«Світ не без добрих тварин», новели

    Мама-білка стомлено відмахується від синових слів:

   — Людинка — це серйозна відповідальність, сонечко. Ти будеш її вигулювати, мити, годувати, прибирати за нею? Отож бо! Людинку він захотів…

    А ось і молодик з головою мастифа вивів на прогулянку вгодованого хлопчака на повідку — домашній улюбленець, породистий. Людинка.

    — Ну ж бо, давай уже роби свої справи, мені на роботу час! — гаркнув нетерпляче до своєї домашньої людини. Людина на повідку ще трохи покрутилася, підняла ногу біля дерева, помітила його струмком сечі, затим із зосередженим обличчям всілася на купі торішнього листя. Випорожнилася. До чоловіка-мастифа наблизилась струнка молода жінка з головою чорної кішечки у зеленому шалику, захисниця довкілля:

    — Ви ж приберете за своєю людиною, чи не так? Тут, між іншим, мами-киці з кошенятками гуляють. Негоже, якщо кошеня вступить в людські екскременти!

    Мастиф невдоволено скривився, проте дістав з кишені поліетиленовий пакетик і прибрав за людиною. Роззирнувся в пошуках урни для сміття. Не знайшовши її та переконавшись, що чорнява жінка-кішка вже не дивиться в його бік, жбурнув пакетик з людськими екскрементами до купи порожніх пляшок та недопалків біля лавки.

    Хтось із перехожих таки зателефонував куди належить, до вбитого автівкою чоловіка під’їхала вантажівка сміттярів з комунальної служби, відшкребла його з узбіччя.

   Тим часом жінка-кішка вже годувала недоїдками з торбинки чотирьох моїх знайомих безхатьків на зупинці. Над нею стояла пані з кобилячою головою і приказувала:

    — Звісно, шкода цих людей, голодують, замерзають, гинуть на вулицях… Але що ми можемо вдіяти? У мене вдома вже двоє людських дитинчат, підібраних із двору. Милі, звичайно, і так граються! Та всіх не врятуєш, на жаль…

    —А я можу чимось допомогти? — підходжу до жінок з тваринячими головами. Хай вони побачать, що я людина, і що я не безпритульний.

    Жінка-кішка звела до мене видовжені зелені очі, але подиву від моєї з’яви в них не було.

    — Он через дорогу людомагазин, купіть їм трохи сухого корму, якщо грошей не шкода. Потім повеземо маленьке люденя до шпиталю — схоже, в нього зневоднення. А дорослих треба стерилізувати, не можна, щоб вони безконтрольно розмножувалися… Хочете поїхати зі мною?

    То, може, вона й мене збирається стерилізувати? Я ж людина. Чи це тільки вуличних людей стосується? Я розгублено кивнув і рушив у бік «людомагазину», ще вчора там був зоомагазин з кормами, туалетними наповнювачами та амуніцією для тварин. Куплю безпритульним людям трохи поїсти і поїду з нею. Може, вдасться з’ясувати, що ж сталося зі світом минулої ночі?

    На «людомагазині» не стриміло зловісне попередження «Вхід з людьми заборонено», тож я сміливо штовхнув двері й переступив поріг. А всередині ледь не зомлів. Поряд із мішками з сухим кормом, на яких були зображені усміхнені і щасливі «люденята», стояли клітки з людськими дитинчатами на продаж. Цифри на цінниках були захмарними — «породисті» люди коштували дорого, це вам не дармові вуличні приблуди, що безконтрольно розмножуються. Подумати лишень, коли я востаннє сюди заходив по харч для знайомого пса-безхатька, в клітках сиділи кролики, кошенята та папужки…

    — Негайно випустіть їх! — кинувся до найближчої клітки й почав шарпати за сталеве пруття. — Яке ви маєте право торгувати людьми? Я дзвоню в поліцію!

    — Чи ви збожеволіли? — вереснула тлуста продавчиня з барвистою головою папуги, викапаний апач на стежці війни. — В нас ліцензія на торгівлю людьми. Кляті людозахисники, спокою від вас нема! Охороно!..

    За мить мене вже скрутив кремезний охоронець з потужною головою бульдога і ганебно викинув за двері «людомагазину»:

    — Щоб більше не потикався сюди, бо кістки перегризу. Зрозумів?