«Феноменальність есеїстики Євгена Маланюка: сім ознак»

         Твір вражає змістовою місткістю – буквально на кількох сторінках юний Женя Маланюк, кажучи «шкільною» мовою, «розкрив тему». Причому, рівень цього розкриття значно перевищує усі існуючі вимоги до учнівських творів. Більше того, за глибиною осягнення проблеми цей твір – прошу мені повірити! – відповідає найвищим критеріям літературознавчого професіоналізму. Стисло і точно, можна сказати навіть вичерпно, охарактеризовано романтизм як «общественно-литературное настроение, которое начинает господствовать в конце ХVІІІ и в начале ХІХ веков на Западе»; визначено – теж вичерпно і точно – індивідуальні, суто його, Жуковського, особливості романтичного світосприймання та вираження («Жуковский уловил в этом литературном настроении только светлое, только примиренное, и поэтому в его произведении такая глубина доброты, искренной и одухотворенной, мечтательной грусти»); вказано на трагедійні моменти його життя («Личная жизнь Жуковского имела много грустного, даже трагического: несчастная любовь к М. Протасовой […], смерть друга – А. Тургенева, болезнь жены и, наконец, почти полная потеря зрения»), котрі визначили певні мотиви в його творчості (на них теж вказано); охарактеризовано Жуковського як поета, котрий переважно створював не оригінальні поезії, а перекладав зарубіжних поетів, надаючи їх творам своєї доволі індивідуальної  інтерпретації; здійснено порівняння поетичної мови Жуковського з мовою найвизначніших поетів допушкінської епохи («…красивый, гибкий язык его баллад и элегий, доведенный почти до совершенства и не похожий на тяжение стиха Ломоносова и Державина…»); відзначено поета як прямого попередника Пушкіна («…в то время, когда Жуковский, уже почти слепой, доживал свою последнюю, лебединую песнь, подымалось новое Солнце России – первый национальный поэт – Пушкин»).

         Навіть із цього далеко не повного переказу основних змістових моментів учнівського письмового твору юного Маланюка робимо висновок про вражаючу системність його мислення. А це означає, що він розумів літературне явище – творчість Жуковського – цілісно, а значить, по-науковому точно: добре відомо, що категорія системність / цілісність у розуміння явища визначає його, розуміння, точність, правильність, якщо хочете, істинність. До вже сказаного треба додати абсолютну композиційну викінченість цього твору: одна думка логічно переходить в іншу. Вражає мовно-стильовий та ритмомелодійний шарм – сприймання тексту супроводжується появою естетичної емоції.

         Все щойно сказане підводить до однозначного висновку: не зважаючи навіть на те, що твір, котрий перевіряли аж три викладача, був оцінений на «четвірку», його ж автор, 16-річний Женя Маланюк, був наділений явними ознаками геніальності. У першу чергу вона виявлена в абсолютній точності поцінування художнього явища. І ця точність, як щойно відзначалося, є породжене особливо загостреним, системним мисленням, котре підсилене, звичайно ж, інтуїцією та тонким інтуїтивно-образним чуттям, добре розвинутим слухом до «музики слова».

         І тут підходимо до однієї надзвичайно важливої для розуміння природи щойно охарактеризованого таланту психофізіологічну особливість майбутнього поета та мислителя, а саме: особливо розвинену гармонійну взаємодію правої та лівої півкуль головного мозку. Про таку взаємодію правої півкулі, котра «відповідає» за образне мислення, з лівою півкулею, яка «спеціалізується» на логіко-понятійному осягненні дійсності, зараз говорять доволі багато. Американський нейрохірург та автор кількох резонансних досліджень про функціонування мозку Леонардо Шлейн в своїй останній книжці «Мозок Леонардо. Осягаючи геній да Вінчі» (Шлейн Л. Мозг Леонардо. Постигая гений да Винчи. – М.: Альпина нон-фикшн, 2016) переконливо доводить, що природа геніальності Леонардо да Вінчі, котрий був однаково великим у мистецтві та в науці і техніці, пояснюється надгармонійною взаємодією лівої та правої півкуль. Власне такою взаємодією образного та понятійного, художнього та мислительного треба пояснити виняткову талановитість, а, точніше, геніальність Івана Франка. А те, що геніальна поетеса Ліна Костенко ще з підліткового віку виявляла інтерес до філософії, а після закінчення школи будь-що прагнула вступити на філософський факультет, засвідчує особливу розвинутість власне логічної складової її мислення. Чи ж не в гармонійному співвідношенні розвинутого логічного та образного мислення треба шукати пояснення її феноменальної здатності до афористичного способу висловлювання, де думка, що осягає сутнісне, набуває, як правило, довершеного мовно-образного оформлення?