«Повість про чотири квітки»

Одразу ж золота рука втихомирила дівчину своїм холодним тягарем.
— Лежи, не ворушися, — прошепотiв переляканий Майстер.
Завіса обсипалася пелюстками магнолій. Маргаритка ясно побачила, що Золотий Бог придавив її і Майстра до міцного дубового ліжка.
— Звідки він... — дівчина не договорила. 
На шиї Майстра висів пустий ромбик, золота фігурка зникла з розп'яття. Холодний піт переляку приліпив до його засмаглої шкіри сім мідних пiдковок.
— Ти що... підстерігав нас? — пробелькотала Маргаритка, звертаючися до Золотого Бога. 
Той лише вищiрився, виставивши уперед вурдалакiвськi ікла. Роза розбещено реготала, її обліпила безлiч інших трохи прозорих облич. Серед них Маргаритка упiзнала лише неповторного Бандальмахара Дукса, його тринадцяту коханку (ім'я якої не пам'ятала) і величного Президента, за яким тільки-но відлунав жалобний сміх.
— Підстерігав. Iрорг чатує на тебе, Й коли людей охоплять вогнянi пристрасті, З лабет палючої напасті Вже не врятується нiхто... — Бандальмахар Дукс театрально вронив руки і низько вклонився. 
Роза шумно зааплодувала. Коханка Дукса із зневагою мовила:
— Ти, комедіанте, припини блазнювати.
— А що, дуже класно, — заперечила Роза. 
Інші незграйно загомонiли. Дукс знизав плечима і звернувся до Маргаритки звичайним тоном:
— Що ж, усе так. Ми на вас полювали. Ми — це ми всі, iрорги. Ми підстерігаємо, коли люди блукають у гріху, і в цей момент наздоганяємо і випиваємо їх.
Майстер зіщулився і затремтів. Маргаритка судомно розкрила пуп'янок салатових губок. Під тягарем задеревенілого від переляку Майстра їй важко було дихати.
— Всі ви боїтеся, бо всi недосконалi, — презирливо кинув Золотий Бог, ласкаво погладжуючи по голові ту саму Перспективу, яка нещодавно стояла на шляху Маргаритки і таємничо натякала на порятунок від Майстра.
— Так, всі ми боїмося, доки лишаємося людьми, — підтвердила Роза. — Але потім... Ух, як це класно: випивати живу душу з людини!
Маргаритка затремтіла, тому що дійсно боялася за свого Майстра, боялася, що йому заподiють зле, що його зараз... уб'ють?! Ні, тільки не це!
А Майстер заборсався під могутньою золотою долонею, волаючи щосили:
— Пусти! Пусти! Пустіть мене! — і не зовсім зрозуміло було, кричить він це ідолу, що ожив, або дівчині, яка все ще інстинктивно обіймала його. Золотий Бог голосно реготнув і здiйняв руки вгору. Звільнений Майстер вмить зіскочив з ліжка і почав прожогом гасати по кімнаті в пошуках виходу. Було щось безглуздо-жалюгідне в безуспішних спробах цієї сильної людини, що не з своєї волі опинилася в становищi метелика, посадженого в слоїк.
Підвівшися на лікті, Маргаритка з болем в сердечку спостерiгала за Майстром. Вона не чула упевнених слів Президента: “Дівчино, я знаю, як ти шанувала мене за житті! Я буду першим”. Не звертала увагу на те, що десяток рук розтягнув її на лiжку, а десяток ротів упивається в тіло. Нi! Не зводячи малахітових очей зі свого Майстра, Маргаритка злегка дунула на зiв'ялi пелюстки магнолій. Пелюстки пухнасто спурхнули і завирували кімнатою. Вже впав Майстер, зламаний насiвшими на нього iроргами. Вже перестав навіть кричати, а Маргаритка все дула мертвими губами, здіймаючи нові хмари пелюсток кохання...
— Так, тепер легко, справдi легко.
Iрорг-Майстер підвiвся на ноги, звучно поплескуючи своє нове, трохи прозоре, але як і раніше, буйно-волохате тіло. Розпрямив плечі. З презирством пхнув власний труп. Нахилився і зняв з остигаючої спотвореної шиї ланцюжок з сiмома рiзними пiдковками.
— Ей, артистко, пiднiмайсь, — окликнув Майстер Маргаритку.
Чийсь гіркий сміх сухо прошелестiв в розкритих навстіж дверях квартири, промайнув чорний плащ. Майстер обернувся, але встиг розгледiти лише кінчик мітли.
— Це так, Смерть причепилася, — пояснив Золотий Бог. — Волочиться за нами, розвалюха стара, і чогось вичiкує... Але що з Маргариткою, справдi?
Золотий Бог підійшов до тіла дівчини і погладив її спутане смарагдове волосся.
— Ей, вставай. Покинь це тіло, навіщо...
Але тут сталося щось таке, від чого всi iрорги порснули хто куди. Труп Маргаритки широко розплющив випиті очі, які абсолютно втратили чарівну схожість з листочками і тепер скидалися на зеленуваті печені яблука зi зморщеною шкіркою.
Надсилу роззявляючи розірваного рота, з горла вилетіло рипiння:
— Ма-а-а... Ма-а-а... Ма-а-ай-стре-еее...
Дівчина не перетворилася на iрорга. Кульгаючи і похитуючись, брела вона по кімнаті, простягала сухі руки уперед і все кликала:
— Ма-а-а-айстре-е-е-е, де-е-е ти-и-и?
— Геть! Геть звідси! — заверещав Майстер-iрорг. — Геть! Ти не давала мені втекти, доки я був iще живим! Ти не давала мені спокійно перетворитися на iрорга, обдуваючи своїми безглуздими пелюстками! І чом тiльки я не відправив тебе до Справедливої Машини?!
Маргаритка завмерла, втупивши сліпі очі в несамовитого iрорга. Нарешті прорипiла:
— До-о-о-об-ре-е-е, я зни-и-и-икну-у-у-у на-а-аза-а-а-ав-жди-и-и... Про-о-оща-ва-а-а-ай, — і попрямувала хиткою дерев'яною ходою. 
Але не до дверей, а просто до Гліцинії Коннігани, ім'я якої забула. Тринадцята коханка неповторного Дукса позадкувала, однак замість того, щоб відійти убiк і пропустити сліпий труп, зойкнула, осіла на підлогу і пробурмотіла, хапаючися за груди:
— О, що це зі мною? Що? Я палаю! Я не можу більше витримати! Я!..
Вона дійсно спалахнула яскравим бенгальським вогнем і почала котатися по підлозі, відчайдушно волаючи. Одразу ж i Президент розгубив усю свою велич, і стиснувши собі горло, важко плюхнувся на підлогу, а якась жінка роздулася кулею і дзвінко луснула...
— Біжимо звідси, — наказав Золотий Бог.