«П’ять життiв, прозоскайп», роман

V
Темрява тисла на тишу, а тиша – на згромаджений в роялі аналог планети-карлика.
Найменована Богумилом субстанція уже звикла  до Землі як середовища, де її дослідницька місія вважалася виключно ознайомчою. Хоч це так і не так. Якийсь з тутешніх космоапаратів забрів у їхню Галактику. Забрів – то забрів: скільки в Космосі літало й літає різного: спрацьованого, неспрацьованого, але базово малопотрібного. З апарату, що вже забув первісне своє призначення, враз збулькнуло набором ніколи не чутих звуків. Згармонійованих (Богумилові роботодавці до цього додумалися саме тепер) духовним посилом настільки ж могутнім, як і творчо новим. Карликовій планеті ї її цивілізаційному модусові стало ясно:  вони узагальнювали, перекомбіновували і спивали енергії й сили заснулі. Або інертні. А тут удар невідь по чому, після якого стало боляче без болі, щасно  без потреби у щасті.
Апарат був і щез. А потрясіння почутим і відчутим залишилося. Сканування Космосу не одразу, але відносно швидко дозволило вловити наявність  продуцента ладово довершених шумів, серед яких кілька разів зблимнула і погасла «Мелодія» Скорика. Це тепер ясно, що саме «Мелодія», і саме Скорика. Виконувана в оцьому ось будинку з частотністю, досі не проскрибованою. Але виконувана. Жінкою, закоханою в Данила. Для вникнення у побутово-термінологічний цей праліс знадобилося два роки. Менше часу пішло на підселення до, як вони себе тут йменують, людей… Не розгаданих. Стосується це і країни-України, спізнати яку тільки через неї – справа безнадійна. Або, за Данилом, гибла. 
Є ще – здохла… Ні – гибла.  
Богумілом здмухнуло до вікна. Після доторку до мармурового його низу він став Місяцем, що здригнув і відлетів далеко-далеко. Потім повернувся  і застиг на відстані живолюдського, а не математизованого розуму… 
Просторовість згідно з усім тут спостереженим і всотаним є функцією одухотвореною. Не  явно, а іманентно…
Заковтнуті словники усе ще конозяться. Але дяка їм за те, що вони існують. У Данила в одному реченні їх може бути кілька. Як і в Богумилових помічників, телепортованих задля полегшення соціалізації. Їхньої і його. Отілеснили помічників, здається, занадто. Живуть в якійсь хрущовці. За наводкою голови кооперативу, відсканованого першим. Коли з’ясувалося, що печалить Всесвіт вікно саме його сусідки.
Бач, вже й печалить. Що не день, нова змістова барва. Навіть гранично логізована лінійність тут неможлива. «Хлопці, пора». Так вони говорили спершу. «Мужики, рушили». Так було сказано вчора. Ніби одне й те ж. Ні – не одне. Я цілий вечір… 
Прекрасно – я! Звик? Чи став? Саме я… Той, що поруч.  Добре-добре –  поруч в мені. Але в мені! Не галактичному. 
Вони тут бавляться можливостями обчислень. Скільки можна на певній площині зібрати інших площин… А скільки значень  бере участь в оперуванні всього лиш кількома значеннями? І скільки виникає й зникає при цьому змістів? Лінійних, перехресних, побічних, асоціативних, контекстуальних, протиставних? «Мужики, рушили», –  то вражаюча неохопність. Для мене, що тільки ходить. Сюди, туди, назад, знову туди. А хлопці у цьому світі живуть. Що це таке  – вже більш-менш ясно: живляться. Тобто дихають, п’ють, гріються. Мокнуть. Учора вийшов на балкон. Радше виплив. Уявою і тими грамами тілесності, що потрібна для означень ніг, рук, шиї. І саме ті грами відчули прохолоду сонця… 
Не так. Сонце у хмари впало і вибило з них багато-багато  повітря. Не смердючого, як у вбиральні. Болотистого. Наші аніматори зір і нюх скопіювали найперше. Роїлося їх, як мух. Коли в квартирі не стало нікого – пішов дощ. Ознайомчий. Я скрикнув: «А слух!..»
Звідки я знав про слух? З під’єднаної до мислення пам’яті. 
А пам’ять звідки?..
Так і народжувався. Майже наосліп. Задля формування фонотеки  співзвуч, які здатні потрясти наш гранично структурований Розум.
Сама по собі людина ніяке не чудо. Чудеса понад нею, поза нею. Приміром, я, що не потребую житла, вбиральні, щоранкових омовінь. Не потребував… Моя команда теж: легалізувалася як Остап, Олесь і Охрім. Усі на «о». Для зручності звукопосилу. Зі мною було складніше. Богодар, потім Богумил… Як щось чи хтось вищий. А Сексотович тому, що не роботяга, а  вчений. Слово, яке найчастіше у розмовах про вчених  стрічалося, чомусь було – сексот. Ми й перенесли його у папери. І якби не Данило… Я й раніше помічав  в очах паспортистки глум. Але ніхто, крім неї, моїх документів до рук не брав. Крім того я вже не Сексотович, а Самійлович. Забулося… Наче й не було…
Забувається у світі мислячої органіки чи й не все перебуте. Інша річ – пережите; з ним розпрощатися майже неможливо. Я почав був про дощ. Вдихнутий уперше і – учорашній. Мене ще бездосвідного просто вразила пінява, вихльости й тарабарщина загнаної в сточні труби води. Що чув, тому й дивувався. А відчув тільки вчора. Наближення завислого над містом моря вологи, що дихала. Й сіпалася від нурту  енергій, достатніх для посилу Першого концерту для фортеп’яно з оркестром Чайковського аж у мережу нашої з хлопцями планети. Це не дуже далеко, але далеко. Зрозуміло, посилу без темної над балконом темряви, розхитуваної утробними гуркотами, під час  яких раз по раз відкривалася чистонебна латка з маленькою на ній зірочкою. Ніби вже заслуханою в тутешнє життя.
Музика всесильна.