Оповідання

     В «Ярославі» Мальчик замовив подвійну порцію морозива і п'ятдесят грам дешевого коньяку, прикінчив це за столиком з мініатюрною жінкою, схожою на болонку, і весело рушив до рекламного агентства, пам'ятаючи настанови Віталика, що краще розколювати клієнта після обіду, коли страх і злість переходять у шлунок. «В понеділок клієнт з перепою, він і не готовий до розговору, – пригадав тези Віталикових сентенцій, – а в п'ятницю його тіло ще в офісі, а душа вже в нічному клубі чи в жіночій пазусі, поетому не дрочи звєря».

       Мальчик глянув на годинника. Була середа, за чверть третя, найкращий час для ділових переговорів, коли переступив поріг рекламного агентства. Дістав із кейса візитку фірми «Гренуй», прокрутив у голові можливі сценарії розмови з менеджером і набрав номера. У слухавці сюрчав факс. Мальчик вилаявсь і набрав ще один номер.

      – Альо, ето Альона Харахандюк? – замуркав у трубку Мальчик.

  – Гав! – відповіла Дєвочка.

     І в Мальчика вилетіло з голови все, що вчив Семен Борисович.

      – А, а... – сказав Мальчик, збираючись з думками.

      – А-атпустітє мєня в Гімалаї, – проспівало на тому кінці дроту.

     І Мальчик здогадався, що це Дєвочка із мєчти.

      – Ти Дєвочка із мєчти? – гукнув він.

      – Евс! – цьомнуло трубку.

      – Зійди з шланга, – зазирнув до офісу Віталик. – Дай поговорить з чєловєком.

У них були спарені телефони.

Мальчик посварився на нього пальчиком і розслабив вузла в краватці.

– Альо, – проспівав він у телефон і розповів анекдота про Вовочку, з якого сам довго і дзвінко сміявся. – Когда ми пєрєсєчьомся? – запитав Мальчик.

Дєвочка замуркала.

– Безобразіє, – замуркав і собі Мальчик, – жалость такая. Прєдлагаю в шесть в «Ярославе». На Ярвалу.

Дєвочка знову замуркала.

    – Нікак-нікак?.. – перепитав Мальчик і ледь не розпла­кався.

    – Оккєй! – несподівано для себе і для нього відповіла вона.

– То біш?.. – розгубився Мальчик.

– Па-па! – проспівала Дєвочка і поклала трубку.

Дєвочка прийшла за совдепівським етикетом, рівно на півгодини пізніше.

    – По тєбє можна свєрять мєсноє врем'я, – зробив їй комплімент Мальчик.

    – Ха! – сказала Дєвочка, вмощуючись за столом.

– А как ти мєня узнала? – здивувався він.

    – На тєбє напісано – Мальчик, – склала губки бантиком Дєвочка.

   – Я Мальчик, которий іграєт в крутиє ігри, – уточнив Мальчик і розлив вино «Черный доктор». – Дінь-дінь!

   – Дінь-дінь! – сказала Дєвочка, чаркуючись з Мальчиком.

Півтори години набрякали вони вином, розмовами про рекламу і одне одним. Мальчик підсовував Дєвочці апель­сини, шоколадки і прайси свого телеканалу. Вони вицмулили ще по сто грам коньяку і вирішили продовжити пере­говори на хаті в Дєвочки. В кіоску Мальчик купив шампанське, впіймав таксі, і вони поїхали на лівий берег, де біля станції метро «Чернігівська» жила Дєвочка.

На хаті випили пляшку шампанського, і Мальчику стало вже зовсім добре.