Оповідання

Володимир Даниленко

– А я такі хочу!

Дядько повернувся, затулив собою вікно і став схожий на великого надутого ворона.

– Хто ти такий, Бог?! – аж захлинувся від обурення він. – Ти знаєш, що в людини кожна родимка щось означає? Я вже не кажу за вуха, де складка чи мочка може розказать, що в тебе на віку написано. Твої батьки можуть заплатить гроші, і тобі змінять вуха. Та після цього тебе так виверне, що не будеш радий своїй житці.

– Ну і хай! – заверещав Богдан. – А я не хочу таких вух!

– Цить, – розсердився дядько, – бо накаркаєш!

Вони замовкли і дивилися, як довшають тіні. Над кавуном крутилася надоїдлива муха, і дядько зганяв її рукою.

– Хто ви? – запитав хлопчик.

– Хо-хо! – заквоктав дядько, і в його грудях захрипіла гармошка. – Може, я цар капловухих.

– Тоді я піду, можна? – тихенько попросився хлопчик.

– Іди! – зачавкав кавуном дядько.

Вдома Богдан довго сидів насуплений, а потім почав доводити маму  Зіну до сказу.

– Та в Житомирі ніхто тобі тих вух і не поправить, – зашарудів газетою тато Жора.

– То в Києві поправлять, – заскімлив Богдан.

– Цить, зараза така, як дам зараз по тих вухах! – зірвалася мама Зіна і пошкодувала, але було вже пізно.

Весь вечір і ранок всю сім'ю теліпало від Богданової істерики. Вранці мама Зіна забула зняти з голови бігуді. На вулиці Східній вона помітила, що вслід їй озираються чоловіки, а якийсь автомобіль повільно їхав за нею, і з вікна висунувся пикатий дядько.

«Мабуть, я сьогодні дуже гарна», – подумала мама Зіна і радісно захитала стегнами.

Вона так і прийшла б на роботу, якби не продавщиця, в якої купляла ліфчика.

– Жіночко, – нагнулася до неї продавщиця, – ви, мабуть, сьогодні в дзеркало не дивились?

– Що? Де?! – злякано закрутилася мама Зіна, облапуючи себе з усіх боків.

Подивилася на ноги. Колготи цілі, натягнуті правильно, п'ятами назад.

– Та не там, – зашепотіла продавщиця, – а на голові.

Вона облапала себе, аж там бігуді.

«Ну, все, – подумала мама Зіна, – як він мене дістав з цими вухами. Пора вже щось предпринімать».

Після цього вона відвезла Богдана до Києва, і там йому підтягнули вуха.

Хлопчик не відходив від дзеркала. Змінив зачіску, став зачісувати волосся назад. Деякий час, правда, в школі називали його Нові Вуха, та згодом залишили в спокої.

А за рік у сім'ї сталися зміни. Почав спиватися тато Жора. Він приходив додому пізно ледь теплий. Курив, чіплявся на кухні за табурети, лаявся, бив посуд, а вночі голосно хропів і скрипів зубами. Мама Зіна перестала з ним спати й переселилася в кімнату до Богдана. І так тривало довго, дуже довго. Згодом Богдан помітив, що мама Зіна стала якась не така. Вона довше крутилася перед дзеркалом, у неї з'явилася красива білизна з мереживом, дорогі парфуми. Приходила додому пізно, пахла вином і сигаретами, була задоволена і до всього байдужа. Довго хлюпалась у ванній, а потім при світлі торшера лежала в ліжку, гортала жіночий журнал і про щось мріяла.

Після Спаса злягла баба Галя. Від сварок із татом Жорою в неї стався серцевий напад. Та ще бабу Галю доймала ядуха. Вона важко сапала в ліжку, мама Зіна купувала їй гормони й астматичні аерозолі.

В обід мама послала Богдана в аптеку по ліки, а коли він повернувся, то побачив, як бабу виносили на ношах і запихали в карету швидкої допомоги. А мама Зіна в чорній хустці завішувала дзеркало.

Сторінки