«Місто безкрилих мух», оповідання

І все ж... Що тепер робити? Вмент життя стратило свої кольори. Гадаю, якщо те кумедне хлопчисько зараз привіталося б зі мною – може, стало б трішки легше. Дрібниця, правда? «Олеже, не сумуй! Вона тебе не варта! Життя попереду, а не позаду!»

Життя попереду? І що в нім, у тім житті, мені світить? Знову вколювати двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень – із тією лише поправкою, що тепер робитиму це без цілі, без мети, без... мрії.

А бодай воно все під шум і під хвилю: забухаю. Не вийду на роботу в понеділок – нехай звільняють, виродки! Час забирає людей, але ж лікує рани, тож сподіватимуся на його цілющі властивості.

Господи, в голові ніби мухи гудуть. Причому якісь калічні мухи – безкрилі. Повзають туди-сюди моїм мозком, виїдають його, немов той їм медом намазаний... або лайном. Ніяк не можу зібрати думки докупи.

Таки забухаю.

Іде поліцейський, а я тут із пивом, без документів. Цікаво, чи забере?..

* * *

Сидить якийсь черговий хуліган: п'є пиво просто під під'їздом. Ох, як же кортить зігнути його у три погибелі своїм кийком!

Розвелося їх останнім часом, як мух. Нехай вважає, що сьогодні йому пощастило, бо маю інші справи.

Та й чи буде старший лейтенант Прокоп'єв Ігор Павлович марнувати сили й нерви на якусь шпану? Ні, пане генерале, аж ніяк. Нехай цим пацани займаються.

Цікавить інше: з якого переляку Сидір Михайлович так віддухопелив власну дружину, що мене попросили сходити й провести з ним профілактичну бесіду? Нормальний собі мужик, час від часу перетинаємося з ним на вулиці. Завжди вітається, чемний. Убирається смаковито. Що там у біса сталося?

Над усе у своїй роботі полюбляю розбиратися в чужих проблемах. Їй-богу, люди можуть бути позірно заледве не святими, а тим часом у них удома або наркопритулище якесь, або бордель. Чого тільки не ховають од сторонніх очей мешканці всіх цих квартир! Пригадується, по молодості раз приїздили змусити юнака зробити музику тихіше, а знайшли два трупи у ванній...

Стоп. Стоп, стоп, стоп! Чи то не Сидорова дружина вибігла з під'їзду?..

* * *

Мамо, чого ж я тебе не слухала?!

Десять років цей нелюд не дає мені жодного спокою! Намагається прибити мене, як якусь муху! Що ж йому я зробила не так?! Ну що я зробила не так?..

А як усе красиво починалося! Досі пригадую Сидорове несміливе: «Наталко, а чи можна вас запросити до танцю?» І ми танцювали так, немовби були єдиним цілим.

Квіти, шампанське; освідчення, весілля. Медовий місяць у Криму – хіба його колись забуду? А далі щось пішло шкереберть.

Почалося все тоді, як Сидора звільнили з заводу. Він почав пити горілку літрами. Літрами! Намагалася його напутити, зрозуміти, чому ж так плачеться його серце, а він... бився.

Хіба може той Сидір, який напрошував мене потанцювати в школі, зробитися таким чудовиськом?

Господи, на що ж я перетворилася. Он діти бавляться в пісочниці, а я тут біжу, скривавлена, невіть куди?

Мамо, чого ж я тебе не слухала?! Куди мені тепер бігти?..

* * *

Оно побігла кумедна цьоця. Вона поранилася. Вава.

Цьоця біжить у капцях. Як смішно! Капці – це ж удома ходитки, а не бігати. Ха-ха-ха, яка дурненька цьоця!

А у мене є пасочки. І є велика машина – бж-ж-ж-ж! Вона везе пісочок. Бж-ж-ж, машина!

Я не люблю кашку. Владик не любить кашку. Фе! А скоро вже час буде їсти кашку. Хочеться погратися машиною ще – бж-ж-ж! – але мама забере їсти кашку.

Не хочу кашки.