«Зламані сходи. Детективні записки соціопата», роман, частина 1

– Які висновки? – повторив я, увійшовши у смак допиту.

– Про метод професора Цуркана, про ефект професора Цуркана. Загалом, думаю, позитивні, - стишив голос, вкотре роззирнувшись по лункому вестибюлю, Томин. – З їхньої точки зору… Психіатрія – теж недосліджена, чорна діра. Там чорт ногу зламає… В ті роки, паралельно, працював в Америці психолог Мартін Селігман. Ми ж тоді змагались. Хто перший в космос полетить, на Місяць висадиться… Верстати «ДІП» - доженемо й переженемо Америку. «Тархун» замість «Пепсі»… Селігман експериментував над собаками за схемами умовних рефлексів Павлова. Він хотів сформувати рефлекси страху на певний звук. У Павлова звірі за дзвінком отримували кусочок м’яса, а в американця – удар струмом.

Мусій далі плутано пояснив мені, в чому схожість і різниця методів Селігмана і Цуркана. Американець тримав собак в упряжі. Він був упевнений, що коли їх переведуть у вольєр із невисокою загорожею, вони втечуть, як тільки почують сигнал, за яким звикли до удару току. Логіка підказувала, що жива істота мусить зробити все, щоб уникнути болю. Але в новій невисокій клітці пси сиділи на підлозі й скиглили. Жоден собака не перескочив через символічну загорожу, навіть не пробував. Для перевірки туди ж помістили пса, що не брав участь в експерименті. Він зразу ж утік. Селігман зробив висновок: коли неможливо контролювати або впливати на неприємну ситуацію, у собак розвивається сильне відчуття безпорадності. «А в людей?» - поставив запитання професор Цуркан. І проводив експерименти над Боркою Коломійцем та ще кількома жертвами у блоці «Зет». Вони довели системно й зафіксували настання депресії й апатії у людини, яка постійно відчуває поразку, не дивлячись на всі зусилля, переживає важкі ситуації, в яких її дії ні на що не впливають, опиняється серед хаосу, де постійно міняються правила і будь-який порух може привести до покарання. У такої людини атрофується воля й зникає бажання взагалі що-небудь робити. Результати ті ж самі, що й в американця. Селігман в 1976 році отримав премію Американської психологічної асоціації. А професор Цуркан трьома роками пізніше – орден Леніна.

– Тільки різниця в тому, що американець бив собак струмом, а ви людей, - я жорстко поставив на місце розохоченого спогадами Томина. – Цікаво, чи тут працює принцип давності злочину проти людяності?.. Як там говорять Кримінальний кодекс і міжнародні конвенції?

– Ви хотіли, щоб я вам розказав. Я послухався, - приречено поник до журнального столика колишній асистент професора Цуркана. – Моя роль у цій справі не суттєва… Я був тільки молодим помічником. Навіть усіх етапів експерименту не знав.

– Ви кажете, «П’ятнадцята лабораторія» була маленька…

– Маленька! Три столи й п’ять стільців…

– Як же ця лабораторія організовувала вахтове чергування лікарів і персоналу?

– Залучали з лікарень і клінік. Раз на рік. Всього їх було зо двісті. Висока зарплата за відрядження спокушала…

– Тобто, чоловік двісті теж давали, як і ви, підписку? – я вражено дивився на покірного й розбитого Томина. – І зараз десь далі працюють, приймають хворих?!..

– Ми не прокажені. Ми звичайні люди, - пробурмотів знічений Мусій.

Мене так і підбурювало крикнути на весь вестибюль блискучого Центру, що ось тут, переді мною, сидить кат, який поламав не одну людську долю. Але стримався, промовчав, бо відчував, що заліз у справу, яка ще відгукнеться – як не мені, то людям, які мене оточують. Сил розмовляти із лікарем, який ретельно маніпулював серветками, забракло. Я його відпустив, як рибалка упійману хвору рибу.

Мусій Томин звівся й прошелестів лискучою підлогою до ліфта. Потім зупинився, поглянув на мене й показав на вихід. Мовляв, іди, я за тобою, ще хочу щось сказати. Надворі, під великими вікнами, що розламували, розкраювали й кришили світ на куски, зіщулений лікар пробурмотів, уникаючи погляду:

– Благаю вас!.. Будь ласка, дайте дожити віку.

Його сухі руки тремтіли, на губах застигли краплі слини. Я роздумував, чи не вгатити по тих губах кулаком, щоб полегшало. Не знав, що вмію розговорити вуличний стовп. Стовп трясло, ніби хтось його витискав із землі й намагався повалити.

– Якщо треба, я нову підписку… дам.

Він натякав на спадковість таємних служб і мою всесильність. Проте мене така покірність не хвилювала. Він це бачив.