«П’ять життiв, прозоскайп», роман

     
Хлопчина люксовий. Ніколи не прийде сам. Хай любляться.
Те, що вона вичитала, виправила і приготувала до спродажу, теж вже не її. Комусь сподобається, комусь не сподобається. Існує й той, кому роман адресований. Як доказ, що вона не згарок, який валяється, поки його не долучать до сміття. Або й не долучать. Була згарком…
Проте. з іншого боку…
Іншого боку не існує. Євгенія засмикнула будуарну свою бійницю, дослуховуючи «Мелодію» так само бездумно, як бездумно відсуватимуть з-перед очей нею написане. З наказовим фінальним: любити! Любов – більше нема що.
Письменник не має права на себе як живу людину. Сказала б – звичайну, проте не скажу. Я – автор. Творець. Не Бог, але принципи  світотворення у нас спільні. Інакше – спілка з Дияволом. Мене колись покинули. Перед тим кидала я. Це норма. Не маючи щодо себе жодних ілюзій, я все ж зважилася на самосуд. Нічого втішного. Вину не ділять, вину муміюють. Що й зроблено. Все-таки покличу Данила. Хай потішиться.
Вона  нашвидкуруч   роздягнулася,  роздягнула  ліжко і набрала номер, який висвітлився разом зі словом «Друг».
- Тільки не злися.
-Добре. Далі?
- Як завжди.
Уже у ванній вона Данила запрагла. По звірячому. Та й він повівся не краще. По-чоловічому…
- Чого не дзвонила ввечері?
- Плакала. Згадувала й про тебе.
Голими вони мало чим різнилися. Стрункі, броваті, волохаті. Ніякого шарму. І все ж шарм був: обоє вміли мовчати. Аж до другого поклику плоті. Данило чув, що вона викладає, пише, тусується серед балакунів і балакунок. А з ним тільки злягається. Не підозрюючи, що він пару її речей читав. До ляку розумна кобіта. Шкода – стара. Її шкода, не себе. Могли б товаришувати. З Лізи теж дружини не вийде. Якщо вийде. А тут все вже позаду. Крім  самотності, яку життя переставляє. З десятиліття в десятиліття… Одну й ту саму… Не весело.
- Я б зараз заграла. При тобі вперше.
- Це якась честь? Чи ритуал?
- Це Скорик.
- Чув. І про нього, і його штуку. Рояль… Ти бачила справжній рояль?
Данило вперся спиною в стіну, чим нагадав, що він все ще велика дитина.
- Не гупай. Там сплять. Справжній – це як? Не наш?
- Десь так. На всю оцю спальню. У твого сусіда. Він вчора мені награв. Одним пальчиком. Казав  –  Скорик. А я слухав і думав про тебе. В його квартирі.
- Сватаєш?
- Ні, просто підходиш. Все – мовчимо.
- Я пас. Мовчати.
Євгенія далася повернути себе обличчям до вікна, і поки до неї в ній догукувалися, попрощалася іще з трьома роками життя. З одним-єдиним чудом – книжкою. Під патронатом Скорика.
Тіло з тілом тішаться. А душа?.. Моя – самітниця. Навіть зараз. Пишеш – ніби щаслива. А написала – чекай. Чергового «ніби». Без нікого. Чому так – ніхто не каже. Пишуть…