«Зламані сходи. Детективні записки соціопата», роман, частина 1

– Мертві мають належати мертвим. А живі – живим, - глянув задумливо у велике вікно колишній слідчий. – Сорок років пройшло. Уже нічого не можна змінити… А як нічого не можна змінити, то навіщо ворушити минуле?

– Ви говорите загадками. Нічого не розумію, - повернув я його з того вікна до себе. – Мова йде про мого батька. І ця обставина змушує мене не приймати будь-яких аргументів, що заважають вияснити, що з ним сталося. Сподіваюсь, ви допоможете.

– Допомогти нічим не зможу, - сухо зітхнув Збруєв. – Бо сам свого часу постраждав через ту справу… Наїхали на мене й мусив звільнитись. А полковник Сахно пішов на пенсію.

– Хто наїхав?

– Обласне начальство. Воно на вигадки не багате. Знаєте, це такий пунктик є у кожного начальства. Вчепиться у якусь твою поразку, голосну, відому, і буде тим віхтем весь час… по морді… по морді… А-а-а, це той, хто не знайшов мисливців. Ату його, ату!.. На кожній нараді, на кожному селекторі згадають. Вколють, принизять… Мене вісім років тицяли у те лайно, поки не втік у бізнес. Тепер не шкодую. А тільки думаю: який був дурний!.. Чого терпів ті знущання?..

– Капітан Шаман каже, що ви змінили його через рік. Тож у вас було більше часу розкрити таємницю.

– «Капітан Шаман каже»!.. – перекривив мене колишній майор. – Що він може сказати?.. Пропив розум, пропив глузд. Вилетів із міліції… Втратив  дорогоцінний час, коли можна було по свіжих слідах добратися до істини. А тепер він каже… Нема йому що казати!

– Справді, він мені небагато повідомив, - промовив я, щоб заспокоїти Збруєва. – Все версії і версії… Не підтверджені. То ж прийшов до вас. Аби зарадили…

– Чим можу вам допомогти? – неохоче запитав майор.

Сірі очі в крапинку дещо розм’якли й благодушно поглянули на мене. На плечах під сорочкою сховались не відрізані по живому погони. Генеральний директор «Сіті-буду», попри цейтнот із часом, ладен був ще трохи зі мною поговорити.

– Нарисуйте… у кількох словах, що виявили під час слідства, - попросив, притамувавши заради успіху своїх пошуків неприязнь до колишнього міліціонера.

– У кількох словах можна, - погодився, глянувши на годинник, Збруєв. – Встановлено, що мисливці виїхали о шістнадцятій годині 22 вересня 1978 року у напрямку озера Біле. Вони мали приїхати до лісника Тимофія Духовича. Про це попередили його телефоном за день до поїздки. Склад групи: начальник АТС Дмитро Вербицький, кабельник Северин Нечитайло і…

Чоловік зробив паузу й вибачливо глянув на мене.

–… і лінійний майстер Петро Холоденко. До лісництва вісімдесят дев’ять кілометрів. Зважаючи на стан дороги, цю відстань мисливці мали б подолати за дві, дві з половиною години їзди. Не подолали. У лісництво не приїхали. Судячи з паперів, які передав мені капітан Шаман, він опитав жителів села Красне, робітників столярного цеху. Ніхто не бачив жовтих «Жигулів». Основна підозра мого попередника лягала на лісника Тимофія Духовича. Я, до речі, її підтримав. Тільки він знав про візит мисливців. І тільки він мав можливості вчинити злочин та сховати сліди. Кому, як не ліснику, ліс – рідний дім?.. Це ми, сторонні, чужі, плутаємось у ньому, боїмось його. А для лісника нема жодних таємниць.

– Ну, а мотив у Духовича був?

Я згадав Найдену з карабіном і поморщився. Вона мені не довіряла, то чого я маю їй довіряти? У справі про колективне вбивство не може бути фігурантів поза підозрою. Тим паче, що розслідую не абстрактне діло, а загибель тата.