«Феноменальність есеїстики Євгена Маланюка: сім ознак»

         Оцінка, як бачимо, надзвичайно висока. Та все ж при цьому у ній, насмілюся сказати, є елемент неповноти чи недостатності поцінування. Бо в прозовій спадщині Є. Маланюка є «те, що не вмирає» – йдеться про ту загадкову (у певному розумінні) якість, котра надає його кращим «прозовим» творам нетлінності. Саме тому й пропонуємо розглядати його есеїстику як феномен – тобто річ виняткову і, водночас, загадкову, складну для пізнання. Дві-три дисертації та кілька десятків статей, об’єктом яких було вивчення есеїстики Маланюка, – це лише віддалені підходи до пізнання зазначеного феномену.

Саме тому поряд з мрією, що окремі наші наукові інституції спроможуться підготувати кількатомове, з добре продуманим структуруванням та якісними коментарями, цілісне та максимально повне видання есеїстичної творчості Є. Маланюка, маємо вже зараз зосередитися на її науковій інтерпретації. При цьому треба пам’ятати, що така інтерпретація має не лише наукову, а й соціально-політичну, ідеологічну функцію – донести до свідомості нації ті багатющі і вкрай важливі смисли, котрі необхідні їй на цьому довгому і ще не завершеному шляху її становлення як нації модерної, позбавленої важких постколоніальних синдромів.

         Завдання цієї статті полягає у спробі визначити основні ознаки, котрі роблять есеїстичну творчість Є. Маланюка винятково значущою для національної культури, надаючи їй особливих смислових, тобто енергетичних імпульсів. При цьому вдаємося до  тематичних самообмежень: об’єктом нашого аналізу буде лише літературознавча есеїстика.

         Зрозуміло, що шлях виділення окремих основних ознак, котрі характеризують феноменальність есеїстики Є. Маланюка, обумовлений методологічною метою, а, точніше, тим дослідницьким принципом, котрий вимагає розкладати об’єкт пізнання на його складові. Зрозуміло, також, що таке розкладання є завжди умовним. Насправді ж усі ознаки, котрі ми виділяємо для окремого розгляду, перебувають у складних взаємообумовлюючих, взаємоперехідних станах, утворюючи таким чином синергетичний ефект, результатом якого є феноменальність есеїстики Євгена Маланюка.

1.ТАЛАНОВИТІСТЬ: ВИТОКИ І СТАНОВЛЕННЯ

Те, що в розгадці таємниці таланту митця знаходяться основні ключі до пізнання його творчості, вже давно і добре відомо. Проте в літературно-критичній та літературознавчій практиці ця істина постійно ігнорується. Також давно, ще з часів Сент-Бева і його «Літературних портретів» відомо, що перші, сказати б, початкові твори письменника, якщо їх уміло, під певним кутом зору розглянути, дають багатий матеріал для висновків про особливості його таланту і, відповідно, всього того в його творчості, що цим талантом визначається (художні смисли, поетика).

Це твердження стосується художньої творчості, але ж чи буде воно правомірним до літературно-критичної та літературознавчої есеїстики? Поза всяким сумнівом, так! Звичайно ж, можливі нюансові відмінності, а іноді навіть і суттєві. В тому-то і особливість есеїстичної творчості, що вона, на відміну від академічно-наукової, більше увиразнює особистість автора.

         Леонід Куценко протягом 90-х років і до самого свого трагічного відходу в інший світ відкривав нашому народу Євгена Маланюка. Леонід Васильович буквально ліпив його скульптурний образ як поета та мислителя. Серед здійснених ним багатьох архівних знахідок особливий інтерес викликає літературний твір за 6 клас Єлисаветградського реального училища, написаний Євгеном Маланюком. Знайшовши рукопис цього письмового твору в архівах того навчального закладу, Леонід Куценко передрукував його на друкарській машинці і, не вказавши автора, дав його прочитати доценту кафедри російської літератури Зої Вікторівні Торговець. При цьому попросив поділитися своїми враженнями стосовно того, яку освіту, на її думку, отримав автор цього твору. Прочитавши, вона відповіла: такий твір міг би написати талановитий випускник філологічного факультету.

         І коли прочитаєш ці 5 сторінок, списаних доволі чітким, акуратним почерком 16-річного юнака, то розумієш, що цей учнівський твір, тема якого сформульована як «Значение Жуковского в русской литературе», немов у зародку містить основні характерні ознаки майбутнього феноменального явища, котре іменуємо як літературно-критичну та літературознавчу есеїстку

Є. Маланюка. Не вдаючись до детальної аргументації цього твердження (воно потребує окремого дослідження), обмежимося лише висновками загального характеру.