«Зламані сходи. Детективні записки соціопата», роман, частина 1

– Тільки в тих місцях, де гарні дівчата працюють. То як? Сімнадцята нуль п’ять?..

– Доживемо до вечора й побачимо, - невизначено відповіла. – Сьомий поверх. Ліфтом…

Безшумний ліфт підняв догори. Поряд зі мною стояв молодий клерк, перегортав папери й шумно зітхав. На зосередженому у трьох вертикальних зморшках лобі виразно виділялось лише одне питанням: «Як таке могло статися?». У паперах сховалась помилка. Клерк їхав на звіт до начальника. Я про це здогадався й вирішив, щоб не блукати, піти за ним. Так і є. Приречені зітхання привели у приймальню, крізь яку чоловічок транзитом пролетів за двері із табличкою «М. О. Збруєв, генеральний директор». У приймальні порядкувала ще одна стюардеса у бузковій формі. Ця була дорідна, з довгими ногами і оцінювальним поглядом. Я пошкодував, що призначив побачення дівчині з вестибюля. Мабуть, старію, розучився на мушку брати. У літаку М. О. Збруєва чимало красунь, хоч і вдягнутих без смаку…

Галина №2 тут же мене запитала:

– Вам призначено?

– Так, ми з Михайлом Олеговичем земляки. Вирішили згадати минуле.

Я йшов на штурм і не зважав на дрібні розбіжності. Збруєв мене не знав і не чекав. Це була головна перешкода, що могла завадити мені пробитись до слідчого, який змінив Іларія Шамана.

З кабінету вирвався червоний і розбурханий клерк, у якого на лобі зморшки змінили положення – з вертикального на горизонтальне. Мабуть, начальник у них суворий і вимогливий, раз літають усі, як на крилах, уміє дохідливо роз’яснювати підлеглим їхні помилки.

– Михайле Олеговичу! Тут до вас земляк, - натиснула переговорний пристрій Галина №2 й облизнула підфарбовані губи. – Каже, що домовлялись…

– Земляк? Який земляк? – гаркнув з-за дверей грубий чоловічий голос.

– Холоденко Юрій Петрович, - нахилився я до переговорного пристрою. – З приводу мисливців, які пропали одна тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого року. В Емську… Ви тоді були слідчим.

За дверима надовго замовкли. Ми із секретаркою напружено поглядали на комутатор й вимушено усміхались, як азартні гравці у казино, спостерігаючи за кулькою, що хаотично скакала по цифрах. Куди впаде? Де зупиниться?..

– Я не маю часу! Але нехай заходить, - суперечливо висловив свою позицію М. О. Збруєв.

У кабінеті, з якого відкривався вид на недоглянуті дахи старих будинків і занедбаний парк, я побачив жилавого, міцного чоловіка, на вид якому було не більше п’ятдесяти. Хоча мої дані свідчили про інше. На час слідства Збруєву виповнилось двадцять п’ять. Тож зараз відповідно всі шістдесят з гаком. Якщо я, як той червоний клерк, не допускаю помилки. Генеральний директор займався спортом і ранковими пробіжками, під сорочкою вгадувалось мускулисте тіло. Він глянув на мене уважним поглядом сірих, з коричневим відблиском, очей. Все-таки є щось у колишніх міліціонерів невловиме, невидиме, що видає у них власників погонів. Чи ті погони їм пришивають прямо до шкіри? І щоб не ранити себе після відставки, вони їх не віддирають?.. У Збруєві… Чи в кріслі?.. Сидів мент, аж хотілося повернутись і перечитати табличку на дверях.

– Михайле Олеговичу, прошу вибачити, що потурбував вас, - пішов на сірі очі з коричневою крапинкою й протягнув руку. – Холоденко Юрій Петрович, син одного з мисливців, які пропали…

– Я ледве згадав той випадок, - із жалем поглянув на мене господар кабінету. – Скільки часу пройшло!.. Чого це ви надумали… реанімувати… слідство?

Він напружився. Це було видно по сорочці, що стала замалою на мускулистому торсі. Очі обережно, поміж блуканням по столі, вивчали мене. Я йому був не байдужий, це факт.

– Не маю я таких повноважень, щоб поновити слідство, - заспокоїв його, щоб не нервував. – Просто цікавість розбирає. Куди подівся батько? Син же має право про це знати. Чи не так?..

– Так то так, - погодився Збруєв, розпустив на шиї краватку й співчутливо глянув на мене. – Але іноді варто не чіпати старих історій, бо вони можуть зіпсувати життя.

– Що ви маєте на увазі? – не зрозумів я його співчутливого погляду.