«Німб», уривок з роману

Петро Васильович повівся зі святим отцем, звичайно, як цілком мирська далека від церкви особа. Видно було, що він у церкві майже не бував. Потиснув монахові руку і всадовив до крісла. Тим більше, що то був чоловік віком приблизно з ним однаковий, чисто поголений, опрятний і з досить інтелігентним виглядом, якого йому, напевно, додавали окуляри. Дарма, що у чернечому одязі. Але загалом, якби це показували по телебаченню, то такий початок прийому пан Юрій би схвалив. Воно виглядало саме так, як йому було треба. Особа поважна і вища за станом приймає у себе одного із відвідувачів. Поважно, солідно і без поспіху.

Пан Юрій тут же заслав секретарку, щоб запропонувала напої і печиво. Обоє її відправили, нічого не попросивши, і Петро Васильович майже одразу взявся за своє. Почав тільки із вибачень:

- Пробачте, отче, що вас відірвали від справ... просто я попросив, щоб мені дали змогу зустрітися зі священиком... Але мені сказали, що задля безпеки це краще зробити тут... я б і сам до вас...

- Нічого-нічого – запевнив отець, -- я з радістю погодився, бо мені було надзвичайно цікаво зустрітися з вами. Чути багато чув, але щоб так от безпосередньо зустрітися... Не переживайте. Питайтеся все, що вам треба.

- Та я... У мене багато питань. Але перше, це що ви думаєте про мій... ні, спочатку головне. Кого церква... ну, християнська релігія вважає святим?

- Це нескладне питання для повчальної відповіді. Тобто з погляду того, як ми вчимо і як то бачить церква. Хоча в житті буває по-різному, але... поки що я не хотів би торкатись побутових трактувань... Спробую все пояснити. Взагалі то є такий вислів літургійний “єдин свят, єдин Господь, Ісус Христос…”. Якщо йому слідувати, то святим може бути тільки Бог... Син божий... Але так повелося серед віруючих, що деякі із них своїм життєвим шляхом були дуже близькі до нього. Десь чимось повторювали його хресну дорогу. Хтось стражданнями за віру, хтось благочестям, хтось особливими здобутками задля церкви і віри, хтось чудотворством. І їх треба було якось виділити. Бо не всі є однаковими вірі. У її реалізації. Зрештою, вони самі виділялися серед інших людей...

- Чим? Як то можна побачити?

- Деколи то навіть дуже очевидно і це називають блаженністю. Вони не такі, як всі. Вони чинять деколи всупереч навіть волі до виживання. Де звичайна людина просто собі діє на власну користь, ці люди діють на користь інших і на користь бога... Вони білі ворони серед звичайних людей.

- А нібм тут до чого? Німб теж над ними був?

- Німб – то до певної міри умовність. Її відображали на образах, коли зображали святих і хотіли показати їх винятковість. Хоча могли бути і випадки такого прояву чуда, коли ті люди світилися і були свідчення про такий їх прояв. Але частіше бувало, коли їх тіла не розкладалися після смерті і зберігалися цілими, нетлінними...

- Мені, я думаю, ще до того рано...

- Будемо сподіватися, -- всміхнувся отець. – Але нічого не виключено і може бути попереду.

Петро Васильович, на диво, сприйняв гумор святого отця і теж всміхнувся:

- Отже, виходить, можна визначити людину як святу вже при її житті?

- Ні... такого не буває. Людський суд, ми всі знаємо, дуже скорий. Ми часто помиляємося один в одному.. А може хтось із себе вдавав такого. Або навіть якщо і був спочатку праведним, але потім раптом перестав. Ми його назвали святим, а він зазнався. Тому святими називають тільки тих, хто заслужив того, і тільки по смерті. Навіть більше. Лише за 5 років по смерті. Існує кодекс канонічного права. Не буду дуже детально, але згідно з ним збираються відомості про святого, його біографію, чим саме він відзначився у вірі, свідчення, письмові і зображувальні, перелік особливих заслуг... відбувається так звані процеси канонізації, беатифікації. І тоді глава церкви ухвалює рішення визнати когось святим чи ні.

- Але все ж таки, чим вони заслужують ті звання? Я розумію частково, але не до кінця. Вони так люблять людей? Бога?

- Бога. А через Бога – людей.

- То все ж таки то релігійне, церковне поняття? Святий...

- Так, звичайно.