четвер
Рецензія на роман Елли Леус «Кат»
Браво!
Такими, а не тінями у чорно-білому світі, й мають бути справжні люди. А ще вони однозначно мусять бути вільними та поважати себе, якщо вони — Люди. Нещодавно, перекладаючи передмову відомого правдоборця Уладзіміра Някляєва до книги білоруського поета Міхася Скобли «Камізелька для місяця», спіткав таке: «Господи, скільки перед моїми очима пройшло людей, які жили нібито збоку життя, так наче вони у світі цім випадкові! Так жили, ніби вибачалися, що заважають жити іншим, невипадковим, кимось або чимось позначеним, обраним. Тим, кому вони нібито — не рівня, бо вони — земля. І переважно то були білоруси, росіян чи поляків таких чомусь не зустрічав…».
Ви скажете: «А ми ж до чого, українці?». А до того, що борців у нас, можливо, більше, але й рабів, яким до раю, як до Москви навприсядки, — на жаль, не менше.
Ліна Василівна Костенко тисячу разів мала рацію, коли говорила: «Огидна річ — наша терплячість, наша звичка відмовляти собі у всьому. Так все може відмовитися від нас…».
А щодо свободи… Розумію, що, можливо, це буде й задовга цитата з книги, але аж таки мушу навести її повністю. На сто дев’яносто восьмій сторінці один з провідних героїв — один з керівників «катакомбного повстання», Священик, — говорить Катові, що саме лікує його:
« — Дякую, друже мій. Я знаю, що на тебе можна покластися. Мені поталанило, що ти тут.
— А де ж мені ще бути? Я — раб, що прагне свободи.
Кат доторкнувся до ноги священика і прошепотів: “Я заберу твій біль”.
— Навіщо ж тобі свобода?
— Здається, я розумію до чого ваше питання. Ви маєте на увазі, що свобода не приносить грошей, не годує, не гріє. Але я не хочу сліпо підкорятися чужим наказам. Я не хочу, щоб плакала моя совість. Передбачаю, що свобода призводить до самотності і примушує страждати через моральну тяжкість вибору.
— В твоїх словах немало пристрасті, Кате. Не чекав.
— Свобода — єдина непрагматична цінність, варта усіх прагматичних разом узятих. Як любив повторювати мій старий учитель, рабів до раю не пускають.
— А життя? Чи не цінніше життя від свободи? Як ти думаєш?
— Про це треба спитати моїх ангелів, — засміявся Кат.
— Хочеш сказати, що на це питання кожен мусить відповісти сам?
— Саме так. Бути достойним своїх ангелів — задача не з простих».
Як бачимо, Кат у нашої мудрої авторки чи не розумніший за Канта.
Купрін колись говорив, що здатен із першого погляду на людину визначити, чи є вона нащадком кріпака, а чи вільного… Рабство, ніби вірус, призводить до генних мутацій. І минають ще кільканадцять поколінь, поки той дефект сутності зникає чи принаймні ховається в глибини генетичного коду.
До прикладу, після скасування у США рабства і після відмови од кріпосництва в Російській Імперії тисячі таких людей обвалилися на самісіньке суспільне дно — в люмпени. Нині все те якось стабілізувалося, але потяг до «сильної руки» залишився, схоже, в глибинах ментальності майже всіх народів. Події минулого століття якнайкраще доводять це: Сталін, Гітлер, Мао, Пол Пот... Та й нещодавня історія рясніє такими особистостями. А хіба, врешті-решт, постать Путіна з уже роздутим в Росії культом його особистості — не те ж самісіньке?
Слідкуючи за розвитком сюжету роману «Кат», мимоволі проводиш аналогії. Впізнаєш «Генералісимуса», «Прем’єр-міністра», «Посла», «Імператора», «Міледі» — і майже всі лідери нашої тогочасної опозиції також мають у книзі свої «романтичні відповідники». І вже наче знову повертаєшся на Майдан (щоправда, Елла додала тут свого одеського колориту, опустивши його в катакомби). Впізнаєш навіть горезвісний золотий батон…
«Яке золото на смак?» — питає Блазень у Генералісимуса. Але тут мізансцена зникає, а питання ніби висне в повітрі.