«Світ не без добрих тварин», новели

    Ось тепер я побачив на її гарненькому котячому писочку непідробний подив:

    — Андрію, ми любимо людей, але ідентифікувати себе з ними — це вже занадто. Ти найдобріший серед тварин, яких я знаю. Бачила на трамвайній зупинці, як ти підхопив на руки те людське дитинча. Ти — особливий. Але ти тварина.

    Та як же так? Не знайшовши, що їй відповісти, я відступив на крок, потім кинувся бігти, перетнув вулицю в неналежному місці, ледь не втрапивши під автівку (дивно, та звірі-водії зі скреготом тиснули на гальма, боялися зачепити мене, ніби за моє вбивство їм загрожувала кримінальна відповідальність). Мурка сумно дивилася мені вслід.

    Зупинився перед дверима якоїсь крамнички, на котрих теж було нашкрябано: «Вхід з людьми заборонено». Без вагань увійшов досередини. Ось я, людина, спробуйте мене прогнати! Утім, ніхто не звернув на мене уваги. Крамниця виявилась шкіргалантереєю — на поличках розкладені та розвішені сумки й ремені усіх барв веселки, поміж крамом походжають тварини-покупці, їх обслуговують продавчині з милими головами лисичок. Ось якась жінка-свиня зневажливо крутить у ратицях містку добротну торбину.

    — Ця сумка точно шкіряна? — цікавиться, ніби між іншим.

    — Так, зі справжньої людської шкіри, — догідливо каже продавчиня-лисиця. — Звісно, людська шкіра коштує недешево… Є схожа модель з екошкіри, від справжньої не відрізниш! Показати?

    — Я цілком можу дозволити собі дорогу річ зі справжньої людської шкіри! — дратується свиня і, вихопивши з лисячих лапок людську шкіру, гордо прямує на касу.

    У мене голова йде обертом. Вони вбивають людей заради лахів.

    — Даруйте, я можу вам чимось допомогти? — це вже мені. Ще одна лисичка-продавчиня зустрічає мене найулесливішою з усіх посмішок. Мене, людину.

    — Дзеркало, — випалюю я. — Я хотів би подивитись у дзеркало.

    — Будь ласка, — трохи здивовано мовить вона і підводить мене до дзеркала на повний зріст. — Можете щось приміряти, якщо бажаєте. Ось цей ремінь вам личитиме…

    Я не бажаю ременя. Із дзеркала на стіні на мене дивиться істота в чоловічому костюмі з розхристаною краваткою. Тільки замість людської голови у неї — морда того кудлатого безпритульного пса, якого я так і не спромігся забрати з вулиці додому.

ФРІЦ КАПУТ

(На основі реальних подій)

    Цю непевну історію старі люди розказали — з тих, що молодими застали Другу світову війну, котра за радянщини Вітчизняною прозивалася. Власне, для них вона й була Вітчизняною, бо світу ті люди так і не побачили, окрім власного села, що було для них Вітчизною, яку обпалила і понівечила та війна, обібрала до нитки їхню й так безталанну молодість. Тих людей уже немає з нами, тож ні в кого й перепитати деталей, зосталися лише тьмяні спогади як висхлі дерева, що не пережили зими.

    …Одного морозяного ранку в лісі знайшли німченя. Ця звістка вмить облетіла всеньке Покутине, хоч то був не єдиний схожий трапунок останнього року війни: Червона армія завзято гнала залишки німців, і сільські дядьки не вперше потай від радянської влади вибирались у ліс по дрова і когось там знаходили. Зазвичай привозили на підводах уже мертві, понівечені тваринами, обмерзлі тіла (жінкам належало обмивати і ховати їх по-людськи), а тут — привели живого.