«Зламані сходи. Детективні записки соціопата», роман, частина 1

Володя Удовенко має свої, як кажуть у деяких краях, бздури. Або вавку, що не заліковується. Кожен нормальний мужик, вважає він, повинен мати віддушину. Ось такою віддушиною для нього є бродіння з металодетектором по старих городищах. Як тільки випадає вільний день, збирається, ніби у вилазку за лінію фронту. Одягає німецькі черевики, що носять вояки бундесверу, міцні, надійні, з металевою пластиною у підошві. Натягує на себе болотистий камуфляж. Набиває рюкзак харчами, питвом і запасними батареями для австралійського шукача «Minelab GPX 5000», який бачить крізь ґрунт, пісок та воду. Кидає в багажник фінську саперну лопатку, що виявилась повним лайном, тріснула при перших же серйозних випробуваннях, довелось замінити в якомусь селі на звичайний заступ. І втікає від жінки і дітей за околицю міста. Він називає себе копачем, шукачем, мисливцем за старовиною, любителем, але жодним чином не чорним археологом. Бо чорні археологи грабують зареєстровані історичні об’єкти, а він шукає невідомі і там полює за дрібничками. Щоправда, його полювання не дуже вдале. Найцікавіший здобуток – срібна нагрудна гривня часу київських князів, сплетена з тонкого дроту. Володимир час від часу розміщує її в Інтернеті під вигаданим ім’ям, аби похвалитись. Є ще купа монет, римських, грецьких, перських і велика удача – срібна монета-амулет «Змійовик», яку він час від часу переглядає у збільшувальне скло. Цей медальйон, що з одного боку має зображення святого, а з другого – голову жінки зі зміями, кажуть, має фантастичну силу. Тільки от неясно – на удачу чи на фіаско. Вова його обережно тримає в тремтячих пальцях. В одному він переконаний – ходіння «на копи», на пошуки – таємнича справа. Не раз щось знайде цікаве, неповторне, треба сканувати на тому ж місці, а його раптом несе убік, де й близько нема історичної місцини. У такому випадку треба кидати на землю рюкзак і він далеко не відпустить, доведеться крутитись навколо нього. Ядра, кулі, ножі й багнети, відерця з ґудзиками від уніформи й затесані стародавніми людьми кремнієві камінці нерідко по півроку катаються у багажнику його «Опеля».

Може мені теж треба десь кинути рюкзак та й не метатись?..

Вова Удовенко поглянув дещо здивовано: прибуток він сплатив тиждень тому, тож тільки «Ауді» могла привести мене на задвірки цивілізації. У Володі русявий чубчик і червоні вуха, що видавали його, коли він правив завищену ціну з клієнта. Друг заробляв, але сором’язливо…

– Поламався? – скептично поглянув на авто Вова.

Він не любив, коли я з’являвся на СТО. Це не тільки нагадувало йому про борги, але й боляче шпигало думкою, що він тут господар тільки наполовину. Пів хазяїна тут, а пів приїхало…

– Треба пошепотіти, - відповів я загадково.

Вова повів мене у підсобку, де жував наспіх засмажені дружиною холодні грінки й часто дрімав, коли у майстерні було не багатолюдно. На плечах у нього висіло німе питання: «Про що приїхав пошептатися, дармоїд?»

– Друже, чи можеш ти знайти машину, утоплену в болоті? – зразу випалив те, що турбувало.

Бізнесовий напарник закліпав білими віями, ніби його запитали щось непристойне.

– Яку машину? З якого болота?..

– «Жигулі». Швидше всього, нуль першої моделі. Жовтий колір. Нержавіюча вихлопна труба…

– Навіщо тобі те дрантя? – губився в здогадках друг. – Когось зіштовхнув із траси?.. Підрізав?..

– Та нікого не підрізав! – від роздратування я підвищив голос. – Питання конкретне й зрозуміле: чи можеш ти знайти машину, утоплену в болоті?

– Юрію, що з тобою? – занепокоївся Удовенко й недоречно хихонув. – Ти наче собі ділянку на цвинтарі замовляєш... Не парся, розказуй.

– Хм… Гаразд, може ти й правий. Більше переймешся проблемою, - примирився я. – Сорок років тому… Мені так здається… Утонули троє мисливців у болоті. Разом із машиною. Серед тих мисливців був мій тато…

– А-а-а!.. От воно що! – зрозумів нарешті мої наміри Володя. – Твій тато утонув у машині? Разом із мисливцями?.. Ти не розказував.

На його перепитування я промовчав, терпляче чекав, поки напарник розродиться адекватною реакцією. Вова погладив твердою долонею по білому чубчику, перевіряючи, чи не полетить лупа, бо ніяк не може підібрати шампунь. Потім велемудро промовив:

– Все залежить від обставин і рельєфу місцевості. Якщо там водойма з намулом – простіше. Сяк-так водолази можуть виявити й зачепити. Якщо ж утонули в трясовині – вважай, згибле діло…