«Німб», уривок з роману

Досі розмова ішла в доброму руслі і все було так, як треба. Ну.. майже так як треба. І тут Петро Васильович викинув нового коника.

- Отче... Петро Васильович зупинився і, подумавши, трошки все ж задав це питання, -- Скажіть.... От я розумію, що мій німб – то ніякий не доказ святості. Вибачте, що так кажу, але, думаю, що і ви так думаєте. Але. Я ж не проти був би тепер стати святим по-справжньому. Я багато над цим думав. Скажіть, що я маю зробити такого, щоб досягти цього? Іти до перемоги у виборах і потім домагатися для всіх блага? Чи навпаки обрати дорогу отого блаженного? Відмовитися від правління і покинути це все заради просто любові до людей і все...

Це був найгірший і найстрашніший момент розмови. Не для Петра Васильовича, а для пана Юрія і для пана отця. Пан Юрій аж підскочив на це питання і витріщив очі.. По-перше, що ж скаже цей піп потенційному президенту, та не дай Бо!!!. А по-друге, так він же ж рознесе зараз по світу думку, що святий не святий і про то знає.... Пан Юрій щось перевертав блідими губами і пересохлим язиком, намагаючись прошепотіти священикові до вуха, щоб той не сумнівався і радив іти далі... Але пан отець теж переживав. Бо ж теж постійно відчував незриму присутність як пана Юрія, так і свого духовного наставника, який його сюди теж споряджав зі своїми настановами і завданнями. І цілком усвідомлював, що від його відповіді багато залежить. Як у долі оцього чоловіка, що перед ним, так і в його особистій долі. Тим паче, що він і не знав, що казати. Ну справді, що порадиш? А найгірше, що він тут раптом відчув те, чого ніяк не сподівався – слабкість чоловіка, що перед ним сидів і на якого зараз покладають стільки сподівань стільки людей. Йому треба йти до мети, домагатися і перемагати, як всі в тому переконані, а він питається першого-ліпшого священика, що йому робити. Невже то так завжди в житті буває? Невже і царі саме отак колись питалися у священиків, що робити? Адже йому завжди здавалося, що такі сильні і впевнені в собі люди, здатні перенести ті всі труднощі, просто не задають питань. Самі дають на них відповіді. І ставлять перед фактом. Інакше б не перемагали...

- Я гадаю... – поволі почав тягнути монах, -- що і такий, і такий шлях можливий... Вони обидва можуть дати підстави для самопожертви. Але, напевне, більше значення все ж таки може мати якраз той шлях.... це моя особиста думка думка...

Священик тягнув, а пан Юрій, як уболівальник, який чекає гола, стискав тремтячі кулаки і шепотів “ну!, ну! ну!”

- Я так гадаю, той шлях, де ви будете мати вплив на позитивне вирішення долі більшої кількості людей, може навіть і країни. Якщо ви отримали від бога шанс допомогти такій кількості людей одразу... то, напевно, було б гріхом ним не скористатися...

Пан Юрій полегшено відкинувся у кріслі, матч майже закінчився. Але тут отець знову змусив його нахилитися до монітора:

- Але мені здається, що вам особисто важливіше щось інше..

- Що?

- Вам треба просто повірити...

- Повірити? В Бога?

- В Бога ви, я так розумію, віруєте... не в Бога... у себе. У свої можливості і сили.

Тут пан Юрій аж підскочив і палко прошепотів: “Браво! Браво отче! Те, що треба! Я в захваті... Ще трошки!” Але тут отець раптом скис:

- Я от читав, що вам уже і чудотворство притаманне... Це було б просто винятково. Хоча взагалі-то усе це тільки моя думка... Насправді я не знаю на всі сто відсотків і не брався б вам радити.

- Чудотворство? – підняв брови Петро Васильович.

Тут пан Юрій стрепенувся. Треба терміново відправляти до них секретарку, хай втрутиться і перерве ту розмову. Решту він вже доправить сам. А тому священику забагато знати і не треба. Чудотворство. Так ми тобі і сказали.

До того ж треба буде з ним поговорити, і ще одна проблемка таки висить. Мабуть, все ж треба знайти якогось такого “духівника” нашому Петрові Васильовичу.

Х х х