«Повість про чотири квітки»

— Хто ж iще міг сказати таку нісенітницю! Принаймні, не бідолашна Маргаритка. Подумай гарненько, скільки разів я міг примусити тебе якщо не за ці два роки, то хоча б за сьогодні. З Ножем Долі в руках... Але це не кохання. Це брехня. Облуда.
За спиною пролунало рипiння.
— Піфала?!
Юродива дерев'яно сіпалася і пускала зелені слинi.
— Легка на поминi.
Продовжуючи рипiти, Пiфала позадкувала, спіткнулася, знов позадкувала...
— Ей, ти, артистко! Не бачиш їх?
Честав ударив Iриску під коліна і придавив до землі всiм тягарем свого тіла. Під чорним плащем Смерті було темно й задушливо. Честав ледь чутно стогнав: впав якраз на розпухлу руку.
— Ма-а-а... Ма-а-а... Мi-i-i-iй Ма-а-а... — рипіла юродива.
— Шукай, шукай їх! — долинув під плащ гучний голос Майстра. — Нюхом чую: мерзотники мають бути десь тут. Знайдеш — погладжу твою мерзенну голiвку.
Розкотистий регіт Майстра заглушив слабке рипiння Піфали, яким відповіла юродива.
— Нам кiнець, — прошепотiла Iриска.
Проте гучні кроки Майстра лунали все далі й далі, доки не змовкли зовсім.
— Ти думала, вона нас видасть? — серйозно спитав Честав, вибираючись з-під плаща і обережно помахуючи хворою рукою.
— Я думала... Я не знаю... 
Iриска трохи сп'яніла від усвiдомлення того, що юнак декілька хвилин пролежав просто на її оголених персах.
— Не думай зле про Піфалу.
— Чому?
Честав з докором подивився на дівчину.
— Ти не тільки акторів не впізнаєш.
П’янкої легкості мов не бувало. Iрисцi й раніше здавалося, що Піфала...
— І ти не пам'ятаєш, у якої з твоїх подружок був зелений колір?
— Не треба! — немов ужалена, зойкнула Iриска. 
Краще навіть не пробувати уявити собі, у що могла перетворитися... Маргаритка...
— Ти гониш геть дійсність, — сказав Честав. — І навіть не звернула уваги на те... з якого боку йшов Майстер.
Iриска перелякано подивилася на юнака. Насилу видравшися на купу уламків, Честав з хвилину постояв на верхівці і мовчки з'їхав униз.
— Що iще трапилося? — прошепотiла пожовтіла вiд переляку Iриска.
— Я... я ніколи... — у юнака тiпалися губи. — Я ніколи не губився в руїнах... Ніхто не знає їх краще за мене. Навіть коли мене схопили, насправді я не заблукав...
Iриска здригнулася, тому що пригадала слова Смерті: “Мало тобі з-за неї перепало... Знов попадешся... З її ласки натерпишся знов...” Смерть сказала —  з-за неї...
Негайно в мозку виринуло продовження фрази: “Коли мене схопили, я не заблукав. Я йшов за тобою і видав себе, тiльки б не кидати тебе саму”.
— А зараз? — насилу вичавила дівчина, погладжуючи пов'язку, що приховувала тавро Честава.
— А зараз я залишився з тобою і... збився зi шляху. Загалом, Церковна площа просто перед нами. Пошуки розпочалися, тут повно iроргiв. Тепер нам не втекти.
Золоті порошинки витанцьовували перед очима дівчини. З-за завіси золотавої завірюхи долинали слова Честава:
— Ось чим скінчився наш шлях, як казала Смерть. Ми так і вiдповiдали патрульним. Це замкнене коло: звідкiля йшли, туди і прийшли.
Iриска приліпилася до Честава й ніжно прошепотiла:
— Якщо наш шлях кінчився... саме тут... То я хочу належати тобi саме тут...
— Iриско, не смій!!! Ти не загинеш!
Честав зiщулився в камінь. Iриска у напiвзабуттi насiдала на нього.
— Нас вип'ють. Ну то й що? Ми станемо iроргами, але не перестанемо кохати один одного.
— Не тiшся ілюзіями, — пробурмотів Честав. — Я тебе кохаю...
— І я тебе!
— Знаю. Це і зле. Бачила пояси Закам'янілих, Обвуглених й інших? Ось що виходить із закоханих. Або й того гірше...
— Або?! — Iриска задихнулася.
— Або... Піфала. Тільки ти будеш рудою юродивою. Рудою, як глина, а не зеленою. Iрорги будуть нас шанувати, тому що пiд час iризацiї ми вб'ємо штук п'ять-десять своїм коханням. Задеревенілих, Окостенілих, юродивих та інших вони шанують, тому що бояться. Це єдине, чого вони бояться.
Iриска ридала. Честав пив її сльози з гарячих рудих щок і шепотів:
— Це страшно: стати Піфалою. Вважаєш, дарма люди, що залишилися в живих, впали в істерику? Рештки людяності ще сяк-так трималися на останніх сім'ях. Покидьки боялися, що кохання може тихенько таїтися в сім'ї. Коли ж з'ясувалося, що брак не захищає від iроргiв, все завалилося! Будинок на піску або картковий будиночок... Чоловiки й дружини порозставалися, і так зване “порядне суспільство” вмить розкрошилося купками роздратованих чоловічків. Проте, ти все це знаєш. Загальна конвульсивна паніка. “Стратити рудих!” Місто рознесли по цеглинках, і мені його шкода, хоч я й ненавидів це скупчення кам'яних будинків-монстрів зi Стінами-шпигунами, — юнак упіймав декілька пошарпаних паперових купюр, якими вітер бавився бiля його ніг, і засмучено зауважив: — Ось, мабуть, останні іграшки людей. Як були вони різнокольоровими папірцями, так і залишилися. Тільки тепер навiть вони нікому не потрібні. Їх викинули на звалище, а звалищем стали самі руїни Міста, де царюють iрорги. Вони зовсім знахабніли, ці iрорги, навіть Паски Відмінності вигадали. Тепер стати iроргом — то велика честь. А раніше вони ховалися в напiвпрозоростi. І ти хочеш зробити таке...
— А ти не хочеш! — у відчаї вигукнула дівчина.
— Хочу, аж не можу стриматися, так менi кортить, — несподівано тужливо зiзнався Честав. — Але тiльки-но подумаю про тебе... про твої страждання й майбутнi поневiряння... Нi, я не можу собi дозволити, щоб ти перетворилася на юродиву!
— А я можу, — слабко видихнула Iриска. — Ти дужий. Ти захистиш мене. Навіть голіруч.
— Я слабкий, слабкий, — з гіркотою відгукнувся Честав. — Я весь час підвертаю ногу. В мене слабкі суглоби. От і з тими трьома я б без тебе нiзащо не впорався. Я руку вивихнув! Я не можу тебе захистити!
— Ти дужий. Могутнiй мій Честав...