«Місто безкрилих мух», оповідання

Чому взагалі не зроблять якісь окремі вагони для літніх людей і для всіх інших? Скільки разів мене піднімала з місця котрась дебела женщіна, нарікаючи на мою безпросвітну молодечу неґречність! А я щойно після п'яти пар, невиспаний, ледве на ногах тримаюся. Їй, бач, більш потрібно, бо «старша вона». То й що? А те, що мені так кепсько, ніби от-от зомлію просто в цьому забацаному трамваї, її не обходить. Літні люди – вони такі.

Цікаво, а яким зроблюся я, коли постарішаю? Уявити страшно. З боку іншого, моя бабуся здається цілком нормальною. Навіть жвавенька: завше бігає по господарству, силкується нагодувати мене, немов я їжі за свої вісімнадцять жодного разу не бачив, жартує, дивиться телевізор і навіть мобільним користується... То, можливо, якось збережу глузд, щоби не кряхтіти на молодь?

Сьогодні знову важкий день – нехай хтось після пар спробує підняти мене з насидженого місця в трамваї!

А що у мене взагалі?.. А, так – треба ж скласти цій козі залік із періоду Руїни. Почнеться: «Маркіяне, ви геть не думаєте про своє майбутнє!». А сама дрилить поглядом із-під окулярів із товстезними лінзами, котрі роблять її подібною до мухи. Як же дістала!

Взагалі не готувався; вчора щось усією групою дали неабиякого гарту в «Барвах», навіть не пригадую, як і коли додому потрапив.

Моя голова!..

Нічого, все буде гаразд. Ясна річ, не знаю я нічого, проте вивернуся – як завжди. Два роки навчаюся, і ще жодного разу не виникало дійсно великих проблем, то чого вони мусять вигулькнути саме сьогодні? Не знаю, як кому треба напаскуднячити, щоби тебе відрахували з цієї діри. Складається враження, немов це якийсь заповідник ідіотів, яких тримають там тільки через те, що навчання коштує чотири з половиною тисячі за семестр.

Є, звісно, дорожчі факультети. А хтось узагалі складає сесію «заочно»: прийшов один раз, заніс конвертика і – гуляй на всі чотири вітри!

Напевно, та білявочка, що вийшла із машини, – з таких. Коза дурна!

Хоча ніжки в неї нівроку. Невже їй не холодно вдягати міні-спідничку в таку погоду?..

* * *

А той, що на мене поглядає, нічогенький! Удягнений абияк: без грошей, значить. То й нехай собі гуляє лісом.

Вічно обступить мене ця біднота і намагається привернути увагу. «Свєта, ти сьогодні шикарно виглядаєш!» Та сама знаю, що шикарно – на відміну од вас, які собі навіть похід до магазину максимум раз на місяць дозволити можуть. Доводиться відмахуватися від них, як від мух.

Зроду-віку моєї ноги б у цьому універі не було, але ж батьки стояли на своєму. Мовляв, саме тут вони свого часу навчалися. Та тут же самі жебраки! Мій батько – власник мережі гіпермаркетів – у цьому університеті?! Не віриться мені, щиро кажучи.

Узагалі, для чого навчатися? Не потрібно це мені й ніколи не знадобиться! Чи я даремно витрачаю купу грошей на одяг, спа-салони, солярії, перукарів? Усі багаті козлики сплять і бачать, як мають мене у різних позах. А я хіба проти? Головне, щоби бабло давали, а не за просто так: я ж не якась там шльондра!

Добре, що батьки не знають, як я складаю сесії.

Зараз хутенько заходжу в деканат, грошики закидаю, і все. А далі куди? Поїду, напевно, потусуюся в «Атласі». Декілька коктейлів перехилю, а там, гляди, Настя зі своїм Кікметом підтягнуться. Кікмет – тупа чурка, ясна річ, проте при грошах. Якщо розібратися, він не такий уже й поганий. Час від часу навіть жартує. Головне, що завжди нас пригощає.

Хоча для «Атласу» ще зарано – двіжуха там почнеться години з сьомої, а нині тільки третя. То куди ж мені податися? Не додому ж їхати!

Нехай буде, як має статися: попрошу Андрюшу відвезти мене кудись, де весело. Мусить сам вигадувати для мене розваги, бо мій батько непогано йому платить.

Андрюша. А він також нічогенький, до речі. Проте – лише водій...

* * *

Як же остогиділо возити цю курву по клубах, салонах, перукарнях і бутіках!