«17-18-19-20» (новели, образки, візії, ремінісценції)

Анастасія Мамонтенко

Вона мирно спала на моєму синьому простиралі і мені було добре лише від того, що її не навідують такі думки, які навідують мене, вона може мене зрозуміти і сказати «так», але ніколи вона не відчувала того, що відчуваю я. Вона із розряду людей, про яких можна сказати «вона працює». Їй важко, адже вона актриса, і цим все сказано, як знову ж таки, якою б банальною не була ця історія, але ця професія, яка навряд чи зробить  тебе людиною, якою ти мріяв стати, найшвидше вона зробить з тебе людину, яка з часом перестає думати про те, про що думає письменник. Мабуть, все-таки письменник нікому нічого не винен, особливо не затребуваний, бо ж насправді, якщо перекласти усе на  примітивно побутову мову, буде виглядати так, ніби ти цілими днями тягаєш мішки з камінням, на твоєму чолі виступає солоний піт, він витравлює тобі очі, ти не можеш дихати, але щось тебе стримує, і ти не можеш припинити робити цю роботу. Але ніхто цього не бачить, не кажучи вже про оплату, а що найгірше, всі сміються з тебе, з твоєї праці, і говорять, що це нікому не потрібно. «Кинь тягати мішки з камінням, від цього нікому не холодно й не жарко. Є вже вантажники, є кому тягати і пісок, і каміння, і щебінь, а ти постій  збоку та відпочинь, тільки ось сонця не заступай, а краще взагалі піди». Я ось подумав, що дуже здорово інколи побути принциповим, невловимим, категоричним, так, божевільним і безумним, якщо вам заманеться, ніхто не забороняє, але ще приємніше, незважаючи на всю свою плеяду талантів, побути просто розсудливою, такою, що тверезо мислить, людиною, адже життя насправді не п`яничка, воно тверезе, як скельце, до моторошності, це ми, як одурманені, б`ємося головою об стіну і гарчимо, гадаючи, що нам стане від того легше. А потрібно зрозуміти лише одне, що життя не товариш по пиятиці, воно суворий учитель, якого дратує ваш перегар. Я губився серед незнайомих вулиць просто тому, що я тюхтій, який раптом вирішив, що він вождь. Але і це було неправдою. Я також напивався, напивався, як напівбожевільний, читав книги і дивився кінофільми, гадаючи, що вони розкажуть, як мені жити. Але коли ти п`яний, ти дивишся на цей світ зовсім по-іншому, я усвідомив це і перестав пити. Коли ми ріжемо по живому, навіть коли ми п`яні, ми боїмося, ми думаємо, а що ж буде? Все своє життя я шалено хотів її, не лише володіти нею, а й відчути, яка вона на смак, про що вона думає, як їй вдалося пізнати це життя, адже я не зумів це зробити. 

(Частина з блокнота, яку я написав після випитого вина)
Ми вийшли на вулицю, і я побачив волоцюгу, який постійно тинявся неподалік, він постійно до мене підходив і щось просив. Часом він ось так стояв на дорозі і дивився в одну точку, його уже справді не цікавило, що про нього думають інші.
–  У вас не знайдеться дрібних грошей, молоді люди, чи немає у вас дрібних грошей?
– Геть звідси! – прикрикнув я.
Він постійно підходить до мене і щось просить, а мене це дратує. А виходить, що я просто відчував себе таким, як він, тільки він не соромився підходити до людей, а я боявся людей, ось я грубіянив йому, тому що заздрив. Ми йшли вулицею у невідомому напрямку, вона зазвичай любила прогулянки в центрі міста. З нею я був ще більше самотнім, ніж один, удвох ми були парою обману, люди, які ніколи б не йшли ось так, рука в руці, в реальному житті, не були б вони раніше і братом, і сестрою. Я зупинявся і ловив посмішку на її обличчі, вона так любила це місто, а я, як і раніше, кохав її. Але зараз я хотів би зробити поправку – це не чергова історія про кохання, нещасні випадки або про спробу бути разом.  

Страницы