презирливо тицьнув пальцем у бік Маргаритки, котра здригнулася. — Так от вона...
Сліпий простяг руки до дівчини, поворушив пальцями і презирливо розпочав:
— Ех, святий отче! Невже ви не бачите всієї...
Парубок зробив три кроки до сліпого і лунко вдарив його в обличчя. Сліпий відразу ж зробився схожим на зім'ятого паперового чортика. На розбитих губах виступила блакитна кров. Маргаритка, яка гарячково відшукувала в парубкові позитивно-піднесенні риси, спробувала одразу ж забути про цей негiдний вчинок.
— Не базікай забагато, Свірхене Клівсi, тут це не дозволяється, — сказав парубок з добродушною веселістю і пожартував: — Довгий язик вкорочує життя.
“Він відданий своїй справі. Він — це обов'язок. І навіть по-своєму дотепний”, — подумала Маргаритка, з ніжністю роздивляючись на широкі плечі і величезні долоні парубка. Він врятує її, неодмінно врятує! І як надійно має бути з ним...
— А ви, Кардинале, віддайте-но хрестика мені. Такі цяцьки давно мають бути конфісковані. Це ще одне порушення. Ви і за нього відповісте.
Парубок висмикнув зi знесилених пальців Білого Кардинала розп'яття і кинув його у невеличкий тигель, що стояв в кутку кімнати. Через деякий час вогненний струмінь розплавленого золота пролився в формочку, з якої незабаром випало мініатюрне зображення Золотого Бога. Здавалося, ця проста дія остаточно вбила Кардинала.
— Отак-то краще, — помітив парубок.
“Так, весь він — це обов'язок, підкорення закону. Нехай навіть закон цей не завжди добрий”, — захоплено думала Маргаритка.
— До порядку, Майстре! — несподівано пролунав звiдкись старечий голос. 
Парубок неохоче, але все ж слухняно змiнився. Обличчя його зробилося натхненним, коричнева уніформа натяглася під могутнiм натиском м'язiв.
— Всім встати! Нікому не рухатися! Суд iде! — вiдкарбував парубок.
“То його ім'я Майстер!” — подумала дівчина і непомiтно зітхнула. І в цю мить очі їх зустрілися. Як здалося Маргаритці, в його погляді промайнули всі вирази — від гніву за порушення урочистої тиші до найгарячiшого співчуття і навіть напiвслiпого обожнювання. Хтозна, чи не побачила дівчина лише відображення своїх власних почуттів! Принаймні, ті декілька секунд, доки Суд урочисто входив до кімнати, Майстер пильно (можливо, надто пильно) оцінював Маргаритку з голови до ніг.
Потім всіх бранцiв судили. У центрі кімнати, просто перед столом, знаходилася витіювата кована кришка люка Справедливої Машини. Майстер підняв її. Суд зачитував кожному (навіть глухому) вiдомi факти і обвинувачення, весело кректав, почухував лисину під запорошеною перукою, з таємничим виглядом скрiбся під пахвами і передавав обвинувачення Майстру. Той в свою чергу вручав аркушик з обвинуваченням підсудному, підводив його до люка, кричав в лункий чорний отвір: “Справедлива Машино, розсуди такого-то!” — і зіштовхував людину в люк. Маргаритка, яка спостерiгала за процедурою уперше в життi, внутрішньо тремтiла. Передостаннім до Справедливої Машини підвели Білого Кардинала.