Рецензія на роман Елли Леус «Кат»

Олег Гончаренко

А до нас ось із тієї Пітьми визирає Лис добряги Антуана де Сент-Екзюпері і скімлить: «Коли дозволяєш себе приручити, доводиться й плакати…».

Втім, плакати в цьому житті доводиться так чи інакше. Як і сміятися. Проте вільним те якось вдається… вільніше.

У цієї книги немає щасливого кінця. І не могло бути. Бо це — вереснева пісня вовчиці, якій «сім верст — не гак», яку «як не годуй, а вона в ліс дивиться», якій Місяць — срібний Бог, у якої в очах горить «Свобода, або смерть!».

Давно вже я так не милувався художнім твором. Щоправда, давно й не відступав із Реальності в Абстрактність, принаймні не відступав так далеко — до небезпеки в ній загубитися. Ще з сімдесят другого… Тоді саме вийшов «провальний» фільм Андрія Тарковського «Солярис», а я, дванадцятилітній, в нього по-чесному й провалився, подивившись тричі поспіль за раз на все наявне «багатство» — сімдесят п’ять копійок.

Щось подібне відчував я, читаючи цей роман.

Не знаю… Мабуть, треба якимось «сильним» і «поважним» висновком закінчити свій «рецензійний» відгук? А у мене ось в голові крутяться лише два вислови людей, за мене розумніших:

«Диявол починається з піни на устах ангела, який бореться за справедливість» (Торнтон Уайлдер).

 «Зранку, коли прокинувся, найперше наведи лад на своїй планеті» (Антуан де Сент-Екзюпері).

І до чого б це?

 

Сторінки