«Місто безкрилих мух», оповідання

Самій для себе розваги вигадати – глузду бракує. І що в такому випадку відбувається? Правильно – Андрюша те, Андрюша се... Андрюша, вези мене не знаю куди, але так, щоби мені було весело.

Може, звільнитися до дідьчиної матері?!

Ні. Олексій Петрович платить мені непогано – значно більше, ніж я заробив би в таксі. Коли вже бути до кінця відвертим, то більше навіть, аніж я заробляв би заступником керівника якоїсь маленької фірмочки. Родину потрібно годувати, бо ж троє дітей. Не можу доки кинути возити це розфуфирене стерво. Не можу!

Чи варто взагалі було отримувати ступінь магістра, якщо змушений тепер заледве не цілодобово крутити кермо, шалено смикаючись містом, як муха у павутинні? Та я і є, за великим рахунком, муха у павутинні; жив колись для себе, працював собі приватним нотаріусом – аж тут прийшли росіяни й вирішили, що ми потребуємо «захисту». Заходилися орати Донбас снарядами, один із яких влучив прямісінько у вікна моєї кухні. Добре хоч дружини з дітьми тоді не було вдома!

І тепер от – катай, Андрюша. Такі, як вона, казяться з жиру, а інших узагалі за людей не мають. У скорім часі вискочить заміж за якогось багатого, але тупого пацючару – такого самого, як сама, – настругає йому однотипних дітей і до скону линдатиме цими своїми салонами краси. Що ж, кожному своє, як кажуть. Ніхто ж не казав, що всеньке життя спілкуватимуся тільки з нормальними людьми.

Батьків от шкода. Вони покладали на мене величезні сподівання. Андрію, казали вони, ми своє життя звели на пси, горблячись на тяжкій праці, а ти вступив до університету – не повтори наших помилок! А я що? А я – «Андрюша, вези».

...Чорт забирай, мало не задавив цього школярика! Буквально метр залишався! Невже йому не пояснювали, що перш, ніж переходити, – потрібно подивитися, чи вільно?..

* * *

Хух, пронесло! Іще трішечки – і збив би.

Та це все дурниці: у мене дванадцять за українську літературу! Розповів цей віршик... як же він? «Білі мухи налетіли, все подвір'я стало біле»... Дванадцять! Сам собі не вірю! Мама буде в захваті!!!

А наша школа не така вже й погана, виявляється. Навіть Петро сьогодні не під'юджував ні до чого навіженого, тож день видався спокійний. Буває й таке: зранку страх як не хотілося йти до школи, а теперечки от додому вертатися не хочеться.

Ірині Іванівні сподобався мій твір про зиму. «Богданчику, ти добре пишеш і, можливо, колись будеш хорошим журналістом».

Журналістом! Це ж мене по телевізору покажуть! Треба сьогодні запитати в батька, що потрібно, аби працювати журналістом. Обов'язково запитаю. Але найперше – покажу мамі щоденника. Як же вона зрадіє!

Може, привітатися з цим чоловіком, який сидить коло під'їзду? Здається, він із другого поверху. Поділюся-но з ним гарним настроєм! Хоча ні... якийсь він сьогодні дивний. І пиво п'є. Батько каже, що пиво п'ють тільки алкоголіки та невдахи.

Не вітатимуся з тим чоловіком...

* * *

Вона мене зрадила...

Господи, п'ять років щасливого життя разом – намарно! Коту під хвіст. Пшик! – і немає більше нічого.

Чи мало я їй давав? Так, можливо, моя зарплатня не така висока, як, приміром, у якого-небудь банкіра, та потреби ми не знали ніколи й ні в чому. Минулого літа літали на тиждень до Туреччини, а взимку провели п'ять незабутніх днів, підкорюючи непоступливі вершини Карпат. Ходили до театру, в кіно, вряди-годи святкували якесь чергове свято в ресторанах... Ми ж були щасливі вдвох!

Нічого не хочеться.

Сидітиму тут, питиму пиво й дивитимуся, як такі он хлопчики повертаються зі школи додому. Він усміхнений – либонь, батькам на втіху отримав добру оцінку...

А де моє дитинство, чорт забирай? Занадто швидко проминули роки. Тепер от тридцятник – таке собі тавро на чолі. Не можу навіть сказати, чи багато це, чи мало. Серце вже нагадує про себе тупим болем у грудях, голова часто макітриться: старішаю. Або ж то триклятуща піар-агенція мене добиває, змушуючи інколи виконувати такі обсяги роботи, які не снилися раніше навіть у жахіттях.